Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 39

Коли Джек повернулася додому з пристані, її бабуся сиділа за столом і розмовляла телефоном. Це був робочий голос Лани, але солодший, ніби вона змастила свої голосові зв’язки медом. Наскільки Джек могла судити, жінка нахабно брехала.

— Так, це трагедія. Але ми сподіваємося, що ваш чудовий проєкт житиме далі. На згадку про них.

Настала коротка пауза.

— Тепер більше людей залучені до майбутнього маєтку. Було б чудово, якби ви надіслали мені цифрові креслення…

Лана підморгнула Джек.

— Зараз? Це чудово.

Лана продиктувала свою електронну адресу й поклала слухавку.

— Хто це був?

— Архітектурна компанія, яка робила креслення для проєкту «Вердадера Лібертад», ті, які Гал і Рікардо планували переглянути в ту п’ятницю, коли вбили Рікардо. Вочевидь, — ніхто не сказав їм, що обидва їхні клієнти померли. Вони були раді допомогти. Зараз ми побачимо, у чому суть.

— Як ти дізналася, який архітектор над цим працював?

— Як не дивно, від твоєї матері. Вона сьогодні надіслала мені назву компанії, указану у зворотній адресі на пакунку, який надійшов містеру Роудзу.

— Мама знала, що ти їм брехатимеш?

Лана махнула рукою.

— Вона нам допомогла. Зосередьмося на цьому.

***

За кілька хвилин Лана завантажувала креслення на свій ноутбук. Вона очікувала побачити оздоровче ранчо Діани або щось подібне: жінок і коней, які гуляють пагорбами над болотом. Але цей проєкт був геть іншим.

Лана збільшила перший документ, у якому перераховувалися описи й примітки мікроскопічним шрифтом. Зазначалося обидва імені: Гал як клієнт і Рікардо як менеджер проєкту. Лана більше не впізнала нікого в переліку підрядників. У ньому не було Діани. Мартіна та Віктора теж.

Лана прогортала акварельні ескізи комерційних кухонь, холодного сховища й роздрібного операційного центру, оточених мозаїкою земельних ділянок площею в п’ять акрів.

— Це називається інкубатором місцевих ферм, — сказала Лана. — Він пропонує оренду жінкам і знедоленим підприємцям за цінами, що нижчі від ринкових.

— Нижчі від ринкових?

Лана кивнула.

— Це означає, що вони стягують із фермерів меншу платню, ніж інші.

— «Вердадера Лібертад», — сказала Джек.

Вона помітила зображення двох темношкірих жінок, які зрізали колючки з нопала на прилавку з неіржавної сталі.

— Тобто свобода володіння фермою. Класно.

— Гал і Рікардо точно так думали, — пробурмо­тіла Лана.

Вона переглянула креслення, пригадуючи розкішне, ексклюзивне оздоровче ранчо Леді Ді. Ці два проєкти були діаметрально протилежними.

— Думаєш, хтось убив їх, щоб зупинити цей проєкт? — запитала Джек.

— Можливо, — відповіла Лана. — Вони всі хочуть цю землю, поза сумнівом. Віктор хоче законсервувати її. Діана — побудувати спа. А Мартін хоче грошей.

— А як щодо Пола?

— Він не вписується в цей перелік. Пол не може претендувати на ранчо на відміну від них. Він орендує клаптик землі. Але вона коштує небагато. Хіба що він приховує якийсь секрет на ній.

— А це не може бути щось інше? — запитала Джек.

— Що ти маєш на увазі? — уточнила Лана.

— Дивно, що Рікардо вбили першим. Якби Діана хотіла контролювати ранчо, їй було б достатньо вбити свого брата та батька, щоб його отримати. Мартіну було достатньо вбити свою сестру та батька. Віктору — трьох Роудзів. Або лише дітей, я не знаю. Рікардо має бути в центрі цього. Але я не розумію як.

Лана розгублено подивилася на неї.

— Твоя правда, Джек. Усе це почалося зі смерті Рікардо. А ми досі не знаємо, де він помер.

— О! — Джек перевірила час на телефоні. — У мене є припущення з цього приводу. Ми можемо з’їздити в одне місце? Із твоїм біноклем?

Діставшись парку Кірбі, вони поїхали через залізничні колії, минаючи розмальовані підпірні стіни й розбиті пляшки з-під пива. Лана вийшла з машини вслід за Джек, дивлячись під ноги. Вона не хотіла втратити ще одну пару хороших туфель через розбите скло.

