Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 21

— Ти завжди мугикаєш уранці?

Бет аж підскочила, почувши голос матері. Сьома тридцять, понеділок, а Лана вже сидить за столом з увімкненим ноутбуком і з блокнотом, заповненим записами. Вона ще жодного разу не вставала так рано, відколи приїхала в Елкгорн.

— Я маю право шуміти у власному домі, ма.

Бет відвернулася й усміхнулася кавоварці.

— Рада бачити тебе такою енергійною.

— Сьогодні в мене останній день на стероїдах цього місяця. Хочу провести його з користю.

Джек підійшла до столу з вафлею в руці.

— Над чим працюєш, Примо?

— Намагаюся скласти карту болота. Юрисдикції. Кому що належить. Ти знала, що площа ранчо Роудзів дві­сті п’ятдесят акрів?

— Величезне, правда? — сказала Бет.

— Я проєктувала й більші.

Джек схилилася над стрілочками та кривими лініями на папірці, позначеними знаками запитання.

— Минулого місяця на пристані я познайомилася зі студенткою, яка вивчає океанічну картографію. Вона виходить у море з гідролокатором і вимірює зміни дна моря. Ця дівчина пропонувала мені покататися з нею на човні. Якщо ти не проти, я могла б попросити її…

— Рікардо Круз помер в океані? — запитала Бет.

— Найімовірніше, ні, — сказала Лана. — Можливо, в одному зі струмків.

Бет поглянула на її закарлючки.

— Нагадує спагеті.

— Це — перший начерк, — Лана підсунула до себе блокнот. — Ти зазвичай не працюєш у понеділок. О котрій повернешся?

Бет поглянула на неї. У словах її матері відчувалося роздратування, ніби їй щось було потрібно. Можливо, цього разу хіміотерапія сильніше вплинула на неї.

— Я взяла пів зміни, щоб компенсувати відгул у зв’яз­ку з похороном. Повернуся до четвертої.

— Я теж, — сказала Джек.

— Ми могли б подивитися фільм увечері абощо.

— Або ти можеш допомогти мені з цією картою.

Бет знову подивилася на матір.

Волосся Лани місцями нагадувало пушок, а місцями — колючий мох. Вона була стривожена, наче не хотіла, щоб її лишали саму вдома. Лана підняла карту й помахала нею в їхній бік.

— Гарного дня, дівчата!

***

Двері зачинилися, і в будинку стало тихо. Занадто тихо. Частково Лана раділа можливості побути вдома на самоті після напружених вихідних, але її дратувала тиша — болюче нагадування про те, що вона застрягла тут, поки інші мають справи.

Настав час це змінити.

Рівно о дев’ятій вона зателефонувала в земельний траст. На її подив, їй одразу відповів Віктор Моралес. Він був радий чути її і погодився провести тур у середу по обіді.

Відтак Лана зателефонувала Діані Вайтекр. Попри нетерплячість, із якою Діана просила про цю розмову, вона вісім хвилин сипала люб’язностями, перш ніж перейти до суті.

— Міз Рубікон, я трохи почитала про вас. Ваші проєкти, ваша робота вражає. Не знаю, чому ви приїхали в нашу Богом забуту глушину, але для мене це подарунок долі.

З досвіду Лани, за несподіваними компліментами зазвичай ішли нереалістичні прохання.

— Я сподіваюся, що ми зможемо зустрітися. Незабаром. Мої діти в місті до середи, але після цього я хочу порадитися з вами щодо майбутнього ранчо.

— Звісно, у вас достатньо часу, щоб усе обдумати.

Батька Діани щойно поховали. Лана очікувала, що Діана змінить щонайменше десять дизайнерських чорних вуалей, перш ніж перейти до таких приземлених тем, як нерухомість.

— Я б хотіла, щоб це було так, але ці акули кружляють навколо нас, і я воліла б поговорити з незацікавленою особою за умови конфіденційності.

— Акули? — перепитала Лана.

— Я розповім вам під час зустрічі. Звичайно, я залюбки оплачу вашу консультацію.

