Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 26

Перше, що Лана зробила, — випила пігулку аспірину. Потім іще одну. Її голову й руку одночасно пронизував біль, що пульсує, а урок історії від Віктора лише посилив його.

Лана відсунула біль на задній план і почала досліджувати завоювання Святого Рікардо. Він явно не гаяв часу. Лана нарахувала сімнадцять проєктів у папках, сотні сторінок листів, мап і контрактів. Деякі проєкти були малими, наприклад, ділянка площею в акр, на якій мешкали саламандри під загрозою вимирання. Інші — складнішими: вони охоплювали кілька сторін і займали багато сторінок документів. Кожен файл закінчувався листом про згоду між власником нерухомості та земельним трастом і листом-­подякою, написаним від руки. Закрутисті підписи на листівках із монограмами нагадували давніші часи, коли майбутніх землевласників навчали каліграфії та управління.

Але не всі файли були завершені. Файл, присвячений нерухомості Гала Роудза, знайшовся в середині другої папки — це був один із трьох проєктів, над якими Рікардо працював перед смертю. Тонкий файл містив переважно роздруковані електронні листи й календар зустрічей за попередні шість місяців. Рікардо навідувався до Гала щотижня — спочатку з Віктором, а потім сам. Вони об’їжджали разом ранчо. Ходили на пікніки. Це більше нагадувало дружбу між людьми з великою різницею у віці, ніж бізнес-­операцію: вони навіть гуляли пагорбами на конях.

І, як не дивно, разом їздили в лікарню. У календарі проєкту Роудза згадувалися візити до якогось лікаря щосереди. Схоже, Рікардо супроводжував Гала на регулярні огляди — імовірно, такі, що не вимагали присутності родичів. Можливо, на аналіз крові. Лана згадала власний щоденник, у якому візити до того чи того лікаря замінили бізнес-­зустрічі. Їй не подобалося, що донька возить її, як дитину, на зустрічі, які вона не обирала, і дні минають поза її контролем.

Решта файлу була присвячена ранчо: опис ділянки, карти, списки чинних орендаторів. З-поміж паперів були зернисті чорно-білі фотографії та історичні документи, із яких кілька разів робили ксерокопії й не завжди під правильним кутом. Перш ніж перегорнути сторінку, Лана сфотографувала її на телефон, припустивши, що її зміст стане зрозумілішим тоді, коли слова не пливтимуть під її поглядом. Вона уявила, як Бет закочує очі після кожного клацання.

Лану дещо здивувало те, що лист про наміри був у файлі між копіями договорів про суборенду. У неї закралася думка його забрати, але зрештою вона вирішила, що фотографії буде достатньо. Ніщо в листі не вказувало на тиск або шахрайство, але його форма була дивною. Він був коротким — одна сторінка — і в ньому не йшлося про передачу права власності на ранчо. Натомість у листі описувалося щось на кшталт імовірного встановлення сервітуту. Іще дивнішим було те, що в листуванні між Рікардо й Галом він не згадувався. В електронних листах чоловіки піднесено обговорювали безпрецедентні можливості. Не було жодної конкретики. Жодних контрактів.

Настав час для того, аби відвідати туалет, а потім предметніше обговорити майбутнє ранчо з Віктором. Та коли Лана спробувала встати, то зрозуміла, що її ліва нога заніміла. Чудово. Тепер у неї не слухається не лише рука, а й нога. Справжній персонаж із анекдоту про піратів.

Лана відкотила крісло від столу й обхопила підколінне сухожилля обома руками, трусячи ногою, щоб повернути їй чутливість. Вона масажувала стегно однією з папок, притискаючи тверду спинку теки до м’язів.

Коли заніміння почало опускатися ногою нижче, із папки вислизнув папірець і впав на підлогу.

Лана підняла цей аркуш із тонкими лініями. Він був схожим на чернетку. Друковані літери, написані синім чорнилом із закресленнями.

Дорогий Вікторе! Дякую вам за натхнення настанови, які ви мені давали. Для мене було великою честю працювати на вас. Але я мушу далі йти рухатися сам. Людина, близька моєму серцю, запропонувала важлив сміливий проєкт, який неможливо втілити в межах земельного трасту. Дякую, що спрямували мене на цей шлях.

Лана знову переглянула вміст папок, шукаючи якісь вказівки на автора цієї записки. Але друкований шрифт не збігався з квітастими почерками на листівках донорів. Записка була від Рікардо? Чи планував він покинути земельний траст, щоб працювати над іншим проєктом — проєктом, через який його вбили? Чи, може, її написав містер Роудз? Можливо, він знав про задум Діани більше, ніж вона думала, і тому переглянув своє рішення? Лана дістала телефон і сфотографувала записку. Відтак поглянула на зачинені двері бібліотеки й ухвалила рішення. Вона поклала записку в блокнот, а потім засунула блокнот у сумку й закрила її.

