Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 13

Наступного ранку Лані поталанило. Мабуть, Бет була єдиною людиною молодше сімдесяти років зі стаціонарним телефоном. Лана цього не розуміла. Її донька шкодувала гроші на воскову корекцію брів, але щомісяця платила п’ятдесят доларів за те, щоб їй телефонували всі голосові роботи Західного узбережжя.

Лана почовгала на кухню й підняла слухавку.

— Алло? — сказала вона.

— Я можу поговорити з Крихою? — голос був чоловічий.

— Хто телефонує?

— Пол із «Каякерської хижі».

Лана зраділа. Якщо хтось і міг зняти підозри з Джек або, навпаки, погіршити її становище, це був її бос.

— Вітаю, Поле. Як вам, мабуть, відомо, зараз пів на одинадцяту, ранок середи, отже…

Мовчання. Мабуть, його мозок просяк водою.

— Вона в школі, — сказала Лана, чітко вимовляючи кожне слово.

— А, так. Вибачте, з ким я розмовляю?

— Я бабуся Джеклін. Лана Рубікон. З Лос-Андже­леса. Ви телефонуєте щодо Рікардо Круза?

— Що? Ні. Тобто… можете попросити Криху, щоб вона перетелефонувала мені?

Його голос звучав схвильовано. Можливо, детективи тиснули на нього щодо Джек або його власної причетності. У будь-якому разі, Лана хотіла знати більше.

— Поле, ви просите мене переказати п’ят­над­ця­ти­річній дівчині, щоб вона зателефонувала вам щодо трупа, який знайшла у вашому рятувальному жилеті під час роботи на вашу ж каякерську халупу. Думаю, мені потрібні гарантії, перш ніж…

— Це не халупа.

— Перепрошую?

— Це каякерська хижа.

Лана закотила очі та поглянула на кухонні шафи, прикрашені декупажем.

— Поле, мені байдуже, навіть якщо це аеропорт для реактивних літаків. Чому ви хочете поговорити з моєю онукою?

— Я не хочу обговорювати це телефоном із незнайомою людиною.

— Змінімо це, — м’яко сказала Лана в телефонну слухавку. — Випиймо чогось.

— О пів на одинадцяту ранку?

— Я не приймаю запрошення на той самий день.

Запала мовчанка, і Лана відчула знайомі флюїди чоловіка, збудженого власним спантеличенням.

— Але я відчуваю, що справа нагальна, Поле, — вона протяжно вимовила його ім’я, звертаючись до нижчих ділянок його мозку. — І я хотіла б допомогти вам. Зустрі­ньмося за кілька годин. За обідом.

— Гаразд… Я чекатиму на вас у яхт-клубі, — він зробив паузу. — Як я вас упізнаю?

— Вам не доведеться здогадуватися.

Лані не треба було його бачити, щоб зрозуміти, що він усміхається.

— Гаразд. Яхт-клуб. О першій годині.

— О дванадцятій сорок п’ять. Тут, біля будинку. Припускаю, у вас є адреса. Заїдьте по мене. До зустрічі, Поле.

Лана впала на диван, виснажена, але задоволена. Так вона почувалася, коли укладала угоду з великим клієнтом або показувала найкращі результати на заняттях із пілатесу. Лана записала кілька запитань до Пола щодо Джек, убивства та розстановки сил на Елкгорнському болоті. Відтак заплющила очі на кілька секунд. Можливо, із неї й справді вийде детектив.

Розділ 14

Лана підготувалася до обіду з Полом, як зазвичай. Вона дістала вузький костюм зі спідницею, у якому стала схожою на помісь акули з котеням. Зробила легкий смокі-айз, прибравши десять років віку так, щоб не складалося враження, ніби вона занадто старається. Знайшла чорну перуку, придбану онлайн, і напарфумила її. Випила обідні ліки й узяла сумку.

Коли Пол завернув за ріг на своїй пошарпаній «мазді», Лана вже сиділа на вибіленій сіллю гойдалці, випрямивши спину, схрестивши ноги й наполовину роззувшись.

Пол припаркувався перед будинком. Він чекав у машині з увімкненим мотором і витріщався на неї.

Лана не зрушила з місця. Вона спостерігала за тим, як він дивиться на вицвілі цифри на поштовій скриньці, а потім на ґанок і на неї. Жінка спокійно сиділа з бляшанкою дієтичної «Коли» в руці між сукулентними вежами Бет так, ніби вона повелителька алое.

Пол опустив вікно з боку пасажира, висунувся в нього й гукнув: «Гей! Лана Рубікон?»

Вона продовжила пити «Колу», ігноруючи його.

