Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 37

Дзвінок біля водоспаду на вході в ресторан «Пенінсула Пайнз» сповістив про прихід Лани. Метрдотель перевів погляд з її темної перуки-бобу на елегантний спідничний костюм, і його улеслива усмішка змінилася на справжню, коли побачив чобітки від Александра МакКвіна на ногах жінки. Він провів Лану до столика з видом на розарій, де Діана Вайтекр пила чай із льодом.

— Вибачте, мені знадобилося кілька днів, щоб вам перетелефонувати, — сказала Діана. — Я готувалася представити свої плани братові.

Макіяж Діани був стриманим, а на голові в неї була пов’язка в тон вовняному костюму. Попри те, що її шкіряна сумка була застібнута на блискавку, від неї явно пахло кіньми. Лана витягла ногу, щоб відсунути її подалі від себе.

— Я теж була зайнята.

— Я вас правильно почула? Ви потрапили в пожежу?

Лана кивнула.

— У земельному трасті. Того самого дня, коли ми з вами зустрілися в конюшні.

— Уже відома причина?

Лані це запитання здалося дивним.

— Поки що ні, — повільно сказала вона. — Але поліція підозрює підпал. А я продовжую збирати інформацію про Рікардо Круза.

Лана спостерігала за обличчям Діани. Воно було настільки рівним, наскільки могли дозволити гроші й фаховий пластичний хірург. Нарешті білявка заговорила:

— Я впевнена, що його близькі будуть вдячні, коли винного знайдуть.

— Ви підтримуєте звʼязок із ними?

Діана була спантеличена.

— Із ріднею Рікардо Круза? — підказала Лана.

— А, — Діана похитала головою. — Це було б недоречно. Я їх майже не знала. Після всього, що сталося, моя увага зосереджена на ранчо.

— Ваші плани просунулися вперед?

Діана потяглася по свою шкіряну сумку.

— Так. Як і плани мого брата. Він отримав готівкову пропозицію від забудовника, який хоче перетворити ранчо на стандартизовані будинки. Татові це не сподобалося б. Я готувалася якнайшвидше запропонувати йому альтернативу. Мені вдалося зробити креслення й удосконалити бізнес-­модель. У мене є примірник для вас. Я сподівалася, що ви надасте відгук.

Лана переглянула стос креслень і таблиць. Діана справді не гаяла часу. Старша жінка зупинилася на зображенні головної будівлі — палацу з білої сосни, навколо якого був гай, названий на честь Гала Роудза.

— Бачу, ви включили в дизайн згадку про вашого батька.

— Так. Ну… — Діана кліпнула очима, і її бліді вії потрапили під промінь сонця. — Я не очікувала, що він помре так швидко.

— Його смерть стала для вас несподіванкою?

Діана схилила голову набік, обдумуючи це запитання.

— Після його першого інсульту я почала залишатися на ранчо посеред тижня, щоб допомагати. І досі там залишаюся, щоб доглядати за будинком. Коли ми з татом проводили разом вечори у вівторок і середу, я помічала дрібниці: він іноді оступався або клав інструменти не на своє місце. Але навіть тоді, коли йому було важко, він залишався потайним. І гордим. Я сподівалася, що він буде відвертим зі мною щодо свого здоров’я… але. Так, його смерть стала для мене шоком.

— Ви не вимагали провести розтин?

Діана похитала головою.

— Тато був гонористий. Він би цього не хотів. І медичний директор у будинку пристарілих відмовляв нас від цього. Він сказав, що серцева недостатність часто виникає після численних інсультів. Мабуть, я чіплялася за своє колишнє уявлення про нього як про сильнішу, здоровішу людину. Настав його час.

Діана почала розбирати салат, відкладаючи крутони на край тарілки. Вона розрізала один листок латуку, піднесла його до рота й надкусила, ніби кролик із діамантовим перснем.

— Під час нашої минулої зустрічі ви сказали, що лише натякали вашому батьку на цей проєкт. Чи міг він якось прознати більше? Підтримати ваш проєкт до того, як почув деталі?

Виделка Діани завмерла в повітрі.

— Що ви маєте на увазі?

— Я знайшла лист про наміри, про який ви казали, у земельному трасті.

Лана дістала з сумки роздруковану фотографію листа й поклала його на столі біля Діани. Притиснувши його пальцем до столу, продовжила:

— Я обговорила цей лист з експертом. Він інформативний, але не зобов’язальний. Ваш батько міг передумати. Погляньте на це, — Лана поклала на стіл біля документа рукописну записку, адресовану Віктору, — ту, у якій ішлося про роботу над проєктом без участі земельного трасту.

Вона спостерігала за тим, як Діана пробігає очима друкованими літерами.

— Як думаєте, цю записку написав ваш батько? — запитала Лана. — Він міг відмовитися від своїх планів щодо консервації, аби підтримати вас?

Діана нахилилася ближче до папірця й прочитала його вголос. «Людина, близька моєму серцю, запропонувала важливий сміливий проєкт, який неможливо втілити в межах земельного трасту».

Лана бачила голод у її очах. Відтак Діана сіла рівно, як струна.

— Я б хотіла сказати «так». Але це не татів почерк. Красномовство, думка про те, що він міг описати мене як «людину, близьку його серцю»… на нього не схоже.

— Це міг бути Рікардо Круз?

Діана різко подивилася на Лану.

— Звідки мені знати, який у нього почерк?

— Моя помилка, — Лана обережно склала папери й сховала їх назад у сумку. — Я лише хочу з’ясувати, із чим ви маєте справу на шляху до оздоровчого ранчо. Із чим ми маємо справу.

Лана відпила води.

