Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 1

За триста миль на південь Лана Рубікон лежала на кухонній підлозі з темного каменю й запитувала себе, як вона тут опинилася.

Це не було філософське питання. Жінку цікавило не те, що привело її на цю планету або хто з грецьких предків благословив її пружною шкірою оливкового кольору. Її цікавило, чому вона знепритомніла й чому почувається, як п’яниця на карнавалі о сьомій ранку середи, і чи встигне вона на зустріч з інвесторами о восьмій.

Вона обережно повернула голову, роздивляючись навколо. Її валіза й туфлі зі зміїної шкіри чекали на неї в передпокої ліворуч. Праворуч були навстіж відчинені двері холодильника з неіржавної сталі; пляшки з мінеральною водою й готові салати світилися зсередини, наче були послані з неба, а не доставлені із супермаркету. Липка цівка тягнулася підлогою від холодильника до голови Лани. Лана приклала руку до злиплого волосся на скроні, аби потім оглянути. Її нігті з французьким манікюром виявилися рожевими й липкими.

Не кров. Йогурт.

Лана сприйняла це як знак, що найгірше за сьогодні вже сталося.

№№ №

Після п’яти невдалих спроб підвестися Лана дістала телефон із кишені піджака. Якийсь час вагалася, кому зателефонувати. Її донька була медсестрою. Це могло стати у пригоді. Але Бет жила за п’ять годин їзди звідси, і Лана не збиралася благати свою дитину про допомогу.

Натомість вона набрала перший номер зі списку «улюблених».

Її асистентка відразу ж відповіла.

— Я знаю, вибачте. Буду в офісі о сьомій пʼятнадцять. Якийсь ідіот знову підпалив пагорб біля Ґетті, і 405-ту перекрили…

— Джені, треба, щоб ти… — Лана подивилися на стелю, мружачись. Що вона має зробити? Підняти її з підлоги? Зупинити її запаморочення? — Треба, щоб ти перенесла мої ранкові зустрічі.

— Але ж інвестори «Hacienda Lofts»…

— Скажи їм, що ми додамо ще шістдесят одиниць. Потрібно змінити плани. Шампанське для всіх.

— Але…

— Подбай про це. Я тобі перетелефоную.

Лана на мить заплющила очі, насолоджуючись прохолодою каменю під її щокою. Відтак знову взяла в руки телефон і набрала «911».

Лана вважала себе щасливицею, тому що впер­ше за п’ят­десят сім років життя її привезли до лікарні швид­кою. Навіть на лікарняному візку вона знала, що справляє враження людини, яку варто рятувати. Чорний костюм індивідуального пошиття огортав її гнучкий стан. Вона не встигла зібрати волосся в пучок, і тепер воно спадало сливово-­коричневими хвилями зі слідами полуничного йогурту їй на спину. Коли санітар клав її у велетенську білу трубу, вона підтримувала зоровий контакт із ним, мовчки прохаючи його: «Зробіть усе як слід».

Після того, як Лана перестала зважати на клацання апарату МРТ, він здався їй напрочуд заспокійливим. Жодних листів від архітекторів щодо того, чому вони вчасно не зробили креслення. Жодних дзвінків від її подруги Ґлорії зі скаргами на чергового невдаху, який розбив їй серце. Мабуть, це схоже на смерть. Ніхто в неї ні про що не просить.

Вийшовши з кабінету МРТ, Лана домовилася про окрему палату без вікон. Її асистентка передала жінці три папки з проєктами, два начерки контрактів, червону ручку, чорні туфлі, салат із копченим лососем і «Спрайт». Лана вже збиралася написати дівчині, щоб та була уважнішою до деталей — невже важко запам’ятати, що вона п’є лише дієтичну «Колу»? — та спершу від­крила пластикову пляшку і принюхалася. Джені на­повнила її «Шардоне». Лана відсьорбнула з пляшки. Що ж, непогано.

По обіді, коли їй сказали, що результати аналізів ще не готові, і порадили залишитися в лікарні на ніч для спостереження, Лана погодилася. Одне ліжко нічим не гірше за інше. Це було не зовсім правдою, але їй не хотілося діставатися завтра вранці в лікарню, долаючи лос-анджелеські затори, щоб почути лекцію від лікаря в різних шкарпетках про те, що вона недостатньо піклується про себе. Лана подумала, що отримає результати раніше, випишеться з лікарні, поїде додому прийняти душ, а потім зустрінеться з іпотечними брокерами за обідом.

Лана провела вечір у лікарняному ліжку, складаючи плани розвитку. Коли до неї зайшли медсестри, вона усміхнулася, щоб отримати краще обслуговування, але не вела з ними розмов. Медсестри штрикали голки в тіло Лани, поки вона працювала. Лана не сказала нікому з колег, де перебуває. Зрештою, їм необов’язково було про це знати.

