Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 15

Лана та Пол вийшли з яхт-клубу й пошкандибали через паркувальний майданчик до його машини. Лана тримала Пола за руку й повільно відраховувала кроки. Мартіні та палюче сонце вдарили їй у голову, передвіщаючи сильний головний біль. Потрібно було дійти до його машини. Відтак вона зможе поїхати додому й прилягти. Можливо, назавжди.

На чотирнадцятому кроці Пол опустив руку. Лана хитнулася, підвела очі й побачила «б’юїк», припаркований на гравії. За ним стояли чоловік і жінка, зазираючи в машину Пола. Пол підійшов до них.

— Що це ви робите?

— Містере Генлі, — детектив Ніколетті випрямився й поправив краватку. — Радий вас знову бачити. Ми з департаменту шерифа округу Монтерей…

— Я знаю, хто ви. Коли ви перестанете дошкуляти мені?

Втрутилася детектив Рамірез. Вона була вдягнена в жакардовий блейзер із викличним візерунком, від якого головний біль Лани посилився.

— Містере Генлі, ми розслідуємо вбивство. Коли ми навідувалися до вас у понеділок, ви запевнили нас, що допомагатимете слідству. Щось змінилося?

Пол мав сердитий вигляд.

— Ні.

— На жаль, із нашого боку теж нічого не змінилося. Ми не можемо з’ясувати, як так сталося, що убитий записався на ваш тур, а через два дні його знайшли мертвим. Схоже, ніхто не бачив його й не чув про нього з вечора п’ятниці й до того часу, коли знайшли його тіло.

Лана обійшла поліцейську машину й змусила себе заговорити до них. Із головним болем вона розбереться потім. Потрібно було використати цю нагоду.

— Ніхто в «Каякерській хижі» чи взагалі?

Ніколетті обернувся до неї.

— А ви…?

Він пробігся поглядом від її перуки до полів спідниці.

— Ми з вами вже зустрічалися.

Вона злегка посміхнулася й повернула ліве стегно в його бік.

— Але минулого разу я була в халаті.

— Міз Рубікон, — озвалася Рамірез. — Оце так несподіванка! Як справи в Джек?

— Потроху оговтується. Без вашої допомоги.

Лана зиркнула на Ніколетті.

— Я залишила вам повідомлення.

— Ми були зайняті, мем. Розслідували вбивство.

— Це означає, що з Джеклін зняли підозри?

— Ваша онука досі становить інтерес для слідства. Як і містер Генлі. Сер?

— Що вам потрібно? — запитав Пол. Його погляд був настороженим.

— Ми не могли б поговорити віч-на-віч? У вашому кабінеті?

— Я не дозволю вам нишпорити там. У мене є права.

— Це добровільна розмова, містере Генлі. Чи ви волієте проїхати в департамент?

Пол обвів майданчик дикими очима так, ніби розглядав варіанти.

— Гаразд. Ми можемо поговорити в «Каякерській хижі». Але дозвольте мені в ній спершу прибрати, щоб вам було де сісти.

Ніколетті став між Полом і найближчою стежкою до його магазину.

— Я піду з вами.

Лана помітила паніку на обличчі Пола. Можливо, йому справді було що приховувати. Вона згадала про те, що Пол розповів їй за обідом, і кількість випитого ним пива. Убивця він чи ні, але в нього проблеми.

Лана ступила вперед, злегка підштовхнувши Пола стегном. Він подивився на неї спочатку розгублено, а потім вдячно.

— Гаразд, — сказав Пол. — Але я хочу, щоб Лана пішла зі мною.

Вона знову штовхнула його.

— Інакше мені доведеться спочатку відвезти її додому…

Лана всміхнулася йому. Попри свої очевидні недоліки, Пол Генлі швидко вчився.

— Міз Рубікон? — Рамірез із сумнівом подивилася на Лану. — Ви… родичі?

Лана насупилася, бажаючи, щоб головний біль припинився.

— Ви сказали, що це добровільна розмова. Мій друг Пол погодився відповісти на ваші запитання в моїй присутності. Ви виконаєте його прохання?

Детективи перезирнулися, потім перевели погляди на Пола, який рішуче поклав руку Лані на плече.

— Гаразд. Ходімо.

Лану вів до «Каякерської хижі» сплеск адреналіну. Коли вони дійшли до дверей, вона затрималася, щоб дістати із сумки ліки й шпильку для волосся. Вона проковтнула дві пігулки аспірину без води й вставила шпильки в перуку, одним рухом відкидаючи свій головний біль, свої сумніви й пасмо синтетичного волосся, що впало їй на обличчя.

Магазин мав пошарпаний вигляд: підлога, покрита білою морилкою, і стіни, пофарбованими в яскраво-­блакитний колір. За оргсклом були виставлені плюшеві видри, сонцезахисні окуляри та брелки. Над головами в них висіли високоякісні каяки та падлборди, погойдуючись, від чого складалося враження, що вони під водою.