Тепер потрібно знайти вбиральню. Лана встала з-за столу, похитуючись і намагаючись розподілити свою вагу на обидві ноги.

Перше, що Лана помітила, — після аспірину їй стало набагато гірше. Друге — двері до головного офісу зачинені. Вона посмикала за ручку. Безрезультатно. Притислася плечем до дверей. Вони відповіли їй таким самим тиском — міцні, незрушні, байдужі до її долі.

Вона почула вихлоп машини надворі. Пронизливий виск літака. Усі кудись їхали, окрім неї.

Вона постукала по дверях правою рукою. Важкі двері поглинули звук, приглушивши її удари й перекресливши сподівання на те, що її почують. Раптом у будівлі загула сирена.

Лана відскочила від дверей, послизнулася й впала на підлогу. Вона зачепила якесь шпигунське обладнання? Чим узагалі займається ця організація?

Лана дотяглася до найближчого м’якого крісла й встала, спираючись на нього. Усе гаразд. Зламаних кісток немає. Спецназ ековоїнів не вривається до кімнати. Але гул продовжується, пульсує в голові, заважає думати.

Лана помітила, що пластиковий диск, схований за поперечиною вгорі, світиться червоним. Пожежна сигналізація. Чудово!

Лана пошкандибала до дверей і спробувала розібратися, що відбувається. Двері замкнені чи їх просто заклинило? Лана подивилася в замкову щілину, але не побачила засувки. Утім, це не мало значення. Вона не могла вибратися звідси. Лана спробувала кричати, але через кляту сигналізацію не чула сама себе.

Жінка вирішила, що найкраще буде повернутися до крісла, притиснутися лівим вухом до однієї з папок Рікардо, закрити інше вухо правою рукою й чекати, поки хтось зупинить цей гул.

Сигналізація сплутувала її думки, а з очей сипалися іскри. Хтось навмисне замкнув її всередині? Стривайте, це пожежна машина?

Лана відняла руку від правого вуха. Тепер вона чула дві сигналізації: ту, яка гула від початку, й іншу, глухішу — обидві зливалися в оглушливу какофонію. Лана підійшла до вікна й відгорнула штору. Повітря було їдким, ніби вирівнювач для волосся занадто довго залишили ввімкненим. Людей не було видно, але, витягнувши шию в бік вулиці, Лана помітила велику пожежну машину, що загороджувала виїзд із сусіднього паркувального майданчика. Повернувши голову в інший бік, Лана побачила дещо гірше: яскраво-­оранжевий евкаліпт за будівлею, до верхівки якого підбиралися язики полум’я.

Вона мусила вибратися звідси. Можна було зателефонувати на 911, але пожежна машина вже тут. Чому ж по неї не прийшли? Вочевидь пожежники оглядатимуть будівлю. Але якщо ніхто не попередив їх, що Лана всередині, вони можуть і не дістатися сюди, поки не загасять пожежу. А тоді вже буде пізно.

Уперше жінка пошкодувала, що відмовилася від аварійної кнопки «Я впала та не можу встати», яку їй запропонувала Бет восени, коли вона захворіла. Але сама лише думка про це викликала в неї приплив адреналіну. Вона не помре від раку. І вона точно не згорить в офісі евакуйованих природоохоронців.

Ставало відчутно тепліше. Лана оглянула вікно перед собою. Вона на першому поверсі. Це добре. Але вікно не відчиняється. Це погано.

Лана постукала кісточками пальців по склу. Воно не було товстим, але жінка не володіла прийомами карате. Вона оглянула кімнату, шукаючи щось, чим можна розбити скло: цеглину або церемоніальну сокиру, повішену на стіну на згадку про останнє дерево, яке зрубали в пралісі. Безуспішно. Навколо були лише карти, книги й папки. Лана спробувала підняти м’яке крісло, але їй вдалося лише перевернути його набік. Крісло з гуркотом упало на підлогу, скинувши п’ять книжок зі стіни й викликавши в Лани задишку. У неї паморочилося в голові. Жінка стала на коліна й втягнула носом кисень. Її лоб спітнів від докладених зусиль. Чи, може, це вогонь підбирався ближче?

Іще раз розпачливо оглянувши кімнату, Лана дещо придумала.

Вона нахилилася й зняла туфлі. Узяла одну з них у праву руку, провела пальцями по металевій шпильці, пригадуючи, як Джиммі Чу цілував її руку в Нобу одного яскравого вечора. Лана дістала з сумки сонцезахисні окуляри. Вдягла їх та обхопила пальцями шпильку. Відвела руку назад, глибоко вдихнула й махнула туфлею щосили.