Лана бачила, як Пол зважує варіанти. Він схвильовано махав руками, затримуючи їх то над кермом, то над гудком, то над телефоном. Нарешті Пол зітхнув і зробив те, що вона від нього очікувала.

Він вийшов з машини.

Як на чоловіка з запущеним малетом, він мав гарний вигляд. Пол був довгов’язим, із засмаглою веснянкуватою шкірою й кошлатим білявим волоссям із сивиною. Лана окинула оком його щетину, плетене намисто та штани карго, у яких зліва не було кишені. Мабуть, деяких жінок розчулював вигляд загубленого цуценяти.

Щойно він ступив на їхнє подвір’я, Лана пустила в хід свої чари. Вона зустріла Пола осяйною усмішкою та повільно встала у туфлях на шпильках. Коли він піднявся сходами, Лана вже чекала з простягнутою рукою.

— Поле, рада зустрічі з вами.

Притримуючи його за передпліччя, Лана розвернула чоловіка на 180 градусів і опустила на одну сходинку назад.

— Міз Рубікон.

— Називайте мене «Ланою».

Вона говорила хриплим голосом, нахилившись до нього, щоб він уловив запах парфумів на її ключиці.

Пол, взутий у шльопанці, виструнчився.

Лана в охайному піджаку йшла під руку з ним, наче принцеса, переступаючи через тріщини в асфальті. Біля машини вони виконали незграбний танець: вона чекала, поки він відчинить двері, і він їх відчинив; вона зазирнула в машину, потім перевела погляд на нього; він теж зазирнув у машину, зібрав бляшанки з-під пива й коробки з-під фастфуду, знайшов пляжний рушник і застелив його поверх плям на сидінні. Щойно Пол загорнув рушник за підголів’я, Лана знову всміхнулася йому й сіла в машину. Обходячи машину спереду, Пол плюнув собі на руку й провів нею по волоссю.

Коли Пол увімкнув музику, машина здригнулася від геві-металу. Він вимкнув радіо, і Лана опустила вікно, щоб вивітрити сморід брудних шкарпеток і живиці. Вони їхали на пристань мовчки: Лана дивилася крізь лобове скло, укрите плямами від солі, а Пол поглядав на неї, зупиняючись на знаках «Стоп».

— У вас є до мене якісь запитання? — сказала Лана.

— Ви — бабуся Джек?

— Саме так.

— І їй пʼятнадцять років?

Лана майже бачила, як крутяться коліщатка в його голові. Вона розправила наманікюреним пальцем поділ спідниці, яка задерлася.

— У моїй сім’ї жінки народжують дітей рано, Поле, — сказала вона, змахуючи уявну смітину з прозорих чорних панчіх. — Так залишається більше часу для… цікавіших занять.

Вони приїхали на пристань до того, як Лана розвинула свою думку.

Пол припаркувався за «Каякерською хижею» на гравійному майданчику, що тягнувся від його компанії до яхт-клубу Саут-­Спіт. Патіо яхт-клубу було залите сонячним світлом і заповнене засмаглими туристами, які кидали смажену картоплю гамірливому гурту тюленів. Лана проігнорувала зайняті столики для пікніку й попрямувала в клуб, дозволивши Полу притримати двері для неї та роздивитися її литки.

Усередині на них чекала тиша та прохолода. Їдальня була обшита темним деревом, на вікнах висіли парчеві штори. Лана повільно обійшла її, звикаючи до тьмяного світла. З-за барної стійки до неї з чорно-­білих фотографій усміхалися красуні в купальниках з високою талією. Вона відчувала запах солі в повітрі. Троє пенсіонерів-­рибалок сиділи на барних стільцях, погойдуючись у такт пісні Сінатри. Зморшки на їхніх руках були схожі на жолоби в стійці з червоного дерева.

Після короткої розмови з барменом Лана вказала Полу на кутовий диван із потертого оксамиту. Вона сіла з того боку, де світло було вигіднішим. Пол ледве не спотикався, наздоганяючи її. Але щойно він зайняв місце, щось змінилося. Він сів посеред лавки, широко розставивши ноги та поклавши руки на стіл. Пол наче згадав, що він місцевий, а Лана приїжджа.

— Скотті! — гукнув він через кімнату. — Агов! Нас може хтось обслужити?

Бармен поправив фартух, повернув кепку козирком назад і вийшов з-за стійки. На противагу білявому й худому Полу, Скотті був темноволосим і м’язистим, з волохатими руками, укритими татуюваннями.

Скотті поклав на стіл два меню й дав Полу вже відкорковану пляшку пива «Корона»

— Хто твоя подруга, приятелю?

Пол зробив довгий ковток і підморгнув Лані.

— Ми щойно познайомилися. Лано Рубікон, це — Скотті О’Делл.

