Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 2

Бет сьорбнула теплої кави й узяла до рук свій телефон. Три пропущені виклики від матері. Коротке голосове повідомлення з проханням про допомогу. Його зміст насторожував, а голос Лани ще більше. Вона була п’яна? Застуджена? Бет звикла до її уривчастих повідомлень: суміші вихваляння та обурення з невеликими домішками провини. Цього разу все було інакше. Незвично. Голос Лани звучав розгублено, майже жалібно.

Бет залишила Ембер за головну на сестринському посту й вийшла через бічні двері «Бейшор-­Оукс». Вона підбадьорливо усміхнулася юнакові, який крутився біля своєї машини, явно хвилюючись перед візитом до закладу довгострокової опіки. Відтак Бет прошмигнула за ріг і зайшла у сосновий гай. Глибоко вдихнула й набрала номер своєї матері.

— Ma?

— Бет, нарешті, — Лана схвильовано шептала. — Ти ще працюєш у цього нейрохірурга? Того, з довгими зубами?

— Того, який отримав Нобелівську премію? Ти ж знаєш, що я покинула цю посаду два роки тому, щоб проводити більше часу з…

— Бет, послухай мене. Мені сказали, що в мене пухлини. Багато. У мозку. Мені негайно потрібна операція. Але бачила б ти взуття цього лікаря! Як його можна сприймати серйозно?

Усмішка застигла на обличчі Бет.

— Зачекай. Не поспішай так. Де ти? Усе гаразд?

— Якщо не брати до уваги, що мене тримає в заручниках радіолог, який лінується зачесатися, я в нормі. У лікарні Міста Янголів. Мені сказали, що я не можу сама виписатися, що хтось повинен доглядати за мною. Мені по­трібна краща лікарня. Така, де працюють справжні лікарі в пристойних костюмах. Отже…

Неозвучене запитання зависло у повітрі.

Якщо Лана колись і просила в Бет про допомогу, то вона цього не пам’ятала. Вимагати уваги — звісно. Очіку­вати потурання — постійно. Але потребувати допомоги? Цінувати її професійний досвід? Якби Бет не була зане­­покоєна, вона відзначила б цей день у календарі золотою зірочкою.

— Ма, звісно ж, я приїду.

Тиша. Лана ніколи не замовкала. Ані на мить. Бет уявила свою матір у лікарняному ліжку саму, можливо, навіть налякану. Картина була важкою.

Бет сказала з усією впевненістю, на яку була здатна:

— Доктор К. вийшов на пенсію. Але я знайома з головною медсестрою Стенфордського неврологічного відділення. Це одна з найкращих нейрохірургічних клінік в країні. Я зателефоную туди.

— Хіба не можна це зробити в Університеті Каліфорнії?

А ось і примадонна, із якою вона виросла. Бет знала: немає сенсу нагадувати матері, що в неї є власне життя, робота й дитина. Натомість вона відповіла тією мовою, яку Лана могла зрозуміти:

— Ма, це операція на мозку. Ми знайдемо тобі найкращих лікарів.

— Стенфорд?

— Стенфорд. Я про все подбаю.

— Зачекай, хтось іде в палату.

Бет переглянула свій розклад до кінця дня. Іще два пацієнти, нічого складного: перевірка життєвих показників, крапельниці, ванна й бесіда. Можна попросити Ембер підмінити її. Джек уже попросила в неї дозволу піти на футбол після школи й переночувати у своєї подруги Кайли. Чудово. Бет може взяти квиток до Лос-­Ан­дже­леса, забрати звідти свою матір і відвезти її в Стенфорд до завтрашнього ранку.

У слухавці знову почувся голос Лани.

— Стенфорд. Гаразд. Проте я зупинюся в готелі.

— Ма, людині, яка одужує після операції на мозку, потрібен нагляд.

— Навряд чи я одужаю в халупі, яка от-от прова­литься в яму.

Бет заплющила очі, борючись із бажанням кинути телефон.

— Це не твій кондо. Не Лос-­Анджелес. Але там непогано, запевняю тебе.

Настала довга пауза. Бет здалося, що Лана обдумує всі пункти, за якими пошарпана квартира її доньки й провінційне містечко не відповідають мінімальним вимогам примадонни.

— Можеш запитати, о котрій тебе відпустять сьогодні? — сказала Бет.

— Вони хочуть, щоб я поспілкувалася з онкологом, а піс­ля цього зможу піти.

— Гаразд. Тримайся. Дізнайся якомога більше інформації. Я приїду за п’ять годин.

Бет мчала трасою у своєму «кемрі» зі вм’ятиною, зупиняючись лише для того, щоб заправитися й купити енергетичний батончик із кофеїном та велику порцію кави з льо­дом. Рій думок у її голові раз-по-раз переривали повідомлення від матері.

Пухлини в мозку, легенях, можливо, у кишківнику.

Щонайменше 4 стадія. Це погано. Доктор длубається в носі. ЗАБЕРИ МЕНЕ ЗВІДСИ.

Будь ласка, заїдь у кондо і візьми мій лептоп, джинси та чорний топ (той, що робить мене стрункішою).

Якщо я помру, передай мою машину Ґлорії.

