Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 16

— Де ти була?

Лана прийшла додому втомленою після пригоди з Полом і детективами. Вона була готова зняти перуку й впасти на ліжко, наче мертва рибина. Натомість її зустріла розлючена й надзвичайно схожа на її доньку жінка з магазинним пакетом.

Але це не могла бути Бет. Її донька була схожа на краба-відлюдника: вона могла постояти за себе, якщо її спровокувати, але не мала інстинкту вбивці. Лана прокручувала в голові свої попередні великі сварки: з оперними криками, киданням крісел і грюканням дверима. Багато з них починав її колишній чоловік. Деякі — запальні хлоп­ці і колеги. Але жодну — Бет.

— Ма? Де ти була? — повторила Бет.

Лана ліниво усміхнулася й скинула взуття.

— Я тобі не донька.

Бет поставила ящик дієтичної «Коли» на стільницю.

— Я це знаю. Моя донька сидить на ґанку й виконує домашнє завдання з хімії. Моя донька прийшла зі школи вчасно. А коли моя донька помітила, що тебе немає вдома й ти не відповідаєш на дзвінки, вона зателефонувала мені. Я поїхала з роботи раніше й побачила, що моя мама, хвора на рак, справді зникла. Тому я поїхала по продукти й шукала тебе в канавах уздовж дороги, поки моя донька чекала тут і запитувала себе, що, у біса, сталося з її бабусею.

Бет почала закидати сирні палички в холодильник. Лана обережно пройшла повз неї до столу.

— І що це на тобі, чорт забирай?

Лана обернулася й розправила плечі.

— Це Армані, люба.

Бет фиркнула.

— У тебе була зустріч директорів?

— Звісно, ні. Я їздила на обід.

— З адвокатом?

— Навіть краще. Із роботодавцем Джек. Із Полом Генлі.

Бет нічого не відповіла.

— А ще я розмовляла з детективами. «Каякерську хижу» відчинять цієї неділі. Я домовилася, щоб поліція супроводжувала Джек у той день задля її безпеки. Жінка-­детектив. Рамірез. Я дам Джек шанс довести, що вона непричетна до справи.

Тут Бет не витримала. Вона підбігла до Лани з дієтичною «Колою» у руці. Якоїсь жахливої миті здавалося, що Бет кине бляшанку в бездоганну праву вилицю матері. Натомість вона стукнула бляшанкою об стіл. Піна потекла на її стиснутий кулак. Схоже, Бет цього не помітила.

— Ма, що ти собі думала?

— Я…

— Спочатку ти йдеш на якесь сміховинне побачення, нікого не попередивши. Із чоловіком, який у найкращому разі ненадійний, а в найгіршому — убивця.

— Я впевнена, що він безпечний.

— Упевнена, га? Це детективи сказали тобі не хвилюватися через милого Пола та його вбивчі рятувальні жилети?

— Звісно ж, ні. Ці детективи — ідіоти.

— Ідіоти. Так, — Бет пригубила «Колу», шукаючи в ній енергії. — Ці ідіоти вже зняли підозри з Джек?

— Вони кажуть, що Джек досі у фокусі їхньої уваги, але я думаю…

— Думаєш? Ти не думаєш. Ти запропонувала, щоб моя донька катала детектива в неділю на каяку, до того, як ми з’ясували, що сталося з покійним; до того, якдетективи перестали вбачати в Джек підлітка-­вбивцю; до того, як я дала їй дозвіл повернутися туди.

— Не драматизуй. Бачила б ти, як вони вчепилися за Пола Генлі.

Вони хапаються за соломинки, влаштовують усім суворі допити, а ми сидимо й чекаємо, поки вони зроблять крок. Це наш крок. Розумний. Він дозволяє їм побачити в Джек корисного свідка, а не підозрювану. До того ж їй буде безпечно з ними.

