Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 52

Бет нажахано дивилася на купу одягу й туфлі на тому місці, де щойно стояла її мати. Медична підготовка підказувала їй, що Лана не помре від одного ляпасу. Але її очі та серце кричали щось інше. Лана не рухалася. Не стогнала. Її перука впала й лежала біля Лани, наче мертва тварина, оголивши цупке волосся та ніжну шкіру голови. Навіть у темряві слід на її щоці був яскраво-­червоним.

Бет була занадто зосереджена на Лані, щоб бачити, що відбулося далі. Зчинився ґвалт, і вона краєм ока побачила, як Джек накинулася на Мартіна, цілячи головою в живіт, наче бик. Мартін відступив убік, і Джек за інерцією пробігла повз нього. Вона оступилася, похитнулася вперед і з гуркотом вдарилася об стіну.

— Мартіне!

У голосі Діани відчувався гнів і нотки страху. Він змахнув рукою порошинки з рукава, стиснув і розтиснув кулак.

— Вона не має права так говорити про маму, — Мартін сплюнув. — Вона не знає, що ми…

Бет закрила тіло Лани собою, намагаючись заблокувати руками його гидливий погляд. Жінка хотіла підійти до Джек, яка намагалася присісти, тримаючись за праве коліно, але матері вона була потрібніша. Бет бачила, як обличчя її доньки розпашіло під впливом адреналіну. Джек була уражена, але не зламана.

Із Ланою ситуація була складніша. Вона не рухалася, не реагувала на теплі руки Бет і на її шепіт. Мартін обернувся до сестри.

— Ходімо.

Діана поглянула на нього.

— Лані потрібна медична допомога, — сказала вона.

На її обличчі був рум’янець, а акцент кудись зник.

— А ти маєш…

— Що?

Мартін сердито зиркнув на неї.

— Ти маєш пояснити, що, у дідька, щойно трапилося.

Бет повернула голову вбік, зачувши шурхіт. Можливо, Лана сказала правду, і шерифи справді їдуть сюди? Вона вдивлялася в темряву, сподіваючись, що це людина, а не єнот або койот. Але більше нічого не було чутно.

Мартін хмикнув.

— Чому б тобі не пояснити, га? — він став біля сестри, нависаючи над нею. — Чому ти впустила того пацюка, того хлопчиська, у наш дім? Чому я застав його за столом у їдальні в ту п’ятницю вранці такого задоволеного собою? І це в той час, коли я працюю, як заклятий, щоб ранчо не розвалилося, і шукаю покупця, щоб нам не довелося так ґарувати, як ґарував тато все життя. Знаєш, Рікардо сказав мені, що він радий мене бачити. Розповів про свій безцінний «Вердадера Лібертад». Шкірив зуби, хотів показати мені креслення, наділи з пріоритетом для мексиканців, філіппінців, індіанців — усіх, у кого колись крали землю. Торочив про співчуття до інших, навіть запропонував мені поїхати з ним у «Бейшор-­Оукс», щоб обговорити це з татом. Я не міг дочекатися, коли зітру усмішку з обличчя цього покидька.

— Отже, ти його вбив? — голос Діани звучав тихо, її обличчя посіріло.

— Я захищав те, що належить нам. Викинув сміття. Так, як це мав зробити батько тридцять років тому.

Бет не знала, про що говорив Мартін. Але це не мало значення. Куди важливіше їй було вивести звідси свою сім’ю. Джек спиралася на стіну біля дверей, і це було добре; але вона далі трималася за коліно, і Бет не була впевнена, що дівчина може йти.

Поки Мартін і його сестра сварилися, Бет оглядала стайню, шукаючи щось корисне в межах досяжності. Але вона не бачила нічого, окрім тіней.

— А як же тато? — пошепки запитала Діана.

Очі Мартіна потемніли.

— Я поїхав до нього наступного дня й запитав про цей проєкт.

— І?

— Він збирався забрати в нас ранчо, Ді. Наш спадок. Спадок твоїх дітей. Я намагався переконати його, але ж ти знаєш, який він стає, коли щось надумає.

Щось підказувало Бет, що, якщо Мартін зізнається у вбивстві свого батька, він нізащо їх звідси не випустить. Вона уявила собі, як містер Роудз сидить у кімнаті в «Бейшор-­Оукс» і відповідає своєму синові — своєму ображеному, розлюченому синові з диким поглядом — упертим спокоєм. Добротою. Але цього виявляється недостатньо.

Бет поглянула на відчинені двері стайні. Шлях до свободи, заблокований Мартіном. Потім вона перевела погляд на куток, у якому під каяком сиділа Джек. У неї з’явилася ідея.