Після першої години повідомлень Бет вирішила, що автомобільна аварія на тлі серцевого нападу — це не те, що їй зараз потрібно. Вона поклала телефон у бардачок і зосередилася на дорозі, спробувала привести до ладу свої хаотичні думки.

Бет звикла до надзвичайних медичних ситуацій. На роботі їй часто доводилося оперативно на них реагувати. Але її клієнти були старими, немічнимиі переважно, добрими. Вони перебували на тій стадії розпачливої надії, що вважали гарним день, коли болю було небагато.

А от Лана була зовсім не схожою на них. Хворіти — це не про неї. Бет припускала, що її мати сприйме цей діагноз так само, як і все інше: як серію перешкод, які потрібно усунути. Так трапилося десять років тому, коли в неї діагностували рак. Та криза виявилася прихованим благословенням — зовнішнім поштовхом, який зблизив Лану та Бет після того, як вони п’ять років не спілкувалися. Відтоді жінки обережно відновлю-вали зв’язок: щороку зустрічалися в Лос-­Анджелесі на Пасху і періодично телефонували одна одній, обмежу­ючись безпечними темами на кшталт роботи Лани або оцінок Джек.

Проте ці туманні повідомлення явно не були безпечними. А той факт, що Лана зателефонувала їй і попросила про допомогу, а потім погодилася приїхати в Елкгорн, відверто насторожував.

Зібравши п’ять переповнених валіз та одну коробку з фай­лами і блокнотами, а також випивши по потрійному лате, жінки Рубікон вирушили на північ. Поки Бет кермувала, Лана давала розпорядження телефоном: її подруга Ґлорія повинна була поливати вазони, сусід Ервін — забирати пошту, а асистентка Джені — робити все інше.

— Сприймай це як можливість для зростання, — сказала Лана, продиктувавши їй довгий перелік завдань.

Коли Джені запитала її, що казати клієнтам Лани, та подивилася на свої чорні сатинові туфлі й задумалася. У відкритих носках виднілися нігті, покриті тем­но-­синім лаком.

— Скажи їм, що в мене операція на стопі. Дуже складна. Мені потрібен спеціаліст в іншому місті. Я повернуся в офіс через шість тижнів.

Бет докірливо подивилася на матір.

— Що? — запитала Лана. — Мені сказали, що пухлин може бути більше. Можливо, у стопі теж є.

— Шість тижнів, ма?

— Думаю, це достатній час для того, щоб зробити операцію, почати втілювати в життя план лікування, повернутися додому й забути про всі ці прикрощі. Зрештою, ми не витримаємо довше під одним дахом.

Після двох годин їзди міським трафіком вони нарешті виїхали з Лос-­Анджелеса. Жінки рухалися гірською дорогою, обсадженою цитрусовими деревами. Мотор «кемрі» розмірено гудів, а на небі з’являлися перші зорі. Лана заплющила очі, щойно вони під’їхали до виноградників, і Бет кермувала мовчки, спостерігаючи за тим, як пагорби поступово змінюються чорнильно-­чорною затокою Монтерей. Навіть у темряві океан нагадував про себе шумом хвиль, які розбивалися об скелі, вкриваючи сіллю й туманом міст між ним та полуничними полями.

Будинок Бет розташовувався між океаном та фермами на маленькому клаптику гравію й піску над Елкгорнським болотом. Їй подобалося, як болото піднімається під час припливів та опускається під час відпливів, нагадуючи подих коханого побіля її будинку. Коли вона переїхала сюди п’ятнадцять років тому, то сприймала Елкгорн як тимчасовий прихисток. Та вона полюбила його туманні ранки й дикі скарби; його м’якість і неохайність, що відрізняли Елкгорн від жорсткого та витонченого Лос-­Анджелеса. Підводячи матір до дверей, Бет утрималася від того, щоб ука­зати на горщики, які вона вирізала з корчів і засадила су­ку­лен­тами, і на вінок із папороті, який вона сама сплела. Вона завела Лану в кімнату Джек, готуючись до зауважень щодо вживаних меблів, подряпаної підлоги та торф’яного запаху, що до­носився знадвору.

Того вечора Лана не сказала нічого про декор будинку і про річковий мул. Вона взагалі мовчала. На Ланиному обличчі застигла рішучість, її губи були міцно стиснуті. Бет відчинила двері спальні Джек, указала на ліж­ко й допомогла жінці роззутися. Їй було лячно бачити свою матір такою покірною. Але водночас так було й легше.

Щойно Лана заснула, Бет почала обдзвонювати своїх знайомих. Її подруга з неврологічного відділення в Стенфорді вже зв’язала її з їхнім найкращим нейрохірургом, і той погодився провести для них передопераційну консультацію наступного дня. Її колишня товаришка по зміні в онкології пообіцяла знайти лікаря, який перегляне скани. Навіть чоловік, із яким вона зустрічалася минулого року, бородатий парамедик з Біґ Сюра, запропонував свою допомогу. Бет зраділа, що стільки років працювала понаднормово, підміняючи інших, і відвідувала пацієнтів на прохання лікаря. Зрештою, матір у нас одна. Навіть якщо вона завдає стільки ж клопотів, як і Лана.