Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 48

Лана приїхала на пристань о шістнадцятій. «Каякерська хижа» була покинута та обклеєна поліцейською стрічкою. Її охороняв один чорно-­білий автомобіль, припаркований біля входу. Усередині автомобіля сидів молодий заступник шерифа з густим чорним волоссям і планшеткою на колінах. Схоже, він записував кожен транспортний засіб, що заїжджав і виїжджав із пристані.

Лана помахала рукою офіцеру й виїхала на гравійний майданчик, дихаючи розмірено. Вона припаркувалася в дальньому кінці біля яхт-клубу — там, де двоє коренастих вусатих рибалок мили човен. Жінка поправила помаду й прикріпила перуку ще однією булавкою. Вона вже збиралася постукати в двері клубу, коли помітила Скотті О’Делла, який виходив із фургона з незграбним клунком у руках. Цього підтвердження їй було цілком достатньо.

— Містер О’Делл!

Лана пришвидшила ходу.

Чоловік розвернувся. На обличчі в нього була темна щетина, а руки були обвішані проводами і фіолетовими лампочками. Він кивнув їй і відступив до будівлі. Лана подолала відстань між ними до того, як він відчинив службові двері.

— Місіс Рубікон, — сказав він.

— Міз.

— У нас зачинено.

— Я це знаю.

Лана змовкла, спостерігаючи за тим, як він крутить у руках лампочки.

— Чим я можу… допомогти? — його голос зірвався посеред речення, ніби він сказав це мимоволі.

— Скотті… я можу вас назвати Скотті?… Мені треба поговорити з вашим бізнес-­партнером.

На його обличчі змішалися розгубленість і гордість.

— Цей бізнес належить мені. Ну, і ще банку.

— Мене цікавить не цей бізнес, — сказала Лана, махнувши рукою в бік будівлі. — А той, — вона вказала на лампи, які він намагався втримати в руках.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі, — сказав Скотті.

— Скотті, — Лана усміхнулася. — Я не розповідала вам про мою подругу Ґлорію?

Він утупився в неї очима. До цієї миті Лана розповідала йому лише про іржавий кухонний ніж, який хотіла замінити.

— Якось Ґлорія перевіряла пошту, — продовжила Лана, — і помітила, що рахунок за електроенергію суттєво збільшився. Він був учетверо більший, ніж вона очікувала. Ґлорія почала шукати причину. Можливо, вона занадто часто використовувала джакузі? Або не вимикала вчасно фен? Можливо, її хлопець зловживав тримером для бороди? Вона не розуміла, у чому річ.

Скотті переступив із ноги на ногу та з сумом подивився на бічні двері яхт-клубу.

— Одного дня Ґлорія відчула, що з горища тягне теплом. Ґлорія ніколи туди не піднімалася, але їй спало на думку, що система обігріву зламалася. Вона опустила драбину, на якій чомусь не було павуків і пилу. А коли піднялася на горище, знаєте, що вона там знайшла?

— Міз Рубікон, мені треба…

— Рослини. Сотні рослин. Її нікудишній хлопець мав підпільну плантацію під її дахом. Він підключив кілька фенів і цілу гірлянду цього, — Лана кивнула на фіолетові лампочки, — тому рахунок за електро­енергію збільшився.

Нарешті одна з лампочок вислизнула, впала на землю біля його ніг і з ляскотом розбилася. Коли чоловік підвів очі, то на його обличчі читалося напруження.

— Чого ви хочете?

— Я хочу поговорити з вашим бізнес-­партнером. Негайно. Інакше я зроблю те, на що не вистачило клепки Ґлорії. Викличу поліцію.

— Вирощування наркотичних рослин узаконене, — сказав Скотті.

— Із ліцензію — так. Без неї це федеральний злочин.

Скотті оглянув паркувальний майданчик, шукаючи порятунку. Його погляд упав на чорно-­білий автомобіль біля «Каякерської хижі». Лана теж його помітила.

— Здається, мені навіть не доведеться їм телефонувати, — зауважила вона.

— Ідіть за мною, — сказав Скотті.

Повозившись трохи з лампочками та дверною ручкою, він неохоче передав Лані ключі. Вона відімкнула яхт-клуб і широко відчинила службові двері, насолоджуючись своїм впливом на ситуацію. Двері вели у вузький коридор, який ще більше звужували ящики з цибулею та туалетним папером уздовж стін. У повітрі пахло рибою й затхлим жиром. Лана намагалася затримувати подих і нічого не торкатися.

Вони дійшли до металевих дверей у кінці коридору — далеко від кухні та обідньої зали. Скотті зупинився й уважно подивився на Лану.

— Ви точно хочете зазирнути всередину?

— Там лише ви двоє, так?