— Мартіне! — гукнула вона. Її голос звучав налякано, але жінка мусила спробувати. — Залишмо це в минулому, гаразд? Я допоможу Лані дістатися в лікарню. А ви з сестрою можете продати ранчо. Як ви й хотіли. А Джек отримає свого човна.

Бет поглянула на травмовану доньку, намагаючись передати їй свою думку силою волі.

— Дихай, Джек. Зосередься на човні. Усе владнається.

— Ніхто нікуди не піде, — гримнув Мартін.

Він ніби не чув її. Уся його увага була зосереджена на Діані, а її увага — на ньому. Вони обоє шукали відповідей. Але для Бет було важливішим, що її почула Джек. І зрозуміла. Джек ледь помітно кивнула та повільно відштовхнулася від стіни, витягнувши руки вперед. Мартін обернувся до неї.

— Що це ти робиш?

— Дістаю рятувальний жилет, — відповіла Джек. — Як подушку, щоб підкласти під голову бабусі.

Бет спостерігала за тим, як Джек накульгуючи підкралася до жилета, що висів на стіні. Вона кинула його Бет.

— Стій там, — гаркнув Мартін.

Джек відскочила назад, ніби її притиснули до стіни. Вона перенесла вагу з хворої ноги на здорову, але залишилася стояти на місці.

Бет підклала жилет під голову Лані. Та важко зітхнула — вийшло щось середнє між подихом і стогоном.

— Це якесь божевілля, — сказала Діана. — Я викликаю поліцію.

— Чорта з два, — відповів Мартін.

Він схопив сестру за зап’ястя й затягнув у темну стайню, а потім витягнув дивний, схожий на пластиковий, пістолет. Він був чорно-­оранжевим і в його руці здавався малим. Чи був він іграшковим? Бет не могла точно сказати. Діана була нажахана. А кулі, якими він його зарядив, були цілком реалістичними.

— Виходь сюди, Ді, — сказав він. — На підлогу.

Його сестра вийшла з маленького стійла і, тремтячи, стала на коліна посеред стайні. Він повернув пістолет у бік Бет і Лани.

— Нікому не рухатися, — наказав він. — Я не хочу, щоб хтось постраждав.

***

Першим, що Лана побачила, коли прокинулася, був пістолет. Два, можливо, три пістолети, якими розмахували в повітрі примарні руки. Її ліве око не працювало як слід. Голова розколювалася. Не лоб, як вона звикла — унаслідок ліків, втоми та тісних перук — цей біль відчувався глибоко в потилиці, де череп сполучався з шиєю.

Вона спробувала сісти. Безуспішно. На одну страшну мить Лана злякалася, що опинилася на кухонній підлозі свого кондо в Санта-­Моніці, провалилася в якусь космічну вирву, і їй доведеться заново пережити попередні п’ять місяців. Але це було нелогічно. Навколо була лише прохолодна стайня, бурштинове світло та розлючена постать, яка швидко перетворювалася з чотирьох чоловіків у двох, а потім в одного.

Вона почула його голос і згадала. Мартін Роудз. Убивця. Лана прокрутила це слово в голові, і задоволення на мить приглушило пекучий біль. Вона викрила його. Він припустився помилок. Велосипедна сумка. Фургон, яким він їздив у земельний траст. Йому не викрутитися.

Що він казав тепер? Щось про те, що цей раз — не випадковість?

Лана розплющила очі ще на міліметр і побачила, як він розмахує великою каністрою. Вона почула сплеск і відчула, як її стегон торкається щось холодне й вологе. Запах був різким, солодким, із хімічними нотками. Він нагадав їй Пола. Не його марихуану, вирощену на болоті. Щось інше, давніше — із того часу, коли вона сіла в його машину біля будинку Бет та вирушила в поїздку, яка запустила розслідування…

***

— Поле… — простогнала Лана.

Бет спантеличено поглянула на матір. Невже це — перше слово, яке вона вимовила в цей момент?

— Поле, — здавлено прокректала Лана, ніби намагалася закричати.

— Пола тут немає, ма, — прошепотіла Бет. — Ми маємо зробити це самі.

Бет спробувала підвести матір, але та знову застогнала, привернувши увагу Мартіна. Чоловік спрямував пістолет у їхній бік.

— Із нею все буде добре! — нервово сказала Бет.

— Не думаю, — процідив Мартін.

Він витрусив останні краплі бензину на туфлі Лани.

— Мартіне, не роби цього, — Діана повільно встала, піднявши вгору руки. Її голос звучав тихо та розпачливо.

— Шкода, що ти вийшла сюди, Ді, коли я мив посуд після вечері. Шкода, що бензин розлився. А ці старі відлякувачі пташок, — він подивився майже з любов’ю на дивний пістолет, — бувають такими ненадійними. Усе може вибухнути дуже швидко. Бачила б ти, якої шкоди завдала та, що я підірвав біля земельного трасту.