Лана забрала собі єдине справжнє крісло — копію дизайнерської офісної моделі зі скрипучими коліщатами. Вона сиділа на пʼятнадцять сантиметрів вище решти, поклавши лікті на стіл, за яким туристи підписували документи. Детективи й Пол вмостилися з іншого боку на помаранчевих похідних стільцях, відхиляючись від гір із пляшок води та екологічно чистого сонцезахисного крему.

Ніколетті нахилився вперед якомога ближче, демонструючи Лані плями від поту на спині дешевої сорочки. Він втупився очима в Пола, ігноруючи Лану та свою напарницю.

— Внесімо ясність. Минулого вечора п’ятниці вам зателефонував Рікардо Круз і забронював для себе тур на вечір суботи. Ви записали це, — він указав на журнал на столі, — ось тут.

Ніколетті притис палець до запису «Рікардо Круз 831—555—4923 Сплачено» і підкреслив його нігтем.

— Це ваш почерк?

Пол кивнув.

— Настала субота, час туру, але Рікардо немає. Вас теж тут немає. Один із ваших працівників…

Він клацнув пальцями в бік напарниці.

— Тревіс Вейлен, — нагадала Рамірез.

Ніколетті кивнув.

— Тревіс працює в офісі. Він відмічає присутніх перед початком туру.

Детектив провів пальцем під одинадцятьма відмітками, зробленими синім чорнилом.

— Але Рікардо серед них немає.

Він знову накреслив лінію нігтем.

— Згідно з правилами, коли хтось не з’являється на тур, Тревіс телефонує йому, щоб перевірити, чи він не запізнюється.

Пол кивнув.

— Отже, коли ми перевіримо журнал його дзвінків, то побачимо виклик щодо скасування? Здійснений із цього офісного номера на його номер у суботу близько четвертої?

Пол занервував.

— Я не можу цього гарантувати. Можливо, це навіть не номер Рікардо. Я не був із ним знайомий.

— Але він використав цей номер, коли бронював тур у п’ятницю.

— Мабуть, так.

— І вказав номер кредитної картки.

Ніколетті обвів нігтем слово «Сплачено», написане червоним чорнилом навпроти прізвища Рікардо.

— Ви провели платіж?

— Якщо там написано «Сплачено», значить, провів. Кошти були зняті.

— У п’ятницю Рікардо оплатив тур, а в суботу не з’я­вився. Якщо Тревіс дотримувався процедури, то мусив зателефонувати йому, щоб пересвідчитися, що все гаразд.

— Ви запитували Тревіса?

— Так.

— І?

— Він каже, що телефонував йому. Що дзвінок було перенаправлено на автовідповідач, а політика «Каякерської хижі» забороняє залишати голосові повідомлення.

Пол кивнув.

— Якщо вони не відповідають, коли бачать наш номер, ми робимо висновок, що вони не поспішають до нас. Якщо вони вирішили пограти в гольф замість того, щоб кататися на каяку, нас це влаштовує. Ми не хочемо бути втягнутими в суперечки щодо відшкодувань.

Рамірез нахилилася вперед, і її крісло небезпечно гойднулося.

— Отже, Тревіс зателефонував Рікардо, — сказала вона, — а Джеклін, ваша онука, — вона кивнула в бік Лани, — провела призахідний тур суботи. Одинадцять осіб. Дві жінки. Дев’ять чоловіків. Рікардо з-поміж них не було.

Лана уважно слухала з іншого боку столу. Рікардо не був у турі. Вони вірили словам Джек. Це добре. Шкода, що в неї не було з собою блокнота.

Рамірез продовжила:

— У неділю вранці Джеклін повертається на роботу. Вас усе ще тут не було. Вона організовує тур о дев’ятій ранку, працює в офісі, а потім проводить тур об одинадцятій. Група заходить далі, ніж зазвичай, до парку Кірбі на сході. І на мілині на тому боці болота двоє туристів знаходять тіло Рікардо. У жилеті «Каякерської хижі».

— Ми це вже обговорювали з вами, коли ви приїжджали сюди в понеділок.

— Я це знаю, Поле. Як ви пам’ятаєте, ми поставили вам два запитання, на які досі не отримали відпо­відей, — Рамірез перерахувала їх, загинаючи пальці з блискучим пурпуровим манікюром. — Перше: де ви були у вечір суботи? Друге: чому на Рікардо Крузі був ваш рятувальний жилет?

Лана дивилася, як Пол намагається покласти ногу на ногу, мало не падає й зрештою сідає на край крісла. Усі погляди були звернені на нього. Рамірез вичікувала. Ніколетті дратувався. А Лана оцінювала його поведінку й була незадоволена.

Нарешті Пол здався.

— Я не знаю, чому на ньому був рятувальний жилет «Каякерської хижі». Але в мене є припущення щодо того, де він його взяв. Він міг його в когось позичити.

— У когось? — перепитала Рамірез. — У працівника?