Обійшовши іржаві бляшанки з-під пива й мертву змію, вони опинилися на дощатому настилі на південному березі болота. Величезні колоски ковили хиталися від вітру, б’ючи їх по ногах; мул і водорості підкрадалися до хиткої, мощеної деревом стежки.

Вони підійшли до води й Джек приклала до очей бінокль.

Простояли там десять хвилин. Двадцять хвилин. Вітер продував куртку Лани, і вона сумувала за своїм халатом і ліжком.

— Я нічого не маю проти туру природою, Джек, але вже темніє, і…

— Поглянь! — Джек передала бінокль Лані й указала на протилежний бік болота — у напрямку мілини та гурту видр. — Ліворуч від великого каменя.

Лана примружилася й налаштувала фокус.

Вона бачила обриси чогось квадратного і яскраво-­червоного.

— Це…

— Мій рятувальний жилет, — переможно заявила Джек.

Вона звірила час на телефоні.

— Саме там, де туристи знайшли Рікардо. Через трид­цять дві години після того, як я кинула його в струмок біля того моторошного чоловіка.

— Я думала, ти кинула його для того, щоб сховатися.

— Одне іншому не заважає, — Джек знизала плечима. — Звісно, це не остаточно. Я не зважувала жилет, до того ж можуть бути інші місця, звідки вода так само тече сюди. Та все ж…

— Гарна робота, Джек, — Лана продовжувала вдивлятися в бінокль. — А тепер повертаймося в машину, поки я не відморозила щоки.

Вони сиділи спереду, спостерігаючи захід сонця та чекаючи, поки прогріються сидіння. Джек дістала телефон і почала набирати номер.

— Кому ти телефонуєш?

— Детективці Рамірез. Вона мусить про це почути.

— Джек, будь-яка корисна інформація губиться на цих гарячих лініях.

— Вона сьогодні дала мені свій номер. Сказала, що я можу телефонувати в будь-який час. О, ш-ш-ш. Вітаю! Детективко Рамірез? Це Джек Рубікон… Так… Добре. Дякую. Послухайте, я зараз у парку Кірбі з бабусею. Пам’ятаєте, я вам казала, що ми були…

Лана з захопленням дивилася на свою онуку.

— … Так, я впевнена, що тіло скинули у воду поблизу тієї ділянки, яку орендує мій бос, або біля неї. На ранчо Роудзів. Не земельного трасту… Що?… Вам краще обговорити це з моєю бабусею. Стривайте.

Джек передала телефон Лані.

— Алло?

Лана досі не могла повірити, що детективка відповіла на дзвінок Джек.

— Що ви можете мені розповісти про це ранчо?

Тон Рамірез був серйозним, зосередженим. Лана намагалася відповідати йому.

— Гал Роудз був його власником. Йому було вже за вісімдесят. Він працював із Рікардо Крузом над проєктом перетворення ранчо на неприбутковий інкубатор ферм. Рікардо мав відвідати Гала в будинку пристарілих у ту п’ятницю, у яку він помер, і принести йому перші візуалізації проєкту. Я не впевнена, що він встиг це зробити. Ви встановили точний час смерті Рікардо?

Рамірез проігнорувала запитання Лани.

— Звідки ви знаєте, що містер Круз мав відвідати містера Роудза того дня?

Лана завагалася. Вона не була готова сказати детективці, що в неї повна дошка записів і листів із земельного трасту.

— Моя… донька розповіла мені, — відповіла Лана. — Містер Роудз був її пацієнтом. Він із нетерпінням чекав на зустріч із Рікардо.

Дідько. Вона збрехала копу.

— Звісно ж, містер Роудз знав, що його мав відвідати Рікардо?

— Він помер через три дні після Рікардо. Власне, я думаю, що ці смерті пов’язані між собою. Їх обох убили через спільний проєкт.

— У графстві Монтерей того дня більше не було вбивств, — голос Рамірез змінився з допитливого на різкий, її інтерес згасав.

— Це теорія, над якою я працюю, — швидко сказала Лана. — Я не хотіла марнувати ваш час, поки остаточно не пересвідчуся, але є багато доказів і…

— Ваша донька може дізнатися, чи відвідував містер Круз будинок пристарілих тієї п’ятниці?

Лана зітхнула. Це все, на що вона могла розраховувати сьогодні.

— Звичайно, — відповіла вона. — Я запитаю її. Це буде корисно?

— Перевірена інформація про переміщення містера Круза буде корисною. Що ж до інших теорій, краще тримайте їх при собі.