Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 35

За вечерею всі поводилися бездоганно. Вони замовили улюблену страву Джек — суп із молюсків — і розставили тарілки з різних наборів, відтак розламали хрусткі булочки, що парували їм на обличчя, і занурили їх у суп.

Джек розповіла їм про те, як їй не дозволили перездати ранковий тест із хімії, і про учня, який засунув у штани пляшку сирного соусу в кафетерії.

— Але, — додала вона, — я побачила дещо цікаве на болоті сьогодні вранці.

Джек і Лана подивилися на Бет. Бет неквапливо склала паперову серветку, перш ніж відповісти, насолоджуючись рідкісним моментом, коли баланс сил у кімнаті змістився на її користь. Коли її серветка стала схожою на куцого лебедя, вона запитала:

— Що саме, доню?

— Ну, принаймні для мене це цікаво. Я не знаю, чи це важливо для розслідування.

Лана і Бет зачекали.

— Я хотіла пропливти одним зі струмків. Одним із тих, що зображені на карті Прими. Я враховувала припливи й напрямок, із якого міг припливти Рікардо. Я збагнула, що струмок, який виніс його на мілину лише через день, мав би бути довгим. У ньому мало б бути достатньо завитків і поворотів, щоб Рікардо міг застрягти під час відпливу й попливти далі після припливу.

Лана спробувала відтворити в пам’яті графіки припливів, згідно з якими рівень води підіймався й опускався раз на дванадцять годин.

— Я розумію, що ти маєш на увазі.

Джек витягла папку зі свого рюкзака й знайшла в ній роздруковану карту, укриту складними позначками й топографічними лініями.

— Усі струмки, відомі мені, короткі. Але я помітила на твоїй карті земельного трасту струмок, що тече на північ за мілиною. І ще кілька на ранчо Роудзів, які рухаються в тому самому напрямку.

Лана нахилилася ближче.

— Звідки в тебе ця карта?

— Я написала студентці, про яку я вам розповідала, — тій, яка вивчає морську навігацію. У неї є база даних контурних карт струмків. Сьогодні вранці я ходила перевіряти, чи сполучаються якісь із них, — дівчина підвела погляд і подивилася на Бет. — Знаю, знаю. Я мала б тобі сказати.

Бет перестала намащувати масло на булочку й показала жестом, щоб Джек продовжувала.

— Я знайшла сполучення. Воно тягнеться звідси, — Джек витерла руку й приклала палець до карти, — сюди.

Її палець пробіг від дальнього краю мілини через поля, межі земельного трасту й ранчо до громадського рибальського доку.

— Його довжина щонайменше три милі. Ви помітили мене, коли я випливала звідти.

Лана підсунула карту до себе.

— Ти не помітила нічого незвичного у струмку?

— Наприклад?

— Можливо, якісь ознаки того, що Рікардо там був? Клаптик тканини? Сліди від чобіт у мулі?

— Величезний знак «Тут вбили людину»? — додала Бет.

Лана зиркнула на неї.

— Можливо, це слід обговорити у спальні, — запропонувала Лана.

— Я буду чемною, — запевнила її Бет.

Джек переводила погляд із матері на бабусю й назад. Вони піддражнюють одна одну? Чи готуються почати чергову війну? У сім’ях, у яких є обоє батьків, теж так відбувається?

Коли нічого не вибухнуло, Джек продовжила:

— Ні, нічого такого. Я зосереджувалася на тому, чи сполучення суцільне. А потім з’явився цей чоловік. Я подумала, що це якийсь фермер, але він налякав мене. І довго викопував щось лопатою. Ось чому я спізнилася. Я ховалася й чекала, поки він піде.

— Я знаю: ти вранці сказала, що не впізнала його, — сказала Лана. — Але можливо, тобі щось запам’яталося в ньому чи в цьому місці?

— Там стояв сморід, це я пам’ятаю. Схожий на мертву тварину або на живого скунса. Але я нічого не бачила. Навколо мене був високий очерет. Я добре заховалася.

Принаймні вона сподівалася на це.

— Але дивно інше. Він не повернувся в поле, коли закінчив, а поплив кудись у каяку.

— Ти бачила цей каяк?

— Ну, можна сказати, що я попливла за ним. Так я повернулася на болото.

— Джек!

— Мамо, я трималася далеко від нього. І викинула жилет. Він мене не бачив, клянуся.

Бет прикусила губу. Зморшка знову з’явилася в неї між бровами.

— Який вигляд мав каяк? — запитала Лана.

— Звичайний двомісний «Tribe» жовтого кольору. Такий тут використовують майже всі. У цього чоловіка був великий вантаж. І я його майже не бачила. Ніс човна закривала велика сумка, а на кормі в нього за спиною була прикріплена велика коробка.

— Якого кольору вона була?

— Можливо, сіра. Або біла. Я добре не розди­вилася.

— Це міг бути холодильник?

— Думаю, так.

Лана постукала ложкою по своїй мисці з супом. Бет глипнула на матір.

— Ма, що таке?

— Пол Генлі. Перед тим, як ми зустрілися з тобою біля моточовна, я бачила, як він підпливав до пристані на каяку. З великою чорною сумкою, білим холодильником… і лопатою.

Лана знову поглянула на карту.

— Джек, чи може він бути тим чоловіком, якого ти бачила?

Вона вказала на маленький клаптик землі, який Пол орендував у містера Роудза.

Джек зморщила обличчя.

