Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 18

Бет відступала від гамірних компаній людей, допоки не опинилася на краю трав’янистого поля перед великою коровою з покірними очима. За нею лежали два повалені стовпи огорожі та заплутаний дріт, що провис до землі.

Бет стояла нерухомо, підкликаючи корову до себе. Вона була рудо-коричневою, рослою, із довгими віями й перевернутою літерою R, витавруваною на крижах зліва. Бет колись зустрічалася з менеджером родео, який пояснив їй, як працюють тавра. Існувала ціла система їхньої реєстрації, як у торгових марок, завдяки якій можна визначити власника. В одного ранчера могло бути тавро перевернутої літери L — її називали «божевільною L» — на лівому боці ззаду, а в іншого — такий самий дизайн, але на правому боці. Її колишній хлопець говорив про розшифровування тавр так, наче це вид мистецтва, фермерська версія інтерпретації графіті на вагонах потягів. Бет вважала, що це водночас дико, капіталістично та красиво.

Раптом вона зрозуміла, що стоїть на тому самому полі, яке бачила на зробленій багато років тому фотографії містера Роудза з дітьми й худобою. Бет примружилася, дивлячись на зграю мух, які оточили хвіст корови, і задумалася про те, скільки поколінь, скільки тварин виросло під наглядом містера Роудза. І про те, що з ними буде тепер, після його смерті.

— Гей! Корово!

Бет повернулася в той бік, звідки лунав чоловічий голос. Він належав синові містера Роудза Мартіну. Сонце світило прямо за його спиною й таким чином утворювало осяйне кільце довкола його темного костюму. Мартін став на траву у своїх блискучих туфлях і суворо тицьнув пальцем на корову. Її це не вразило.

— Це хоч колись діє? — запитала Бет.

— Діяло, коли мій тато так робив, — відповів Мартін. — Я так цьому й не навчився.

Містер Роудз якось розповідав Бет про те, що в корів погано розвинене сприйняття глибини. Тож вона стала прямо перед твариною, махаючи руками, наче регулювальник руху. Це здавалося смішним, але раптом корова поглянула на неї, глибоко зітхнула й зрушила з місця.

— Ого! Ви не лише медсестра, а й заклиначка корів.

Він із неї насміхається? Бет уважно подивилася на високого, доглянутого чоловіка, який стояв поряд. Мабуть, один його годинник коштував більше, ніж її машина. Проте його глибоко посаджені карі очі були втомлені, а в темному волоссі проглядалася сивина. Бет вирішила, що сьогодні він, як ніколи, заслуговує на кредит довіри.

— Ваш батько багато розповідав мені про це місце, — сказала вона. — Мені дуже шкода, що його не стало.

Вони стояли вдвох, спостерігаючи за тим, як корова йде повз поламаний паркан.

— Ви завжди відвідуєте похорони своїх пацієнтів?

— Лише своїх улюбленців.

— Тато казав мені, що ви йому подобаєтеся. Тепер, коли ви прийшли сюди, я розумію чому.

— Що ви маєте на увазі?

Мартін усміхнувся.

— Ваші джинси. Тато ніколи не любив нарядний одяг і вечірки, увесь цей офіціоз. Він би сказав, що краще зайнятися чимось корисним, наприклад, каструванням биків або будівництвом сараю.

— Або лагодженням паркану.

— Цього я теж так і не навчився. Тато часто запитував мене, навіщо мені інженерна освіта, якщо я не можу привести до ладу огорожу.

Бет відчувала смуток у його голосі, ніби смерть батька була якось пов’язана з тим, що Мартін не дотягував до його стандартів. Вона спостерігала за тим, як чоловік поправляє свою шовкову краватку.

— Те, що ви не схожі на свого батька, не означає, що він вас не любив.

Він довго дивився на неї, і Бет на мить здалося, що він зараз заплаче. Натомість чоловік важко ковтнув.

— Я знаю, що вам на роботі цього вистачає, — він похитав головою, — але чи не хотіли б ви якось поснідати разом? Поговорити про мого тата? Я певний час буду на ранчо, упорядковуватиму справи разом із сестрою. Я б хотів більше почути про те, яким ви його знали.

