Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 40

Коли Бет від’їжджала від «Бейшор-­Оукс», її погляд постійно падав на манільський конверт, що випинався з сумки на пасажирському сидінні. Бет знала, що має принести його Роудзам. Вона може передати його Мартіну в яхт-клубі сьогодні ввечері. Нічого складного.

Але існувала й інша можливість. Бет могла спершу принести конверт додому й показати Лані. Це був би приз, оливкова гілка. Внесок у розслідування, яке, слід було визнати, ставало дедалі ґрунтовнішим. Але це також було б протизаконно чи, щонайменше, неетично. Містер Роудз був її пацієнтом, і в неї були зобов’язання перед ним навіть після смерті.

Бет їхала на північний захід, зважуючи свій подальший крок. Пробило сьому. Сонце вже сіло за обрій. Сигнальні вогні на закинутій електростанції попереду освітлювали дві димові труби, що нависали над водою та артишоковими полями. Коли Бет наблизилася до болота, величезна зграя чайок — сотні — злетіла в повітря й почала кружляти на фоні темного неба. Бет іще раз поглянула на конверт й ухвалила рішення.

Вона звернула ліворуч і поїхала мостом.

На пристані було тихо. Ніхто не мив човни, рибалки не причалювали до берега. Флуоресцентні світильники на паркувальному майданчику були вкриті сіллю і тьмяно освітлювали кілька машин біля яхт-клубу. Одна поліцейська машина стояла біля «Каякерської хижі». Бет накинула куртку, дістала сумку й попрямувала в клуб.

Щойно зайшовши всередину, вона засумнівалася у своєму рішенні. В обідній залі було так само порожньо, як і на паркувальному майданчику, але вдвічі похмуріше.

Троє рибалок на стільцях сперечалися про фільм «Воїни», а в кутку жінка з кислим обличчям намага­лася перепити начальника порту. Бет оглянула столи з темного дерева й помітила Мартіна, який сидів сам на ди­вані, оббитому оксамитом. Перед ним стояла склянка з рідиною бурштинового кольору. Судячи з мокрих кіл на столі, що перетиналися, це був не перший його келих за сьогодні.

Бет уже хотіла розвернутися й піти, аж раптом Мартін помітив її.

— Бет! — гукнув він занадто голосно.

Його обличчя розпливлося в усмішці. Він здавався молодшим, ніж Бет пам’ятала його, розслабленішим. Ніби вагу світу тимчасово переклали з його плечей на інші.

— Я радий, що ви прийшли.

Вона ухилилася від корабельного дзвону, що висів над столом, і сіла навпроти Мартіна.

Він усміхнувся, і Бет відчула запах соснових гілок і граніту, змішаний із віскі.

Скотті підійшов із рушником у руці. Його обвітрене обличчя виражало подив.

— Можна мені «Корону»? — запитала Бет.

— А мені — повторити, — додав Мартін.

— Слухаюся, бос.

Коли Скотті приніс напої, Мартін підніс свій келих.

— Я багато дізнався про свого батька за ці кілька днів, — сказав він. — Про його роботу; про те, за що він тримався. Але є багато речей, які я ніколи не дізнаюся.

Бет підняла свою пляшку з пивом, не знаючи, як підтримати цю тему.

— У цьому краса людей, яких ми любимо, — нарешті сказала вона. — Як би добре ми їх не знали, завжди відкриваємо для себе щось нове.

Це був не найкращий тост, але Мартін був уже занадто п’яним, щоб це помітити. Вони чокнулися й мовчки випили.

Музичний автомат перемкнувся з Семмі Дейвіса на the Smiths, і Мартін почав махати головою в такт музиці й стукати пальцями по столі.

— Не думала, що ви фанат «нової хвилі», — сказала Бет.

— Моя мама, — він прибрав руки зі столу й знову усміхнувся. — Вона підспівувала радіо, коли готувала. Коли я був малим. Обожнювала цих нещасних британських хлопців.

— Ви були близькими з нею.

— Мати в кожного одна, правда? — Мартін провів рукою по волоссю. — Смерть тата змушує мене частіше думати про неї. Зараз на ранчо повно привидів.

— Як це переживає ваша сестра?

— Генерал Ді? Доводить мене до сказу. Я постійно кажу їй, що вона може їхати додому, але вона наполягає на тому, щоб залишатися зі мною, напиватися дорогим вином і скиглити, як поранена тварина, щоразу, коли я вирішую позбутися якоїсь речі.

— Мабуть, їй дуже не вистачає батька.