— Рада знайомству, — сказала Лана.

Вона подумки наказала собі перевіряти страви перед тим, як їх їсти.

— Хочете пива?

— Джин-мартіні, — промуркотіла Лана.

— Уже несу.

Креветковий салат Лани був більш-менш нормальним. Щоправда, вона не могла ним уповні насолодитися: хіміє­терапія пошкодила її смакові рецептори та стиснула шлунок, тому вона відчувала всі запахи й жодних смаків. Але Лана ніколи не була гурманкою. На ділових обідах в Лос-­Анджелесі Прима смакувала владою й майже не торкалася їжі. Йогурт на сніданок, салат на вечерю, шардоне на десерт — ось дивовижна дієта Лани Рубікон. Вона дозволяла їй залишатися стрункою й активною та впродовж тридцяти років носити другий розмір Chanel.

Коли Пол доїв рибний сандвіч, у нього розв’язався язик. Знадобилося кілька запитань, щоб він почав розповідати історію про свою роботу в Кремнієвій долині та про духовне пробудження під впливом аяваски, що спонукало його відмовитися від кар’єри й зайнятися веслуванням у сорок років.

Він керував «Каякерською хижею» уже п’ять років і заявляв, що ніколи ще не був таким щасливим. Слухаючи про багатомільярдні угоди, від яких Пол відмовився, Лана відчула жагу. Вона стискала стопи в туфлях, уявляючи себе у своєму офісі над Західним Лос-­Анд­желесом. Їй марився запах забудовників — італійські парфуми, змішані з потом, — і черги з проєктами перед її дверима.

Соус тартар потрапив Лані на руку й повернув її до реальності.

— Тепер я сам собі директор, — сказав Пол, усміхаючись їй. — У мене є вода, є «Хижа», і більше мені нічого не треба.

Лана поклала руки на коліна й усміхнулася йому у відповідь.

— Я дуже рада, що ви знайшли таку… — Лана добирала схвальне слово, — ясність.

Пол кивнув, усміхаючись іще ширше.

— І що змогли забезпечити роботою молодих людей на кшталт моєї онуки.

— Вона хороша дитина. Криха. Чудова дитина. Звісно, коли я познайомився з нею, вона майже нічого не знала про каяки. Здавалося б, дівчина, яка виросла біля…

— Мушу вас запитати, Поле, — голос Лани звучав тихо, змушуючи його нахилитися ближче. — Чому ми тут?

Його шия порожевіла.

— Гм… мені знадобиться щось міцніше, ніж пиво, щоб відповісти вам. Можливо, згодом ми зможемо покататися на моєму човні і…

— Поле, — вуркотіння Лани вже наближалося до рику, — Чому ми … — вона провела рукою уявну лінію між ними, — тут?

Він знову спробував:

— У яхт-клубі? Ви хочете піти в «Каякерську хижу»?

Пол почав соватися на дивані.

Лана сиділа нерухомо, зміряючи його поглядом. Вона навчилася цього трюку в адвоката з земельних питань Андре Медіни, який починав кар’єру у ФБР. Якщо ви хочете змусити людину говорити на тему, якої вона уникає, збийте її з пантелику. Можливо, навіть зробіть їй боляче. А потім перетворіть цю тему на вирішення, на послаблення болю.

— Поле, ми тут через чоловіка, якого вбили.

Пол з полегкістю усміхнувся. Кивнув. Лана нагадала собі відправити Андре пляшку коньяку.

— Я хвилююся через свою онуку.

Пол знову кивнув. Розправив плечі, щосили підкреслюючи свою надійність.

Лана винагородила його за це обережною усмішкою.

— Будь ласка, розкажіть мені, що ви знаєте.

— Мене там не було, — пробурмотів Пол.

Його очі бігали кімнатою. Скотті О’Делл спостерігав за ними. Один із завсідників бару показав їм «великий палець вгору». Іще один показав жест, який вона вирішила не дивитися до кінця.

— Джеклін мені теж так сказала.

Пол знову зосередився на ній.

— Що вона вам розповіла? Що вона сказала копам?

— Ви хотіли б приховати дещо від шерифів?

— Послухайте, я вже їм сказав. Це їх не стосується. Мене там не було. То й що? Я власник. Я не зобов’язаний бути там щосекунди…

Пол розширив очі і почав жонглювати в повітрі уявними м’ячами. Лана обережно поклала руку йому на передпліччя та повернула його увагу до себе.

— Поле, вони про це навіть не згадували. Коли детективи приходили до нас, їх цікавила лише Джеклін.

— Справді? Це добре.

Лана примружила очі, і Пол відразу змінив тон.

— Точніше, недобре. Але мабуть, вони знають, що роблять.

