Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 38

У Вищій школі Північного Монтерею був день кар’єри. Усіх учнів зібрали в спортзалі після шостого уроку для того, щоб поговорити про їхнє яскраве майбутнє. Дивлячись на кольорові банери над стендами, Джек дійшла висновку, що існує три можливості: Кремнієва Долина, якщо ви хочете розбагатіти, сільське господарство, якщо ви хочете залишитися вдома, або армія, якщо ви хочете вибратися з міста. Джек хотіла пригод, але не думала, що їх забезпечує уніформа та зброя. Вона ходила між столами, намагаючись уникати зорового контакту з рекрутерами, які випили забагато кави. Дівчина затрималася біля стійки Акваріуму Затоки Монтерей й узяла там безкоштовну ручку та буклет про їхні глобальні морські дослідження. Але жвава жінка за столиком нічого не знала про те, як учені відслідковують загрожених блакитних тунців у Тихому океані. Вона пропонувала лише чудову можливість стояти перед резервуаром і розповідати туристам про видр. Джек уже займалася цим, але на кращих умовах.

— Джек!

Наприкінці ряду, за подряпаним столом без банера та з кількома неякісно скопійованими флаєрами, стояла детективка Рамірез і гукала її. Вона була вдягнена в смарагдово-­зелений блейзер. Також за столом стояв патрульний, такий молодий, що його можна було сплутати з учнем.

— Детективка Рамірез? Ви працюєте на ярмарку професій?

Рамірез надулася, втупившись у стіл.

— Мене примусили. Вочевидь, детективи теж мають брати в цьому участь.

Відтак вона перевела погляд на Джек.

— Але я рада зустрічі з тобою. Мені не завадить твоя допомога.

— Із чим?

— Це на пристані, — сказала Рамірез. — Я б воліла розповісти тобі на місці. Скільки часу ти маєш тут бути?

Джек подивилася на своїх однокласників, які походжали навколо столів, розставлених у спортзалі. Це був останній урок. Ніхто не сумуватиме за нею.

— Я можу піти зараз, — сказала вона.

Вона згадала свою обіцянку не проводити розслідування самостійно.

— Попросити бабусю, щоб вона зустріла нас там?

— Як хочеш.

О цій порі Лана, мабуть, спала. Джек вирішила, що коротка прогулянка до пристані з копом не рахується.

— Не треба. Я можу зустрітися з вами там за двадцять хвилин.

— Хочеш поїхати зі мною?

Джек перевела погляд на опуклість у формі пістолета на стегні детективки.

— Ні, я поїду на велосипеді.

На пристані стояла купа поліцейських машин, припаркованих під неправильним кутом. Молодий офіцер пропустив Джек, і вона підійшла туди, де стояла Рамірез, спершись на «б’юїк».

— Тепер ви можете мені розповісти, що відбувається? — запитала Джек.

— Ми ретельно перевіряємо діяльність твого боса.

— Пола? Він тут?

— Містер Генлі кудись зник. Але це неважливо. У нас є ордер на обшук.

Вони підійшли до паркану за «Каякерською хижею», і Джек пристебнула велосипед.

— Ти добре знаєш «Каякерську хижу», так? — запитала Рамірез. — Ти б помітила, якби щось зникло або було б не на своєму місці?

— Ем… Думаю, так. У задній частині часто безлад. Проте, мабуть, я знаю її краще, ніж будь-хто.

Рамірез кивнула.

— Я знала, що ти спостережлива. Послухай, коли зайдемо всередину, — детективка торкнулася передпліччя Джек, — зберігай спокій і кажи правду. Це все, що я прошу.

— Ваш напарник усередині?

Рамірез уважно подивилася на дівчину.

— Так. Але він тобі не дошкулятиме. Обіцяю.

Джек зробила різкий вдих.

— Гаразд. Я готова.

Як Джек і очікувала, у підсобці панував безлад. Точніше, у половині підсобки. Двоє офіцерів у рукавичках перебирали купу рятувальних жилетів і весел, розбираючи купу шар за шаром, тим часом третій фотографував кожну річ та охайно складав її в іншому кінці кімнати.

Детектив Ніколетті наглядав за процесом з розчищеного кутка в шорсткому коричневому костюмі. Він кивнув Рамірез і Джек, ніби їхня присутність у цій переповненій кімнаті така сама логічна, як і щойно знайдений ящик із шістдесятьма чотирма бляшанками енергетичного напою.

— Джеклін веде облік у цій компанії, — сказала Рамірез. — Хочете, щоб вона щось передивилася?

Ніколетті оглянув кімнату.

— Припускаю, тут завжди так захаращено?

Джек скривилася.

— Я казала їм, що життя було б легшим для всіх, якби ми підтримували порядок. Але хлопці мене не слухають. Після важкого дня легше скидати все сюди, не задумуючись. Я там усе прибираю наприкінці місяця, тому…

— Тут є щось, чого ти раніше не бачила?