Брязь! Крихітна павутина пронизала скло в тому місці, куди вона влучила. Лана стукнула вдруге, і в склі з’явилася ще одна тріщина завбільшки з першу. Вона била знову й знову, занурюючи шпильку в скло, яке здригалося. Скалки сипалися дощем навколо неї.

Джекпот.

У неї не було часу милуватися своєю роботою. Густий сірий дим валив крізь відчинене вікно, і вона мусила рухатися далі. Засунувши туфлі в сумку, Лана потяглася правою рукою до книжкової шафи, шукаючи книжку у твердій палітурці. «Жуки-короїди» — зазначалося на потертій шкіряній палітурці. Лана сподівалася, що це не рідкісне перше видання. За допомогою книги вона прибрала якомога більше скла з вікна, поки не сформувала кривий отвір завбільшки зі сміттєпровід. Далі Лана вирвала жменю сторінок із неї й обгорнула ними краї отвору, щоб не поранитися, коли пролазитиме назовні.

Лана оглянула свою роботу, важко дихаючи. Вона це зробила. Самотужки пробила собі шлях до порятунку. Залишилося ним скористатися.

У теорії все звучало просто: поставити на підвіконня одну руку, загорнуту в газету, а потім іншу. Перекинути одну ногу. Потім іншу. Від вікна до землі було кілька футів — максимум три. Жодних проблем.

Але насправді проблем вистачало. Ліва нога Лани досі була вкрита сиротами, а її ліва рука перетворилася на розм’яклу макаронину. Лана розуміла, що в неї є лише один шанс відірвати босі ноги від підлоги, усипаної склом, і вилізти через вікно. Вона не дуже довіряла своєму відчуттю рівноваги, не кажучи вже про здатність перескочити через зубчастий отвір. Жінка цілком могла впасти на скалки, які вкривали підлогу бібліотеки, і стекти кров’ю біля відчиненого вікна.

Лана відступила від пробитого отвору. Підсунула м’яке крісло до вікна, вилізла на нього й визирнула надвір. Вогонь поширювався будівлею із заднього фасаду, рухаючись у її напрямку. Тріск і гуркіт вогню долинав до неї попри сигналізацію, ув’язнюючи в пастці жару й страху. Її стопи кровоточили, і біль ширився ногами. Вона відчувала, як вогонь наповнює її ніздрі й пришвидшує серцебиття.

Зараз або ніколи.

Лана поставила сумку на підвіконня, створивши буфер між собою й розбитим склом. Вона встала з крісла, сіла на сумку, притислася коліньми до грудей і почала повзти в бік паркувального майданчика.

На середині шляху Лана згадала, що так і не скасувала членство у фітнес-залі «Body by Pilates» у Беверлі-­Гіллз. Уже чотири місяці Фриц знімав із неї кошти за те, що вона лежить у ліжку за три сотні миль на північ, поки він кричить іншим жінкам підняти таз вище. Але, можливо, пілатес працює через осмос, адже вона відчувала, як стискаються її косі м’язи живота, як черевні м’язи працюють синхронно з підколінними сухожиллями. Перевалюючись через вікно, вона чула в голові голос Фрица, який вимагав зробити ще один ривок.

Вона зі стуком впала на асфальт і вилаялася.

Болісна до нестями свобода. Лана вже відчувала, як на правій сідниці утворюється синець. Її руки були подряпані, зі щоки стікала кров. Перука зникла. Лана підвела очі вгору й побачила, як вона висить на розбитому вікні, наче заручниця. Але вогонь був за кілька футів від вікна. Треба було забиратися звідси.

У цьому сум’ятті здалося, що ніхто не помітив її героїчного падіння на паркувальний майданчик. Пожежники пробігли повз неї, націливши шланги на будівлю. Група втікачів із будівлі побігла в протилежному напрямку — на вулицю. Лана відчула полегшення, що її ніхто не помітив. І водночас їй було трохи прикро. Але насамперед було гаряче й боляче, і вона хотіла якнайшвидше опинитися на своєму європейському матраці.

— Лано! Лано!

Вона почула голос Віктора раніше, ніж побачила його. Він біг до неї з юрби з розчервонілим обличчям і диким поглядом.

— Dios mío! Дозвольте допомогти!

Лана пригадала, як він усміхнувся, коли зачиняв двері бібліотеки. Суміш зі страху та люті затуманила їй мозок.

Вона забула все, що знала про спілкування з чоловіками. Вона насупилася. Можливо, навіть гаркнула. Коли Віктор не сповільнив ходу, Лана дістала туфлю з сумки й махнула в його бік шпилькою.

— Не підходьте до мене, — проричала вона.

Лана якомога швидше поповзла в протилежному напрямку й уперлася в гомілки дебелого пожежника. Вона перевела погляд з його чобіт зі сталевими носками на підтяжки й знепритомніла.

— Дякую, — тільки й встигла прошепотіти.