— У мене дуже напружений графік.

— А як щодо пива? Можливо, тато розповідав вам історії, які я не чув. Хочеться якось відволіктися від суперечок із сестрою про те, кому дістанеться його улюб­лене сідло.

Бет теж була не проти відпочити від Лани.

— Я подумаю.

Він усміхнувся, і на мить Бет побачила незграбного хлопця, яким він, мабуть, був до костюмів індивідуального пошиття та дорогих стрижок.

— Мартіне! — різкий поставлений голос покликав його з натовпу.

— Обов’язок кличе, — сказав Мартін. — Я зв’яжуся з вами. Дякую.

Він обернувся й пішов на лінію вогню до Діани Вайтекр. Бет розчинилася в натовпі, спостерігаючи за тим, як білявка поправляє краватку Мартіна.

***

Джек блукала ранчо, насолоджуючись перервою в холодній війні між її матір’ю та бабусею. На північному березі болота було більш сонячно. Небо здавалося ближчим за воду. Джек уявляла собі, як діти містера Роудза ростуть на цьому ранчо, уранці прибирають стійла, а в обід стрибають на коней і їдуть у високу траву.

Вона підійшла до стайні й обережно зазирнула всередину, а потім, пересвідчившись, що там нікого немає, переступила поріг. Їй знадобився час, щоб звикнути до тьмяного світла, тиші та прохолоди на противагу натовпу людей і розпеченому асфальту. У повітрі відчувався запах коней — суміш трави, поту й кедру.

Тварин тут більше не було. Лише мотлох. Багато мотлоху. За винятком блискучого червоного вогнегасника біля дверей, усе було сірим, неохайним і затхлим. Одне стійло було заповнене кінськими попонами, сідлами, вуздечками та таврами, а в іншому лежали запилені стоси сіна й вила. Трохи далі виднілися залишки розсадника. Обдерті ящики з пестицидами були загрозливо складені під дивним кутом і могли впасти.

Наприкінці стайні розташовувалося стійло зі старим спортивним обладнанням та іграшками. Дитячі речі. Батьківські речі. Джек підняла потріпаний лук без стріл і провела пальцем по тятиві, намагаючись уявити, як це — виховуватися батьком, а не матір’ю. Вона бачила свого батька лише раз на мініринку в Лос-­Анджелесі, коли їй було сім років і вона з матір’ю відвідувала Лану на Песах. Єдине, що Джек пам’ятала з цієї зустрічі, — це тонкі вуса та таку саму темну шкіру, як і в неї. Матір міцно тримала її за руку, поки вони обмінювалися кількома короткими реченнями.

Джек поклала лук на старий набір електроніки. Вона обернулася та попрямувала до відчинених дверей стайні. Так і не дійшовши до них, дівчина зупинилася: там, у кутку, стояв каяк. Він був двомісним і пофарбованим у техніці омбре: колір переходив із жовтого внизу у вишнево-­червоний на боках. На обшивці пурпуровою фарбою було написано «Каякерська хижа». Біля стіни стояло весло, а на гачку поряд із ним висів рятувальний жилет. На каяку не було номера, отже, його не використовували для турів. Але він належав їхній компанії. Що робив каяк Пола в цій стайні?

Човни дорогі, а Пол, хоч і легковажний у багатьох питаннях, пильнував каяки, наче яструб. Минулого року він вивів із ротації двоє з них — начебто для особистого користування. Цей каяк один із них? Чому тоді він висить тут?

Навіть якщо в когось на цьому ранчо був каяк, він зберігався в дивному місці. Болото знаходиться приблизно за пів милі звідси, і шлях до нього простягається через лабіринт грузьких лук. Мабуть, штани будуть у грязюці до колін, поки ти дістанешся до води. Можна було відвезти каяк на пристань, але чому б тоді не орендувати його або не придбати гараж на доку? Це було нелогічно.