— Як я розумію, п’ять років тому ваш батько пообіцяв передати права на забудову земельному трасту через сервітут. Але за минулі шість місяців, коли Віктор доручив Рікардо Крузу укласти угоду, щось змінилося. Ваш батько проводив багато часу з Рікардо. Якщо у вашого батька з’явилися нові наміри щодо ранчо…

— Я не прошу вас визначати наміри мого батька. Я прошу вас допомогти мені зберегти його спадщину.

Діана розправила плечі й почала розрізати ще один маленький, неслухняний шматок латуку.

— Послухайте, я знаю, що Віктор Моралес найняв цього хлопця й відправив його на ранчо, щоб він обговорив із моїм батьком сервітут. Але очевидно, що з цього нічого не вийшло.

Або з цього вийшло щось інше. Щось, що Діана не знала або не хотіла визнавати.

— Ви коли-небудь бачили його з вашим батьком?

— Рікардо? Лише раз.

Діана з надією визирнула у вікно, ніби Рікардо міг зараз доглядати там сад.

— Тато іноді говорив про нього в будинку пристарілих. Це повертало його в минуле. Я ніби зараз бачу, як вони разом чистять стійла, перевіряють шпаківні.

— Що ви маєте на увазі під минулим?

— Ви вже точно знаєте цю історію, — сказала Діана.

Лана підбадьорливо підняла брови.

— Мені було двадцять два роки, коли мати померла, — сказала Діана. — У старій стайні була жахлива пожежа. Звичайно, це був нещасний випадок. Моя мати опинилася в пастці. Алехандро Круз, батько Рікардо, теж загинув. Але матір Рікардо Софія — тоді вона була вагітна — вижила. Алехандро саме перевіз її на ранчо з Фресно. Коли народився Рікардо, усі називали його дивовижним хлопчиком. Тато сказав, що це єдина світла пляма в цій пожежі.

— Ви з ним погоджувалися?

Діана знову визирнула у вікно.

— Я була за кордоном, коли Рікардо народився. Але коли мій наречений… коли я повернулася додому… Рікардо був там. Вони із Софією жили в будинку. Із татом і Мартіном.

— Мабуть, це стало несподіванкою для вас, — навздогад сказала Лана.

— Тато та Софія не були… — Діана переплела пальці. — Але звісно ж, ходили плітки. Було неправильно селити її в будинку моєї матері. Забагато труднощів. Проте Рікардо був іще малям і мав милий, бешкетний характер. Після того, як Мартін поїхав на навчання, мені знадобився рік, щоб переконати тата відпустити їх. Занадто багато було перешіптувань. І забагато привидів. Рікардо було чотири роки, коли він із матір’ю виїхав звідти. Я більше не бачила його до тієї зустрічі на ранчо торік. Він був таким дорослим, ніби інша людина. Красивий чоловік.

Лана не могла визначитися, скільки в цій історії правди. Вона відчувала в ній певні прогалини, але не розуміла, які з них найглибші.

— Коли ми з вами познайомилися, у мене склалося враження, що ви майже не знали Рікардо.

— Звісно, така жінка, як ви, розуміє, що деякі речі краще тримати при собі.

Лана втрималася від того, щоб поправити перуку.

— Окрім того, у вас була зустріч із Віктором, — продовжила Діана. — Навряд чи він знає про звʼязок Рікардо з нашою сім’єю. Я б хотіла, щоб так було і надалі.

Лана задумалася, що вона має на увазі. Невже Діану так бентежать давні чутки про її батька та матір Рікардо, що вона боїться навіть згадки про них? Чи вона намагається приховати щось інше, менш давнє. Лана вирішила ризикнути.

— Я не думаю, що Рікардо працював на Віктора на час смерті.

— Чому?

— Що як я вам скажу, що в Рікардо та вашого батька були свої погляди на майбутнє ранчо? Проєкт, не по­вʼязаний із земельним трастом. А також із вами та вашим братом.

— Я відповім, що ви помиляєтеся.

Якби Діана могла трохи більше стиснути щелепу, вона стала б схожою на лещата.

— Звідки така впевненість?

— Він сам мені сказав.

— Ваш батько чи Рікардо?

— Я…

Діана проколола виделкою шматок латуку.

— Як я вже сказала, я майже не бачила Рікардо в останні десятиліття.

— Але він був важливим для вас.

— Він був важливим для мого батька, — відрізала Діана.

Вона мовчки жувала, стуливши губи. Лана спробувала інший підхід.

— Припустімо на мить, що записку, яку я вам показала, написав Рікардо. Що він збирався покинути земельний траст, щоб зайнятися чимось іншим. Чимось масштабним. Можливо, із вашим батьком або з кимось іншим. Як, на вашу думку, відреагував би Віктор Моралес, якби дізнався, що Рікардо працює над проєктом за його спиною?

— Віктор?

Схоже, Діана зраділа зміні теми. Її обличчя знову набуло спокійного виразу.

— Ви запитуєте, чи я вірю, що він здатен на вбивство?

Лана запитувала про інше, але її здивувало, що Діана так це сприйняла. Молодша жінка повільно крутила виделку над тарілкою.

— Я не знаю. Віктор — слизька людина. Він думає, що грається в пісочниці багатіїв і що заслуговує на їхні іграшки. Але він — людина слова, а не діла.

— Що, на вашу думку, Віктор зробив би словами, якби вирішив, що Рікардо його зрадив?

— Він знайшов би спосіб обернути це на свою користь. Мабуть, як і будь-хто на його місці.

— А ви колись опинялися в такій ситуації? — запитала Лана.

Настала довга пауза.

— Мене іноді розчаровували чоловіки, — обережно відповіла Діана. — Але зрада? Чоловіки, із якими я маю справу, занадто розумні, щоб так вчинити.