— Я думаю, що вона використовує ранчо як привід для того, щоб утекти від свого чоловіка. Наскільки я чув, у Френка є дівчата з усього міста. Якось я пропонував йому вкласти гроші в мою останню компанію, але він сказав, що стартапи — це занадто ризиковано для його банку. Маячня! Цей тип спить з офіціантками, а ризикую я? Не дивно, що Ді постійно каталася на конях з татом в Елкгорні.

Хоча їй ніколи не подобалася Леді Ді, Бет збентежили п’яні зізнання Мартіна. Вона спробувала перевести розмову в безпечніше русло.

— Вони були близькими?

Мартін відпив віскі.

— Мабуть. Вони обоє обожнювали коней. Але щиро кажучи, я небагато знаю про їхні відносини. Ми з Ді мало спілкувалися в дорослому віці. Ми допомагали татові по черзі, і в мене було відчуття, що вона завжди від’їжджає перед моїм прибуттям.

— Дивно, як трагедія може зблизити людей. Не завжди в той спосіб, у який хотілося б.

— Трагедія, — Мартін криво усміхнувся. — Здається, моя сестра так назвала античне колесо від воза.

— Думаю, моя мама з цим погодилася б.

— Як вона? Досі оговтується від пожежі?

— Я б так не сказала. Вона захопилася старими картами й документами, які знайшла в земельному трасті. Приємно бачити, як вона над цим працює, — Бет сама здивувалася, промовивши це вголос. Але це була правда.

— Вона вже знайшла неспростовні докази?

— Навряд. Коли я виходила з дому вранці, вона розмовляла телефоном: дорікала комусь із фермерського бюро за те, що вони видали дозвіл на ведення бізнесу фруктовій компанії. Але… — Бет залізла рукою в сумку. — Я знайшла дещо, що належить вам.

Бет пересіла на диван Мартіна й передала йому манільський конверт від архітектора з Сан-­Франциско.

— Що це? — запитав Мартін.

— Я не знаю, — відповіла Бет.

Вона відпила пива, уникаючи скляного погляду Мартіна.

— Цей пакунок застряг у поштовій кімнаті «Бейшор-­Оукс». Він адресований вашому батьку.

Мартін розгорнув пакунок. Якийсь час зосереджено вивчав папери. Бет підглядала через плече так, щоб він цього не помітив. Відтак Мартін склав папери назад у конверт.

— Тато ніколи не переставав мріяти, — сказав він. — Раз на кілька років він утинав щось таке.

Мартін провів рукою по конверту, що лежав на столі.

— Придумував нову візію, нові плани. Моя мама казала, що його фантазії зведуть її в могилу.

Бет знову підняла келих.

— За мрії вашого батька, — сказала вона.

Мартін допив віскі й повернувся до вікна, утупившись очима в темну пристань.

— А що з вашими мріями? — запитала Бет.

— Перепрошую?

— Що ви робитимете з грішми від продажу?

Мартін насупився.

— Я не впевнений, що продаж відбудеться. Ді зволікає. Мені надійшла конкретна готівкова пропозиція від компанії, яка хоче побудувати там кілька будинків. Це було б добре для громади й допомогло б моєму стартапу збільшити грошові потоки. Але термін дії пропозиції закінчується в понеділок, а Ді відмовляється її обговорювати. Вона щось говорить про сімейну спадщину та про якусь свою мрію побудувати кінний спа-комплекс. Мабуть, ми сперечатимемося про це на ранчо всі вихідні.

Коли він жестом попросив Скотті принести ще віскі, Бет вирішила піти. Раптом музика змінилася, й очі Мартіна засяяли.

— Ще одна улюблена пісня мами, — сказав він.

Бет озирнулася. Скотті приглушив світло в залі, а Біллі Айдол співав про очі без обличчя. Ця пісня завжди здавалася Бет моторошною, але вона мала сентиментальну цінність для Мартіна. Він вставав з-за столу, задумливо й криво усміхаючись.

— Як думаєте, про що вона? — запитала Бет.

— Яка різниця? — відповів Мартін. — Потанцюймо.

Мартін простягнув Бет руку. Вона усміхнулася, але не поворухнулася. Знову-таки, він був доволі симпатичним із витягнутою вперед рукою в білій сорочці, що виблискувала в тьмяному світлі. Бет дозволила йому витягти її на вільний простір між баром і столом. Бет танцювала на відстані витягнутої руки від Мартіна, побоюючись, що на них дивляться, — можливо, навіть сміються з них біля барної стійки. Але Скотті був десь позаду, зайнятий бозна-чим, а постійні відвідувачі вдивлялися у свої склянки так, ніби в них тоне сенс життя. Бет заплющила очі й дозволила музиці підхопити себе.