— Не сумніваюся, що їй буде безпечно. Поки вони не заманять її в пастку. А потім…

— Джек нічого приховувати, — сказала Лана. — Отже, вона не втрапить у пастку.

— Ти справді така наївна? Думаєш, можна наказати шерифам вчинити правильно? Вони не твої підлеглі. У тебе немає тут влади.

Лана відмовлялася відступати.

— Джек хоче повернутися туди. Ти сама казала, що вода — її другий дім. Вона їй потрібна, щоб почуватися добре. Щоб почуватися в безпеці. Якщо вона ближче познайомиться з детективом, то зможе допомогти мені розкрити цю справу.

Бет знову поставила содову на стільницю. Її голос звучав важко, наче розжарена чавунна сковорідка.

— Ти. Зібралася розкрити цю справу.

Лана зміряла її спокійним поглядом.

— Ти ледве встаєш із ліжка. Ти не можеш закінчити навіть кросворд. Ти боїшся водити машину.

— Ти казала, що я можу допомогти, — нагадала Лана.

— Я казала, що ти можеш знайти адвоката.

— Можу. Але це інше. Краще.

— Єдине інше в цьому, що світ більше не обертається навколо тебе, ма. Ти знаєш, чому Джек називає тебе Примою, так? Так-от, ти не зірка цього шоу. Це мій дім. Джек — моя донька. І…

— Чому ти не дозволяєш мені тобі допомогти, Бет?

— Ти думаєш, що допомагаєш мені? Як тоді, коли ти допомогла мені переїхати сюди самій, коли я була вагітна? Чи тоді, коли надіслала мені позолочені дитячі туфельки замість того, щоб приїхати та допомогти мені з Джек? Чи, може, як зараз, коли ти останні чотири місяці вказуєш на те, як усі мої досягнення не відповідають твоїм недосяжним стандартам? Якщо ти хочеш допомогти мені, ма, облиш. Ляж на свій європейський матрац і випий ліки.

Лана не розуміла, від чого їй захотілося сісти: від різкого тону Бет чи від головного болю. Але вона продовжувала стояти, втупившись очима в Бет, відмовляючись відводити погляд і поступатися своєму бажанню лягти на ліжко, проковтнути пігулку та заснути. Лана відчувала, як її справжнє «я» — сильне, жорстке — шукає зброю, яку можна використати. Вона оглянула кімнату: захаращений стіл, новий диван, чорний хід, за яким, мабуть, Джек чула їхні крики.

— Ти боїшся, правда? — Лана підійшла до Бет і стишила голос до шепоту. — Не шерифів — це щось більше. Ти вигадала собі, що у вас ідеальна маленька команда — ти та вона проти всього світу. Ти боїшся, що ця команда розпадеться. Боїшся, що втратиш свою любу дитину, коли вона вперше в житті зробить щось проти твоєї волі. Боїшся, що коли вона це зробить, то вирішить, що їй подобається бути у вирі подій і вона більше не захоче ховатися в цій глушині, а захоче стати успішною, впливовою та самостійною.

— Не розказуй мені, чого хоче моя донька, — карі очі Бет потемніли, голос звучав тихо й застережливо.

— Мені й не треба розказувати! Вона сама це каже, варто тільки дослухатися на секунду.

— Ти говориш про себе, ма, про свої бажання. Джек не така, як ти. Вона хороша дівчинка.

— Це не означає, що ти можеш контролювати її, — Лана намагалася міцно стояти на ногах. — Знаєш, у мене теж колись була хороша дівчинка. Перш ніж вона завагітніла й зіпсувала собі життя.

Бет кліпнула. Вона зробила один крок назад, потім іще один.

— Джек не зіпсувала мені життя, ма, — сказала вона, заповнивши своїм голосом усю кімнату. — Вона врятувала його. Вивела мене з-під твого впливу.

Бет узяла содову, розвернулася і пішла до вхідних дверей. Засувка клацнула в неї за спиною.

