Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 53

— Джек! Човен!

Ніхто не міг звинуватити Пола Генлі в надмірній суворості. Але була одна річ, яку його підлеглі мали виконувати бездоганно: переносити каяк. Якщо він бачив, як працівник тягне каяк, коли його потрібно нести, або піднімає його на спину, а не на коліна, то рвав його картку обліку часу. Джек часто чула від Пола, що це був би ідеальний олімпійський вид спорту: синхронізоване підіймання каяків. З землі. З води. Зі стелажів. Він учив свій персонал усього.

Тому за командою матері Джек Рубікон із вагою 48 кілограмів і з ушкодженим коліном зняла двомісний каяк із гака, обернула його й ударила ним Мартіна Роудза.

Корпус зі скловолокна поцілив йому між лопатки та відірвав чоловіка від землі. Пістолет і запальничка випали з його рук, а він упав долілиць біля Лани.

Джек бачила, як її мати потягнулася до пістолета, який відкотився до дверей.

Але він, мабуть, наштовхнувся на щось.

Джек почула постріл і крик.

Вона обернулася й побачила, як загорається стіна позаду Лани.

Полум’я швидко поширювалося. Воно поглинуло тьмяне червонувате світло. Яскраві жовтогарячі язики полум’я охоплювали стайню. Вогонь здіймався вгору. Стоги сіна в стійлі за Ланою тріскотіли й сипали іскрами.

Мати кричала Джек, щоб вона бігла до дверей. Але її бабуся лежала посеред цього хаосу, а дим та вогонь наближалися до неї.

Джек підбігла до Лани, ігноруючи пожежу, ігноруючи матір, ігноруючи біль у коліні. Але перш ніж вона туди дісталася, її відкинуло вперед. Почулося гучне шипіння — і все стало білим.

Розділ 54

— Поле? — Лана прокашлялася, виштовхуючи дим із легень.

Усюди був білий пил: він кружляв у повітрі, укривав стійла, ніби хтось посипав стайню цукровою пудрою.

— Це не Пол, — озвався низький жіночий голос. — Ви мені сказали, що Пол у вас, пам’ятаєте?

Лана моргнула, намагаючись прочистити очі від пороху, який заважав бачити.

— Міз Рубікон, можете опустити туфель.

Лана поглянула вниз. Її поле зору поступово розширювалося, і вона побачила своє тіло. Вона напівсиділа чи напівлежала на підлозі, приставивши шпильку туфля до горла Мартіна Роудза.

— Він мертвий? — Лана знову моргнула, шукаючи в задимленому приміщенні свою доньку й онуку. Вона продовжувала стискати в руці туфель.

— Із ним усе буде гаразд, — сказала Бет.

Лана підвела очі.

— Джек його вирубила. Каяком. Вона нас усіх урятувала.

Тепер Лана бачила крізь дим доньку й онуку обабіч себе, притрушених білим і сірим пилом.

Посеред стайні було ще дві постаті. На підлозі сиділа Діана, нахилившись уперед. Її волосся стало геть білим. Вона була пониклою, ніби постаріла на ціле життя за цей вечір. Друга постать стояла з червоним вогнегасником у руці.

— Ви прийшли, — сказала Лана детективці Рамірез.

Вона опустила руку, у якій був туфель, націлений на гортань Мартіна Роудза. Чоловік закашлявся, і Лана відсахнулася від нього. Той ударився головою об підлогу, а потім обхопив її руками та застогнав. Він став навкарачки й почав махати головою з боку на бік, щоб струсити порох з обличчя. Рамірез підійшла до нього впритул.

— Мартін Роудз. Вас арештовано за вбивство. Замах на вбивство. Підпал. А також кілька інших злочинів.

Лана спостерігала за тим, як детективка вдягнула на нього кайданки вправними рухами наманікюрених рук. Навіть якби вона зробила це сама, то не відчувала б такої гордості.

Невдовзі на ранчо зібралася ціла флотилія поліцейських машин та швидких. Лана сиділа в кузові пожежної машини зі сріблястим покривалом на плечах і спостерігала за тим, як Джек пояснює шерифам значення бейсбольної рукавиці, зниклого рятувального жилета та чорної сумки. Зі стайні дістали п’ять лопат, сім клейм і дві тачки, щоб перевірити їх на наявність слідів крові.

Процес контролювала Тереза Рамірез. Молода детективка стояла на дорозі у високих шкіряних чоботях, і її освітлювали фари фургонів. Інші офіцери, включно з Ніколетті, здавалися маленькими поруч із нею. Вони метушилися, як мурахи, щось доповідали їй і бігли виконувати її накази.

За годину напруження спало. Діана поїхала в приватну лікарню. Мартін сидів у швидкій у кайданках, скорившись долі. «Мазераті» і стайню ретельно оглядали. Лівий бік обличчя Лани занімів від льоду, і холод пробирав до кісток. Навіть Бет і Джек були виснажені: їхній адреналін вивітрився. Вони сиділи, притулившись одна до одної, та вели повільну, сонну дискусію про те, чи плавати на вітрильниках безпечніше, ніж розслідувати вбивства.

Лана поглянула на телефон. Настав час.

Вона підійшла до молодої детективки, яка пила каву, принесену їй офіцером кілька хвилин тому.

— Ви можете мені допомогти?

Рамірез перевела погляд на неї. Лана могла лише здогадуватися, що вона побачила, адже її перука була зіпсована, а на лівій стороні обличчя з’явився пурпуровий синець. Старі шви на щоці теж розійшлися. Але очі Лани були ясні, і її голос звучав чітко.

— Із чим? — запитала Рамірез.

— Пол Генлі.

— А, так. Тепер він нас не цікавить.

— Я лише хочу уточнити, що з нього зняли підозри. Він не в розшуку?

Детективка похитала головою.

— І мене не притягнуть до відповідальності за те, що я переховую небезпечного злочинця?

Рамірез здивовано подивилася на Лану, ніби двох попередніх годин не було.

— Ні.

— Добре, — мовила Лана. — Ви не могли б допомогти мені витягти його з багажника?