Скотті кивнув.

— Клянетеся?

Скотті спробував перехреститися так, щоб не впустити ще більше лампочок.

— Гаразд. Ходімо, — вона помахала перед ним ключами. — Треба занести ці лампи, поки вони не розбилися.

Лана відімкнула двері й зайшла в сире, смердюче лігво. Вона затисла пальцями носа, долаючи нудоту. Запах мокрого скунса й лимонної цедри висів у повітрі й проникав крізь пальці в її ніздрі, наповнюючи їх їдким туманом.

Це була комора. Принаймні в минулому. Ящики були складені докупи посеред кімнати й утворювали довгий, нерівний стіл, застелений великим синім брезентом. На брезенті формувалася саморобна оранжерея. Ряди маленьких листяних рослин були висаджені в горщики нашвидкуруч та стояли поміж вентиляторами.

Очі Лани швидко пристосувалися до тьмяного світла. Проте її інші органи чуття були перевантажені. Запах мокрого скунса мав солодкий, фруктовий відтінок, наче ягоди, які гниють на сонці. А ще був не набагато приємніший за запах звук. Панк гримів із колонок, зливаючись із гулом вентиляторів. Лані подумалося, що такий звук можна почути, якщо відірвати крила в літака під час польоту.

Пол сидів у дальньому кінці столу, хитаючи головою в такт музиці й ставлячи риштування над рослинами, імовірно, для ламп. Він повернувся до відчинених дверей і запитав, перекрикуючи музику:

— Де ти так довго ходиш? — крикнув Пол, повертаючись до відчинених дверей.

Аж ось він помітив Лану.

— Що вона, у дідька, тут робить?

— У мене не було вибору, — крикнув Скотті у відповідь.

Він кинув електроприлади на брезент і вимкнув музику, знизивши кількість децибел до того рівня, який не загрожував барабанним перетинкам Лани.

— Вона знає, — сказав Скотті. — Сказала, що викличе поліцію, якщо я не приведу її до тебе.

— І ти просто передав їй ключі? — Пол і далі кричав, хоча музика стихла.

Його обличчя розчервонілося, а на грудях була пляма від поту, що тяглася від однієї пахви до іншої.

— Чувак, шерифи шукають тебе.

— Поле, усе буде гаразд, — сказала Лана.

— Звісно. Усе просто супер.

Він підійшов упритул до Лани. Вона навіть оком не моргнула.

— Дайте сюди, — Пол вихопив ключі Скотті з руки Лани.

Вона не пручалася, і план Пола вочевидь на цьому закінчився. Він подивився на ключі з відразою та кинув їх на брезент.

Відтак із грюкотом кинув напівзібрану трубу ПВХ на підлогу.

— Ви закінчили?

Лана стояла з кам’яним обличчям. Пол підбіг до саморобного пристрою, щоб поставити його на місце.

— Чому. Ви. Тут.

Пол удавав із себе крутого хлопця: скреготів зубами та стояв рівно, широко розставивши ноги й склавши руки на грудях там, де була пляма. Його суворий вигляд руйнував вентилятор, що дув йому в обличчя та куйовдив волосся, роблячи чоловіка схожим на дитину, яка прокинулася від кошмару.

— Ви не вбивали цього молодого чоловіка, — сказала Лана. — Рікардо Круза.

— Я вас слухаю.

— Я знаю, хто його вбив.

Пол нічого не відповів.

— І я хочу, щоб ви допомогли це довести.

— Нащо мені вам допомагати?

— По-перше, ви знімете підозри з себе. Вони думають, що це зробили ви.

Пол махнув рукою.

— Я цього не робив.

— Так. Ця позиція добре вам прислужилася. Послухайте, Поле, якщо ви мені не допоможете, я піду в поліцію. Уб’ю двох зайців одним пострілом: здам обірванця, якого підозрюють в убивстві, і незаконну плантацію марихуани.

Пол зиркнув на неї. Піт почав стікати по його футболці до пупа.

— Іще одне, Поле. Ці рослини тепер не на вашій фермі. Вони не є власністю компанії, яку ви зареєстрували в інтернеті. Вони в яхт-клубі. У закладі, який належить вашому хорошому другу Скотті. Важко сказати, скільки медико-­санітарних норм ви порушуєте… але я впевнена, що департамент шерифа залюбки нас проінформує.

Пол поглянув на Лану, а Лана та Скотті — на нього.

Після роздумів, які тривали довше, ніж було потрібно, він ледь помітно кивнув. Вони втрьох зачинили двері до кімнати, пропахлої мускусом, і почали пробиратися коридором до обідньої зали.