Лана побігла за нею босоніж. Вона вийшла на передній ґанок якраз вчасно, щоб побачити, як Бет кидає напівпорожню дієтичну «Колу» в смітник, промахується, потім грюкає дверима машини й від’їжджає.

Джек обережно зайшла з-за рогу будинку, тримаючи руку на штукатурці, ніби шукаючи в ній опори. Лана побачила її, але нічого не сказала. Вона схрестила руки на грудях й дивилася, як содова витікає на сухий ґрунт, аж поки бляшанка не спорожніла.

Тієї ночі Лана не могла заснути. Вона витягувала шию, прислухаючись, чи Бет не повернулася, і щоразу падала на подушку, коли виявлялося, що то шумить вітер. Близько півночі Лана нарешті почула, як відчинилися вхідні двері. Вона заплющила очі, удаючи, що спить, якщо раптом Бет зазирне до неї. Але двері спальні залишилися зачиненими.

Чорт. Може, Лана й не заслужила цю банальну чашку «Найкраща матуся», але Бет мусила бачити, що вона старається. Вони обоє хотіли найкращого для Джек. Навіть якщо розуміли це по-різному.

Проте слід було визнати, що Бет не зовсім помилялася, коли казала, що в Лани є власні причини проводити це розслідування. В останні два дні Лана почувалася так, ніби повернулася до роботи, — не в найкращі роки, але на початку, після того, як Арі пішов, і вона була ніким: єдиною жінкою в кімнаті, розлученою, із пишною зачіскою та гострими ліктями. Вона досі пам’ятала свою першу перемогу на зустрічі, присвяченій житловому комплексу в Калвер-­Сіті: вона мило всміхалася інвесторам і пояснювала, що можна збільшити прибуток на 2 відсотки, замінивши фалічну вежу, на якій наполягав архітектор, на ще один поверх. Кивки банкірів зігрівали її почуття, але вся увага Лани була зосереджена на архі­текторові. Вона побачила момент, у який він змінив свою думку про неї й підвищив її у своїх очах з кралечки до супротивниці.

Вона жила заради цієї зміни. Лана відчувала її під час розмови з Полом і детективами в «Каякерській хижі». Вона не любила, коли її недооцінюють. Але це підштовхувало її до боротьби, а боротьба давала їй жагу до життя. Бадьорила її. Стероїди, які вона приймала, лише посилювали її збудження.

О першій ночі Лана заснула неспокійним задушливим сном під дією ліків. О другій вона знову піднялася, щоб відчинити вікно, вирішивши, що укус річкового кажана не такий страшний, як чергове просякнуте потом простирадло. Але коли вона підняла жалюзі, то побачила рух на воді. Це був каяк, який рухався на схід від пристані вглиб болота.

Лана схопила бінокль і напружила зір. Вона бачила слабке світло ліхтаря на воді перед каяком — сріблястий промінь у синьо-­чорній воді.

У каяку пливла одна людина в куртці й в’язаній шапці, натягнутій на очі. Каякер затис між ногами дорожню сумку, від чого складалося враження, що він пливе водою на величезній сигарі. Було неможливо сказати, чи це та сама людина, яку вона бачила з тачкою тиждень тому.

Хто б це не був, він не просто так прогулювався. Каякер явно знав, що робить. Лана ледве могла розгледіти повільні, зважені гребки, воду, яка розступалася й знову сходилася, коли в неї входило весло. Каякер упевнено рухався вгору за течією, зникаючи в тінях.

Щойно каяк зник з очей, Лана опустила жалюзі, увімкнула лампу, знайшла свій телефон і дістала візитівки детективів. Відтак вона згадала реакцію Ніколетті на її останнє повідомлення. Жінка не була готова залишати посеред ночі ще одне голосове повідомлення, із якого сміятимуться чергові детективи. Лана поклала телефон і дістала свій блокнот. Вона вивела дату та час угорі й описала те, що бачила. А потім без особливої надії спробувала відпочити.