— Необов’язково, — Пол встав і почав походжати кімнатою. — У мене в магазині близько двохсот п’ят­десяти жилетів. Це не якийсь цінний ресурс, який зберігається за замком. Коли колір тьмяніє або з’являється дірка, я кидаю їх у підсобку. Якщо комусь потрібен жилет для прогулянки на човні, я дістаю його з запасів. По суті, я не можу продавати використані жилети: торгівля захисним спорядженням жорстко регламентується. Але я можу позичати їх, якщо вони придатні для використання. І я не вимагаю їх назад.

— Скільки ви їх роздали? — запитала Рамірез.

— За ті п’ять років, які я керую магазином? — Пол подивився на плюшевого тюленя в себе над головою. — Можливо, п’ятдесят.

Лана потерла рукою скроню.

— Отже, цей жилет міг бути в кого завгодно.

Вона перехилилася через стіл.

— Поле, де ви були минулими вихідними?

Ніколетті обернувся у своєму похідному кріслі.

— Мем, вас це не стосується.

Пол не зводив очей із Лани.

— Я вже сказав детективам, — м’яко відповів він. — Це особисте.

Лана підсунулася ближче й підлаштувалася під його тон голосу.

— Людина померла, Поле. Не думаю, що ця відповідь зараз прийнятна.

Вони майже перешіптувалися. Лана наче закинула вудку в напрямку чоловіка й витягувала з нього слова. Ніколетті хотів було втрутитися, але Рамірез поглядом зупинила його. Детектив відхилився на спинку похідного крісла, провалившись в помаранчеве полотно.

— Джек сказала мені, що ви були з якоюсь жінкою, Поле, — Лана ледь помітно надула губи. — Хто вона?

Пол розчервонівся. Він гладив рукою своє неохайне волосся.

— Морячка. Пропливала тут.

— Ви з нею кудись ходили? У яхт-клуб?

— Ми каталися на її човні. У суботу. Я проводив для неї опівнічний тур.

— А в неділю — світанковий?

Пол тихо засміявся.

— Хто вона, Поле?

Він порожньо дивився через ліве плече Лани на графік припливів і відпливів, що висів на стіні.

— Татьяна, — замріяно сказав він.

Рамірез ледь чутно пирхнула. Голос Ніколетті вивів Пола з задуми.

— У вас є контактні дані цієї Татьяни? — запитав він.

Пол кліпнув і повернувся до старшого чоловіка.

— Я… ем… це було швидкоплинне знайомство.

— Прізвище? — наполіг Ніколетті.

Пол похитав головою.

— У неї був човен, пришвартований на пристані?

— Сімдесятифутовий. Він стояв на якорі в океані біля старого паливного доку, який вивели з експлуатації минулого року.

Рамірез скривилася.

— Дідько.

Ніколетті поглянув на неї.

— Там не вимагають реєстрації в човнів, які стають на якір.

Ніколетті знову повернувся до Пола.

— Хтось бачив вас із цією Татьяною?

— Вибачте, там були лише ми, дельфіни й синє безмежжя.

Пасмо волосся Пола впало йому на око. Він здався Лані великою дитиною: чоловіком, який може бути гарячим або холодним, але надає перевагу теплій ванні. Які таємниці він міг приховувати?

Перш ніж вона встигла обдумати варіанти, детективи закінчили розмову. Вони взяли з Пола обіцянку, що він залишатиметься в цьому районі й не кататиметься на невідомих суднах із незнайомими жінками, поки не візьме в них номер телефону, а також перестане розкидатися рятівними жилетами. Іще вони повідомили, що Пол може відчинити магазин в неділю за умови, що детектив Рамірез прийде в цей день і поспостерігає за роботою «Каякерської хижі».

Рамірез була не в захваті від цього доручення. Вона дивилася на човни, які висіли в них над головами, і поправляла пучок на голові, ніби його вже розкуйовдив вітер.

— Ви б не хотіли супроводити Джеклін у її турі в неділю? — запропонувала Лана.

Жінка заправила пасмо перуки за вухо.

— Вона найкращий гід Пола. Ви побачите, яка вона надійна та відповідальна. Не сумніваюся, що з таким офіцером їй буде комфортніше.

— Якщо бажаєте, можу дати вам гарну знижку на новий гідрокостюм, — Пол вказав на вішалку з неоново-­рожевими неопреновими костюмами.

Рамірез щільніше загорнулася в блейзер.

— Не треба, дякую. До зустрічі в неділю!

Детективи встали з похідних крісел, причому Ніколетті залишив своє крісло перевернутим, ніби поранену тварину.

— Чекайте, — сказала Лана, коли вони підійшли до дверей. — Не хочу нав’язуватися, але чи не могли б ви підвезти мене додому?

Усі подивилися на неї: детективи — здивовано, а Пол — оцінювально.

— Якщо ви їдете зараз. Я подумала, що так буде легше для всіх.

Лана повернулася до Пола:

— Я впевнена, що у вас багато роботи.

Він мовчки кивнув. Рамірез смикнула край блейзера.

— Гаразд. Але більше не розпитуйте нас про цю справу.

— Звичайно.

Лані було потрібне лише місце, де можна спокійно обдумати все, що сталося. А сідати самій у машину Пола вже не здавалося хорошою ідеєю.