Пол ішов попереду з ключами в руці, Лана — за ним, а Скотті — у кінці. Скотті зупинився біля бару й узяв три склянки з водою та пляшку віскі «Johnnie Walker Red».

— Як ми це зробимо? — запитав Пол, коли вони сіли за стіл у порожній обідній залі.

Лана сама поки що не знала.

— Спочатку поясніть мені, нащо ви залишили в себе велосипед, — сказала вона.

Пол поглянув на неї поверх пляшки віскі.

— Я думав, що ви мені вірите.

— Вірю. Але це прогалина. Одна з причин, через яку вас шукають шерифи. Я мушу це знати.

— Я побачив, що велосипед загороджує прохід до мого магазину. Завіз його всередину. Кінець історії.

— Коли?

Пол відпив зі своєї склянки, а потім перевів погляд на декоративні риболовні сітки під стелею.

— У суботу. Пізно вранці. За день до того, як його знайшли.

— Ви знали, що цей велосипед належить Рікардо Крузу?

— Ні!

— У вас є якісь припущення, як він там опинився?

— Ні, але…

Пол задумався.

— У п’ятницю ввечері ми зі Скотті відпочивали. Із дівчатами з Сісайду. Пам’ятаєш?

Скотті скривився.

— Ти співав «Nickelback» у караоке. Зіпсував усім настрій.

— Хай там як, я повернувся в «Хижу» після півночі. Я був п’янючий, тому ліг спати на розкладачці. Але мене розбудили якісь дивні звуки о другій чи третій ночі. Я подумав, що єноти знову лазять сміттєвими баками. Потім, у суботу вранці, коли Джек прийшла сюди, вона сказала про велосипед, і я вийшов подивитися на нього.

— Ви думаєте, що його залишили там посеред ночі?

— Можливо.

— Можливо, — Пол знизав плечима. — Це так само логічно, як і решта.

— Отже, у суботу вранці ви побачили цей загадковий велосипед, який, імовірно, залишили у вас на порозі посеред ночі. І ви завели його всередину.

— Я подумав, що чиню, як хороший самаритянин. Допомагаю людині, яка може по нього повернутися.

Лана обміркувала цю інформацію, а потім задоволено кивнула.

— Усе сходиться.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Скотті.

— Детективи розповіли мені свою теорію: Пол убив Рікардо, а потім скинув його в болото й оформив фальшиве бронювання, щоб навести підозру на гіда, який проводитиме тур тоді, коли знайдуть тіло Рікардо, або перед тим. Я сумнівалася, що Пол може до такого додуматися. Не ображайтеся, — сказала вона, повертаючись до нього.

Пол знизав плечима. Він іще раз сьорбнув віскі.

— Але є одна людина, якій вистачило б мізків для цього. Вона могла вигадати такий план. Убити Рікардо, зателефонувати з його телефону й забронювати тур, а потім поставити велосипед тут посеред ночі, щоб доповнити картину.

— І ви знаєте, хто це?

Лана кивнула.

— Чому б нам самим її не схопити?

— Мені не вистачає доказів, — відповіла Лана. — Копи все ще думають, що ви — негідник. Навряд чи викрадення людини змінить їхню думку.

Вона підняла склянку з водою й зробила ковток.

— Розкажіть мені, чому ви перенесли свою діяльність сюди, — поцікавилася вона.

Пол і Скотті перезирнулися.

— Годинник цокає, — підказала жінка.

Пол зітхнув.

— Ви повинні зрозуміти, що річ не в наркотиках. Це інновація. Фруктовість. Ми вирішили створити гібрид марихуани з фруктами, власне, не зовсім гібрид, але нам спало на думку, що якщо ми вирощуватимемо рослини біля полуниці, то листя може ввібрати певні її властивості…

— Послухайте, — Скотті повернувся до Лани. — Усе просто. Я був давно знайомий із Галом Роудзом. Він завжди був готовий випробувати нову ідею. Я представив йому наш задум, і він здав нам землю в оренду.

— Ви вирощували марихуану законно, з ліцензією?

Цього разу Скотті сьорбнув із пляшки.

— Це був лише експеримент, — сказав Пол. — Спочатку туди ніхто не заходив. Місце здавалося безпечним.

— Що змінилося?

— Рік тому земельний траст узяв під контроль ферму на схід від ранчо Гала, — відповів Скотті. — Вони відправили натураліста, Рікардо Круза, провести аудит території. Я зіткнувся з ним, коли поливав рослини.

— Ви боялися, що він комусь розповість, чим ви займаєтеся?

— Ні. Але саме тоді ми поставили паркан.

— Ви бачили Рікардо після того?