Він перевів погляд на Лану.

— Чекай. Вона бачила.

Мартін вибухнув сміхом, який стих так само швидко, як і почався.

— Не смійся з неї, — сказала Джек.

Вона все ще стояла в затіненому кутку, тримаючись за коліно. Бет не могла допустити, щоб він обернувся в її бік.

— Насправді ти не такий, Мартіне, — гукнула вона.

— Думаєш, ти мене знаєш? Ні, — він мало не випльовував слова в її бік. — Ти не знаєш, на що я здатний. Ніхто з вас не знає.

Він повільно розвернувся в бік сестри, тримаючи пістолет рівно.

— Навіть ти.

Бет розгублено спостерігала за тим, як Мартін і Діана зустрілися поглядами.

— Я тридцять років ховався, Ді, — сказав він.

— Тридцять років, відколи мама померла, — Діана говорила повільно, обережно. — Керівник пожежної служби сказав, що це був нещасний випадок. Сильний вітер і суха трава в спекотний день.

— Ти йому повірила? — голос Мартіна звучав ображено, як у зухвалого підлітка. — Тому що ти поїхала, Ді. Зникла за шість тисяч миль звідси.

— Я горювала. Справа була не в тобі.

Мартін ніби не почув свою сестру. Його голос звучав гучніше, шаленіше.

— Ти поїхала, і стало ще гірше. Тато відвернувся від мене. Замінив мене. Віддав усе, що в нього було, Рікардо.

— Усе було не так, — Діана обережно зробила крок до нього.

— Не підходь! — Мартін дістав пластмасову запальничку з кишені й підняв перед собою, ніби відлякував вампірів.

— Мартіне, — голос Діани зм’якшився, а гнів у ньому змінився на смуток. — Ми з татом любили тебе. Я досі люблю тебе.

— Ти б не любила мене, якби знала, що насправді сталося…

— Я знала.

Мартін поглянув на неї.

— Я відразу все зрозуміла, Мартіне. Ти завжди грався цими моделями ракет за стайнею. Я була на пасовищі після пожежі, коли тато знайшов тебе біля струмка. Ти плакав і мив руки в холодній багнюці. Я бачила, як він тебе заспокоював.

Картина в голові Бет почала прояснюватися. Пожежа в стайні. Смерті. Болючі таємниці, за які сім’ї трималися десятиліттями.

Вона уявила собі Мартіна підлітком, який жахається й соромиться того, що накоїв. Чоловік, який стояв поруч із нею, досі відчував цей страх. Але не сором. Сором перетворився у щось інше — щось, що тліло й кипіло всередині тридцять років. Тепер воно розбухло, ніби в Мартіна за очима було осине гніздо, яке прагнуло вирватися назовні.

Діана все ще намагалася достукатися до нього.

— Тато про тебе подбав, Мартіне. Він знищив докази. Переконав детективів, що це нещасний випадок. Він захищав тебе.

— Ти не знаєш, що він сказав мені, — голос Мартіна був важким, похмурим. — Ти поїхала…

В очах Діани стояли сльози.

— Тато сказав, що тобі потрібен спокій. Що ти сам розповіси, коли будеш готовий. Можливо, це було неправильно. Можливо, я мала б відразу сказати тобі, що все знаю. Це не має значення. Суха трава чи моделі ракет — усе одно це був нещасний випадок. Ми любили тебе. Тато любив тебе.

Її голос зазвучав голосніше, упевненіше.

— Він постійно говорив про тебе. Навіть зараз. Мабуть, тому Рікардо хотів узяти тебе з собою, щоб показати йому креслення. Це була б найбільша мрія тата — щоб ви втрьох побудували щось разом.

На мить Бет здалося, що Діана досягла успіху. Очі Мартіна стали вологими, ніби він переглядав власне минуле й шукав на касеті іншу історію. Ту, у якій батько не був байдужим. У якій його сім’я захищала його. У якій він був молодим чоловіком із жахливим секретом, і його любили попри все.

Він опустив голову, спрямовуючи свої слова пістолету та запальничці в руках.

— Знаєш, що він мені сказав, Ді? Того дня, біля струмка, коли він — як ти висловилася — заспокоював мене? Він сказав, що завжди любитиме мене.

— Так… — Діана підійшла на крок ближче.

— Але ніколи не пробачить.

Мартін повернув своє змучене обличчя до неї. Його очі блищали.

— Ти мене коли-небудь пробачиш, Ді?

Він підійшов до відчинених дверей стайні та підпалив запальничку.