Джек провела очима кімнатою. Аптечки. Старі картки обліку робочого часу. Сміттєвий пакет з упаковками з-під чипсів й обгортками з-під граноли — такі речі завдають великої шкоди черепахам. Розкладачка, на якій Пол іноді спав. Термобокс. Стос каталогів із човнами, на обкладинках яких були зображені блискучі катамарани «Hobie Cat».

Ніщо не було на своєму місці, але все сходилося. Якщо не рахувати одну річ, що стояла біля стіни за рятувальними жилетами.

— Ось це, — вказала Джек, і молоді офіцери кинулися розбирати гору рятувальних жилетів. — Тут ніхто не зберігає велосипеди. Це політика магазину.

Велосипед, який вони дістали, виявився добротним. Він був дорожнім, зеленого кольору, із низьким кермом, вузькими шинами та перемикачем передач, до якого потрібно було нахилятися всім корпусом. На пе­далях були тукліпси, а до заднього колеса зліва була при­кріплена чорна сумка. Шини були накачані й лан­цюг не скрипів, коли офіцер виводив його на середину кімнати.

— Він може належати містеру Генлі? — запитав Ніколетті.

— Ні. Пол не довіряє велосипедам. Якісь проблеми зі спинними дисками. Але я думаю…

Джек спробувала підійти до велосипеда, але її зупинив офіцер.

— Я бачила його раніше, — вона повернулася до детективів. — Тієї суботи, четвертого лютого. За день до того, як знайшла Рікардо Круза.

— Ти впевнена? — Ніколетті мав скептичний вигляд.

— Я приїхала сюди рано-вранці. Він стояв біля паркана. Я тоді здивувалася, що хтось залишив такий гарний велосипед без замка.

— О котрій годині ти приїхала сюди в суботу?

— О восьмій. Ви можете перевірити в картці обліку часу.

— Ти щось комусь казала про цей велосипед?

— Ні, я… я припустила, що він належить Тревісу або якомусь відвідувачу Пола.

— До Пола часто приходять відвідувачі?

Джек похитала головою.

— Ні. Точніше, не знаю. Я намагаюся не втручатися в… — Джек зосередилася на теплому погляді Рамірез. — Я тут лише працюю.

Обидва детективи перезирнулися. Нарешті Рамірез заговорила:

— Іще кілька запитань, Джек. Щодо велосипеда. Ти впевнена, що вперше побачила його в суботу? Не в п’ят­ницю?

— Я не працюю в п’ятницю. Якщо він тут тоді й був, я його не бачила. Але було б дуже дивно, якби хороший велосипед простояв тут більше кількох годин і його не вкрали.

— У тебе є якісь версії, як він тут опинився?

Джек задумалася. Це було нелогічно.

— Можливо, Пол знав, кому він належить, і притримав його для цієї людини?

Джек похитала головою.

— Але він пролежав тут майже три тижні. Чий би він не був, власник хотів би якнайшвидше його по-вернути.

— Чому ти так думаєш?

— Більшість покинутих велосипедів — непотріб. Ми знаходимо їх час від часу на пристані. Спущені шини, ржаві ланцюги, іноді сидіння немає. Цей велосипед інакший. Навіть велосипедна сумка новісінька.

— Дуже добре, Джек. Дякую, — Рамірез усміхнулася їй. — У тебе є якісь здогадки, де зараз може бути Пол?

Дівчина знову похитала головою.

— Міркуєте, він причетний до вбивства?

Ніколетті продовжував розглядати зелений велосипед.

— Слідкуй за місцевими новинами. Ми проінформуємо громадськість, коли я владнаю формальності.

— Коли ми владнаємо формальності, — виправила його Рамірез. — Ходімо, Джек.

Джек зачекала, поки вони дійдуть до паркану, а потім заявила:

— Ваш напарник — козел.

Рамірез нічого не відповіла. Вона вдивлялася в сітчастий паркан, ніби під ним ховався якийсь секрет. Але Джек не помітила в ньому нічого незвичного.

— Знаєте, є одне місце, де може бути Пол, — Джек перехилилася через велосипед і повільно, цифра за цифрою, ввела код замка. — Він орендує землю на північному березі болота. Фактично це частина ранчо Роудза.

— Для чого він його використовує? — Рамірез не зводила погляду з паркану й говорила тихо.

— Я не впевнена. Його компанія називається «Fruit­ful». Моя бабуся це виявила. Ми вважаємо, що Рікардо Круз потрапив у воду неподалік. Можливо. Ми це поки що перевіряємо.

— Ох уже ця жінка! Вона не здається.

Джек була впевнена, що відчула захоплення в її голосі.

Вона вдягла шолом.

— Ну, успіху вам.

Дівчина з подивом відчула на плечі руку детективки, яка притримувала її.

— Джек, це не гра. Якщо ти можеш поділитися якоюсь інформацією або якщо тобі потрібна допомога, — Рамірез дістала візитівку й ручку з кишені та почала писати. — Ось мій номер телефону. Телефонуй у будь-який час. Серйозно.