— Навряд, — заперечила Лана. — У мене склалося враження, що вони нічого не знають.

Пол усміхнувся їй.

— Вип’єте ще чогось?

Після двох мартіні, шести пляшок пива й кошика смажених кальмарів Пол і Лана стали давніми друзями. Пол вихвалявся своєю підприємницькою жилкою після другої і третьої пляшки та критикував місцеву владу за некомпетентність після четвертої. Начальник порту нічим не відрізнявся від попередніх трьох, які були родичами; до того ж любив випити. Берегову охорону більше цікавило, щоб на їхніх штанах були стрілки, а не захист водних шляхів. Шериф хотів цілковито контролювати пристань, окрім тих випадків, коли хтось із його донорів потрапляв у халепу. Від переплетення юрисдик­цій голова йшла обертом, тому штраф за паркування в неналежному місці стягували двічі, пожежі на човнах не розслідували, а спритні підприємці на кшталт Пола були змушені самі про себе дбати.

Вочевидь йому це подобалося. Пол описував пристань як такий собі Дикий Захід, у якому їхній героїчний тандем — він і його друг Скотті О’Делл — намагався підтримувати мир. Лана вдивлялася в зернисту фотографію рибалок зі щетиною в позолоченій рамці над головою Пола й намагалася уявити з-поміж них Ґарі Купера у гумових чоботях. Виходило не дуже. Лана здригнулася й подивилася на Пола, широко розплющивши очі…

— Справжнє беззаконня. Гадаєте, Джеклін безпечно там бути?

— Криха — мій найкращий гід. Вона буде потрібна мені на роботі цими вихідними, коли відкриють болото. Зі мною їй буде безпечно.

— Тобто їй буде безпечно тоді, коли ви поряд. І коли ж це?

— Послухайте, Лано. Я скажу прямо: те, що сталося з цим хлопцем, жахливо; але той, хто вдарив його по голові, був із ним знайомий. Злочин скоєний у стані афекту людиною, яка була дуже сердита на нього. Якщо ваша онука не була близько знайома з Рікардо Крузом…

— Не була.

— Тоді я не уявляю, хто може бажати їй зла.

— Його вдарив по голові хтось зі знайомих? Звідки ви це знаєте?

Руки Пола завмерли на столі, ніби він здивувався, почувши власні слова з її вуст. Він обвів очима кімнату.

— Е-е… мені сказав Фредо.

Пол вказав на сухого чоловіка в комбінезоні біля барної стійки.

— Його внучатий племінник — начальник порту.

— Чим?

— Що «чим»?

— Чим його вдарили по голові?

— Точно не знаю, — нарешті відповів Пол. — Чимось важким. Я чув, що це був метал.

— Так навіть гірше.

І цікавіше. Наскільки їй було відомо, важкі металеві предмети не валяються біля болота просто так. Лана поглянула на виделку у своїй руці й сказала собі пізніше зробити замітку про зброю. Відтак підвела очі на Пола, який ніяково поглядав на неї так, ніби його сандалі раптом стали затісними. Потрібен був іще один поштовх. Вона похитала головою.

— Молодий чоловік. Зазнав жорстокого нападу. У вашому турі.

— Він не був у моєму турі.

— Ви це знаєте, адже ви там були. Ба ні, вас там не було!

На обличчі Пола промайнув гнів — він став схожим на гризуна, якого вигнали з нірки.

Лана відхилилася назад. Не слід використовувати сарказм проти чоловіків. Вона кволо усміхнулася й змінила тон.

— Поле, вибачте. Просто я хвилююся. Я хочу вам вірити, але поки ми не дізнаємося, що сталося, чи хоча б хто такий цей Рікардо…

Вираз обличчя Пола помʼякшав. Вона продовжила:

— Поки все, що я чула, це те, що це молодий чоловік з Санта-­Круз, якийсь натураліст, який забронював у вас тур.

— Натураліст? — Пол подивився на неї — Що за натураліст?

— Детективи сказали лише, що він працював у Земельному трасті Центрального узбережжя.

— Гм.

Пол з’їв останнього кальмара й визирнув у вікно, за яким наминала недоїдені сандвічі чайка.

— Вони мені не подобаються.

— Детективи?

— Земельний траст. Я знаю, що вони мають приносити користь — рятувати дерева і видр тощо — але тут вони лише встановлюють правила й ставлять монітори забруднення повітря куди заманеться. Якби їхня воля, ніхто б і не виходив на болото. Не кажучи вже про те, щоб заробляти з нього на життя.

Пол попросив Скотті принести рахунок.

— Я вас трохи затримав, міз Лана, — сказав він. — Наближається приплив. Час їхати додому.