Джек востаннє подивилася на каяк перед тим, як піти. Минулого вечора вона підслухала суперечку своєї мами та бабусі щодо того, щоб вона повернулася в «Каякерську хижу» завтра й провела тур для детектива Рамірез. Навіть якщо це ризиковано, вона хотіла це зробити. Мусила це зробити. Цей човен у стайні здавався безвинним, тільки пластик і яскраві кольори, але їй треба було звертати увагу не на каяки, а на людей у них. Особливо на цю детективку.

***

Лана першою помітила Джек, коли та виходила зі стайні, мружачись від сонця.

— Джек! — гукнула Бет. — Ось ти де! Час їхати.

Поки Джек сіла на заднє сидіння «кемрі», Лана вже пристебнулася на передньому сидінні, відхилила спинку назад та стулила повіки. Схоже, ранкова напруга послабилася під впливом сонця й вина. Бет рушила ґрунтовою дорогою до шосе, намагаючись уникнути хмари пилюки, яку здіймав пікап попереду них.

Щойно вони рушили, Лана повернулася до Бет.

— Непогано вийшло, що ти мене взяла, правда?

— Це ти мені розкажи. Зустріла сьогодні якихось убивць?

Лана вирішила проігнорувати сарказм у голосі Бет.

— Можливо. Донька твого ранчера, Леді Ді, була знайома з Рікардо Крузом. Думаю, їй є що приховувати. А ще я отримала корисну інформацію від директора земельного трасту Віктора Моралеса. Я відвідаю його офіс цього тижня й спробую щось з’ясувати.

Бет похитала головою.

— Мабуть, я пропустила ту серію, у якій флірт допоміг Ненсі Дрю розкрити справу.

— Та невже? А що ти робила із сином того ранчера?

— Просто розмовляла. Розраджувала. Можливо, ти чула про таке.

— Плануєш іще раз його розрадити?

— Ма, ти додумуєш те, чого насправді немає.

— Що б це не було, воно нам підходить.

Лана приготувалася до чергової ями на дорозі.

— Ти потоваришувала з людиною, яка могла знати Рікардо. Маєш нагоду порозпитувати його.

Бет кліпнула очима, але нічого не відповіла.

— А як щодо тебе, Джек? Добре провела час?

Джек знизала плечима.

— У них у стайні каяк.

— Звісно, тут у багатьох людей є каяки, — відповіла Лана.

Її очі тепер були переважно заплющені. Вона вже бачила перед собою список підозрюваних у блокноті та нові напрямки, якими можна буде відволікти шерифів від Джек.

— Інших розваг тут немає.

— Так, але це каяк із «Каякерської хижі». Та один із наших рятувальних жилетів. Не знаю, звідки він у них. Але коли вийду завтра на роботу, то, можливо, дізнаюся.

— Джек, ми ще не обговорили…

— Це моя робота, мамо.

— Я знаю, але…

— Я хочу виконувати свою роботу.

У машині запала тиша. Лана ігнорувала війну характерів її доньки та онуки й намагалася згадати, що саме сказав Пол у магазині про спорядження, яке він позичав друзям. Він згадував рятувальні жилети. Але не каяки. Нащо йому давати каяк Галу Роудзу? Пола не було на поминках — мабуть, він не був близьким другом ранчера. У його дружбу з Мартіном теж важко вірилося. Чи були в нього ще якісь зв’язки із сім’єю Роудзів? Можливо, роман? Лана уявила собі, як Пол задурює голову двоюрідній внучці Роудза, гіпі, нісенітницями про вільне кохання. Чи, може, ця світська левиця леді Ді зв’язалася з Полом Генлі? Лана додасть це до списку питань, на які потрібно звернути увагу під час їхньої зустрічі в понеділок.

— Гаразд.

Бет різко зупинила машину перед мостом.

— Усі можуть робити, що забажають. Усі можуть подбати про себе. Така в тебе філософія, ма?

Лана розплющила очі та невпевнено кивнула.

— Незалежність — це дар.

— Звісно, ма. Я нагадуватиму собі про це, поки везу тебе додому.