— Одного разу, можливо, чотири місяці тому, у будинку Роудзів, — Скотті підвів очі. — Я розповів про це шерифам, коли вони опитували мене. Я привіз свіжі молюски Галу, і він був там також. Галу такі хлопці подобалися. Іще один мрійник, любитель природи. Здається, його батько якийсь час пас худобу на землі Гала. А потім Гала перевезли в будинок пристарілих, і стерв’ятники почали кружляти навколо ранчо. Діти Гала. Велике цабе з земельного трасту. Ми вирішили не висовуватися й сподіватися, що Гал оклигає. Ну, цього не сталося.

Пол похитав головою.

— Після смерті Рікардо Круза копи почали нишпорити на території земельного трасту. Якось я перевіряв рослини й побачив там групу слідчих із собаками, які йшли вздовж мілини. Мене це налякало. А потім Гал помер, і всі посходилися на ранчо. Наш бізнес перестав бути прихованим, а ми не хотіли втрачати те, що збуду­вали. Отже, минулими тижнями я перевозив усе сюди.

— Каяком? Іноді вночі?

Пол кивнув.

— Знадобилося багато поїздок.

— Ви використовували тачку? — запитала вона.

— Ні. Лише лопату, холодильник та ось це, — Пол підняв руки, укриті мозолями.

Лана знову задумалася про чоловіка з тачкою. Чи могла Діана підмовити свого брата приїхати сюди пізно ввечері з Сан-­Франциско й скинути тіло Рікардо в струмок? Або ж у неї був інший вразливий чоловік, який виконував її вказівки?

— Тепер ми можемо поставити вам кілька запитань? — сказав Скотті.

Лана кивнула.

— Хто, на вашу думку, убив Рікардо Круза?

— Діана Вайтекр, донька Гала Роудза. Я в цьому майже впевнена. У неї був роман із Рікардо Крузом, і водночас він потайки працював із Галом над проєктом трансформації ранчо. Діана про це навіть не здогадувалася. Думаю, Рікардо їй усе розповів, можливо, навіть пробував шантажувати, щоб здобути підтримку. Діана — не з тих жінок, які піддаються тиску. Вона вдарила його чимось важким, можливо, якимось інструментом із ранчо, і викинула в струмок біля вашої маленької ферми. Для неї це було не вперше. Погляньте сюди, — Лана показала їм фотографії газети, яку знайшла Джек.

— Вона вбила двох чоловіків, із якими спала? — запитав Пол. — Як безсердечно!

Лана спостерігала за тим, як він прокручує в голові список своїх колишніх коханок і запитується, яка з них може напасти на нього. Мабуть, список був довгим.

— Лано? — сказав Скотті. — У вас голосове повідомлення. Від вашої доньки.

Він передав їй телефон, і Лана відвернулася від них. Голос Бет проникав у порожню залу.

— Ма, послухай. Мені телефонував Мартін. Він хоче, щоб я прийшла на вечерю на ранчо. Його непокоїть ваш союз із Ді. Я не зовсім розумію, у чому річ, але схоже, ти натрапила на слід, і ми з Джек хочемо допомогти. Зустрінемося там.

— Ваша донька досі зустрічається з цим козлом? — запитав Скотті.

Лана заплющила очі. Вона відчувала, як стискається її горло й виступають вени на шиї. Вона неправильно визначила мету цієї вечері. Задум Діани полягав у тому, щоб використати Бет і Джек…

Лана взяла телефон і почала набирати номер якомога швидше. Скотті нічого не помітив.

— Цей тип на «мазераті», який каже: «Якщо у вас немає «Macallan 25», доведеться обійтися «Johnnie Walker Black»», а потім залишає великі чайові, ніби робить тобі послугу…

— Вона не відповідає, — Лана піднялася. — Поле, — сказала вона з металом в голосі, крізь який просвічувалося хвилювання. — Нам треба їхати. Зараз.

Пол розгубився.

— На ранчо?

— Мій виклик перейшов на голосову пошту, — мовила Лана. — На ранчо поганий звʼязок. Мабуть, Бет і Джек вже там.

— Отже?

— Отже, у них неприємності.

— Мабуть, слід повідомити в поліцію?

Лана задумалася. Поки що ні.

— Зараз їх цікавить лише те, як знайти вас.

— І в чому полягає моя роль?

Лана не могла пояснити йому, чого від нього очікує. Пол нізащо б на це не погодився. У неї не було часу на те, щоб переконувати його, і енергії на те, щоби знову погрожувати викриттям його безцінної плантації. Вона вирішила апелювати до його марнославства.

— Нам знадобляться м’язи, — сказала Лана. — На той випадок, якщо ситуація загостриться.

Пол напружив біцепс.

— Ви хочете, щоб я вас захистив?

Лана подивилася йому в очі з серйозним обличчям.

— Кращої кандидатури годі шукати.