— Я не впевнена. Я проминула ворота й огорожу з колючого дроту. Не знаю, як далеко звідти було до моєї схованки.

— І ти не бачила, що він робив?

— Думаю, просто копав. Що б це не було, він докладав багато зусиль.

Лана спробувала пригадати, чи був у Пола стомлений вигляд, коли вона зустріла його. Але в пам’яті спливала лише її паніка, бризки, які здіймав моточовен, і виснажливі пошуки, які тривали доти, доки вони не знайшли Джек і не змогли полегшено видихнути. Думки Лани обірвав голос Бет.

— Струмок, який ти знайшла, бере витік біля рибальського доку?

Джек кивнула.

— Туди доступ відкритий. З болота. І від дороги теж. Як думаєш, хтось міг запливти туди з дока?

Тепер Лана та Джек дивилися на Бет.

— Я просто подумала, — сказала Бет, — що в такому разі будь-хто міг туди потрапити.

— Можливо, — погодилася Джек. — Але ця людина мала б бути хороброю. Або дурною. Я провела багато часу на болоті, але не стала б пливти струмком, який веде невідомо куди.

Вона опустила очі додолу й почервоніла.

— Тобто більше не стану.

— Але хтось міг це зробити?

— Не знаю. Там був стрімкий канал, — Джек провела пальцем по карті. — Яким важко пливти проти течії. Потрібно дочекатися відпливу. Я мала б піти туди в інший час, щоб переконатися.

Джек поглянула на двох старших жінок.

— Я не робитиму цього. Я знаю, що мені зараз не можна виходити на болото самій. Але якби ви захотіли, я б змогла.

Запала довга мовчанка.

— Ти й так багато зробила, Джек, — сказала Лана.

Вона взяла карту.

— Можна мені це залишити?

***

Поки Джек робила домашнє завдання, Лана допомогла Бет прибрати зі столу. Точніше, Бет мила посуд, а Лана стояла поряд, тримаючи рушник, наче модний аксесуар.

Джек сиділа на дивані у величезних навушниках, відвернувшись від них.

— Бет, — сказала Лана. Її донька продовжувала мити посуд. Лана спробувала ще раз:

— Бет, я хочу поговорити з тобою.

— Що?

Лана поглянула на диван. Із-під навушників пробивалася музика. Ніщо не вказувало на те, що дівчина їх чує.

— Я тут подумала: що як вона помилилася?

Бет зустрілася поглядом із матір’ю.

— Що ти маєш на увазі?

— Що як чоловік з лопатою її бачив? Що як він — убивця? Або Джек побачила щось, що його компрометує? Навіть якщо вона про це не здогадується.

— Ти думаєш, що то був Пол, так?

Лана кивнула.

— У нього була причина вбивати Рікардо Круза?

— Навряд. Але він щось приховує щодо цієї компанії «Fruitful». Можливо, вони з Рікардо таємно співпрацювали? Думаю, я б дізналася, якби Пол збрехав, що не знає Рікардо. Але що як… я схибила?

Бет приголомшено дивилася на матір. Та зустріла її погляд широко розплющеними очима. Вона скручувала рушник у тугу мотузку — спочатку в один бік, а потім в інший.

— Я не експерт у цьому, — м’яко сказала Лана.

Обидві жінки зиркнули на диван. Джек махала головою в такт музиці.

— Можливо, буде достатньо пильнувати її в наступні кілька днів, — сказала Бет. — Слідкувати, щоб вона безпечно діставалася школи й поверталася додому. Я вже казала їй, що не хочу, щоб вона виходила на роботу у вихідні.

— Їй це не сподобається, — сказала Лана.

— Думаю, вона зрозуміла, чому я так вирішила, — Бет похитала головою. — Подобається нам чи ні, ми зав’язли в цьому, правда? Рікардо. Містер Роудз. Схоже, у нас не було вибору.

Справді не було? Лані здавалося, що вона стрімголов кинулася в це розслідування, не задумуючись про те, як воно вплине на її дівчат. Але в погляді Бет не було гніву чи докору. У ньому не було навіть страху. У ньому було смирення. Спокій.

Лана спробувала взяти приклад із доньки. Вона прокашлялася й сказала голосно та впевнено:

— Я збираюся завтра приготувати кефтедес. Грецькі котлети в йогуртовому соусі. Я пам’ятаю, що ти завжди їх любила.

— Коли мені було вісім років, — уточнила Бет. — Тоді ти востаннє готувала вечерю.

— Я вже давно мала б якось віддячити тобі.

— Мартін Роудз запросив мене в ресторан на завтра, — Бет почала збирати тарілки, щоб віднести їх до мийки. — Я хотіла запитати тебе, чи варто мені йти.

Лана здивовано подивилася на Бет.

— Ти думаєш піти на побачення заради мене?

— Ма…

Лана вирішила не перегинати палку.

— Це було б чудово, — сказала вона. — А я завтра обідатиму з Діаною після сканування. Схоже, вона почала мені довіряти. Коли розмовлятимеш із Мартіном, обов’язково розпитай його про лікаря. І про струмок. І про Пола.

— Це забагато тем для келиха пива, ма.

— Я б однаково спробувала.

Бет усміхнулася. Вона знову озирнулася на Джек, яка досі була на своїй хвилі.

— Можливо, твої видатні таланти допоможуть тобі з’ясувати, що задумав Пол Генлі.

Лана кивнула. Настав час придивитися до власника «Fruitful». Якщо її онука працює на вбивцю, то вона його вб’є.