Наступний день почався з неприємностей. Лана прокинулася рано через нетерплячку. У голові в неї туманилося, а на шиї був висип від жорстких лікарняних подушок. О 7:30 вона викликала медсестру й наполягла, щоб та привела когось впливовішого. Отож прийшов високий і худий лікар, який нічим їй не допоміг. Результати аналізів ще не готові. Ні, Лані не можна піти й отримати результати пізніше. Ні, у них немає ноутбуків для пацієнтів. Так, їй доведеться зачекати.

Лана рахувала плями від води на стелі і складала списки того, що її треба буде зробити, коли вона приїде в офіс. Вона хотіла дієтичної коли. Вона хотіла власну ванну кімнату. Вона хотіла вибратися звідси.

За якийсь час — а здавалося, що минуло кілька годин, — прийшов новий лікар. Це був чоловік середнього віку з розпатланим волоссям і в потріпаних білих кросівках. Він із різким скрипом затягнув у палату хиткий пластмасовий візок.

— Місіс Рубікон?

— Міз.

Лана сиділа на кріслі для відвідувачів у блейзері й туфлях, енергійно натискаючи на екран телефону. Вона навіть не підвела очей.

— У мене є скани МРТ та ПЕТ вашої голови й шиї, які ми робили вчора.

— Ви не могли б пояснити в загальних рисах? — Лана різко глянула на нього, продовжуючи водити пальцями по екрану. — Мені треба їхати. Я мала там бути три години тому.

— Мем, ви мусите це побачити.

Лікар підсунув комп’ютерний термінал до крісла Лани. Відкрив декілька вікон, нахилив монітор і відійшов убік.

Було дивно бачити власну голову на чийомусь ком­п’ютері. Зображення було чорно-­сірим; тонкі білі лінії окреслювали череп Лани, її очниці та верхню частину хребта. Лана встала й підійшла до лікаря, щоб якомога краще роздивитися екран. За допомогою миші лікар розмістив чотири різні зображення в чотирьох квадрантах екрану: вигляд зверху, спереду, ззаду й у профіль. Лана намагалася слідкувати за його звивистими рухами. Сірий згусток її мозку обертався в темряві, шукаючи надійну опору.

Коли лікар досяг бажаного результату, він натиснув кнопку. Сірий згусток став поліхроматичним. Уздовж її потилиці скупчилися три яскраві помаранчеві плями з рожевим обідком.

— Що це? — запитала вона.

— Це — те, чому ви тут, — відповів лікар. — Ви потерпали останнім часом від головного болю? Від помутніння зору? Забували слова?

Упевненість Лани пронизала тонка голка страху. Але з нею все було гаразд. Вона була найздоровішою, найактивнішою жінкою серед своїх подруг. Одинока. Професійна. Переживала розлучення зі своїми нікчемними чоловіками без шкоди для банківського рахунку та власної гідності. Її розум був гострий, як шпилька. Лана була у відмінній формі.

Принаймні до вчорашнього ранку.

— Ці яскраві плями — пухлини, — сказав доктор Пошарпані Кросівки. — Вони спричиняють набряки й погіршують кровопостачання до тих ділянок вашого мозку, які відповідають за рівновагу та велику моторику. Ось чому ви впали.

— Пухлини?

Він кивнув.

— Їх потрібно дістати. Якомога швидше.

Лана сіла на незручне крісло для відвідувачів. Вона вирівняла носки своїх туфель і випрямилася, відчуваючи, як тремтять її м’язи.

— У мене рак мозку?

— Можливо. У кращому разі.

— У кращому разі? — вона ледве стримувала тремтіння в голосі.

— Іноді рак виникає в інших частинах тіла й поширюється на мозок. Це було б гірше. Тоді хвороба була б більш задавнена. Ми проведемо біопсію пухлин після видалення, щоб перевірити їхнє походження. А зараз проведемо повне сканування тіла, аби з’ясувати, чи є ще десь пухлини.

Вона зосередилася на його потрісканих губах, прагнучи, щоб лікар забрав назад слова, які щойно промовив. Цього не могло бути. Коли в Лани виявили рак грудей десять років тому, вона його з легкістю подолала. Нульова стадія. Бет приїхала на першу операцію, але з усім іншим Лана впоралася сама. Після кількох сеансів променевої терапії та реконструкції грудей жінка повернулася до роботи.

Тепер лікар дивився на неї, як на зранену пташку.

— Ви зрозуміли, що я щойно сказав?

— Я мушу зателефонувати своїй доньці, — промовила Лана.