Діана кашлянула, ніби хотіла прочистити горло від самої згадки про гроші. Лана поважала конфіденційність, але вона не була незацікавленою. І вона нізащо не хотіла, щоб Діана сприймала її як найманого працівника.

— Це зайве.

— Я вам дуже вдячна, — Діана знову повернулася до свого аристократичного акценту. — Зможете приділити мені час? У середу?

— У мене в цей день зустріч у Санта-­Крузі.

Лана не могла визначитися, чи проводити дві зустрічі підряд буде зручно, чи виснажливо. Але Діана зробила вибір за неї.

— Чудово. Я маю відвезти доньку в аеропорт рано-вранці, а потім збиралася покататися на коні. Ви проїжджатимете повз маленьку конюшню, у якій утримуються мої коні. То ви не могли б зазирнути до мене перед вашою зустріччю?

Удень Лана міцно заснула. Коли вона прийшла на кухню, вечеря вже скінчилася.

Бет схилилася над столом в оточенні сукулентів й обклеювала ржаві горщики сфагнумом за допомогою гарячого клею.

— Я думала про те, що ти сказала вранці, — озвалася Лана. — Ти мала рацію.

Жменька моху злетіла в повітря.

— Ма! Годі підкрадатися до мене в моєму домі.

Лана мовчки змахнула яскраво-­зелений пучок зі щоки.

— Щодо чого я мала рацію? — запитала Бет.

— Щодо ранчо Роудзів. Воно величезне. Цінне. І тепер воно в грі.

— Ти таким чином вибачаєшся за нашу суперечку?

— Що? Це жодним чином не пов’язано з нею. Ми були засмучені. Трохи поговорили. Уже все позаду. За що мені просити вибачення?

— Як скажеш.

Бет продовжила ставити маленькі цятки клею на внутрішньому обідку чайника.

— Бет, послухай. Джек каже, що Рікардо, найімовірніше, помер на північному боці болота. Там роз­ташоване ранчо містера Роудза. А земельний траст, у якому працював Рікардо, володіє землею на схід від ранчо. Обоє чоловіків померли з різницею в кілька днів. Я тут подумала: чи не могли їхні смерті бути пов’язані?

Бет втупилася очима у свою матір.

— Гал Роудз помер уві сні.

— Розтин проводили?

— Розтин не проводять у разі природної смерті, ма. Хіба що на вимогу родичів.

Бет поставила тюбик із клеєм на стіл.

— Я згодна з тобою в одному. Рікардо й справді працював у земельному трасті. Можливо, він помер на території трасту та його віднесло на мілину; могла бути якась страшна велика таємниця між твоїм новим другом Віктором і його екоактивістами. Проте я не бачу жодного зв’язку з містером Роудзом.

— А якщо звʼязок — це ранчо? Боротьба за контроль над цією нерухомістю. Леді Ді й Мартін до неї причетні. І Віктор. Можливо, Рікардо теж.

— Ти всюди вбачаєш драму з нерухомістю, — сказала Бет.

Лану зачепила ця шпилька, але ненадовго. Вона припустила, що переносить знайомий їй світ на трагедію в маленькому містечку. Але відразу відкинула цю думку. Ранчо Роудза було великим. Стільки акрів, стільки грошей! Лана знала багатьох забудовників, які могли вбити й за менше.

Лана розчистила протилежний кінець кухонного столу й сіла туди зі своїм блокнотом, щоб скласти список. Хто був повʼязаний одночасно з Рікардо Крузом і Галом Роудзом? Звісно, Віктор Моралес. Він працював із ними обома: з Рікардо як із працівником та з Галом як із донором. Схоже, він прагнув перетворити це ранчо на природоохоронну вітрину, на своє найбільше досягнення. Лана написала ім’я Віктора великими друкованими літерами вгорі сторінки.

Наступними в списку були члени сім’ї Гала Роудза. Діана Вайтекр. Її чоловік, Френк. Син Гала Роудза, Мартін Роудз. Двоюрідний брат із Г’юстона. Калеб як-там-його? Племін­ниця-гіпі з Джексон-­Гоул.

Лана переглянула список. Він здався їй занадто коротким. Чи був іще хтось знайомий із Галом Роудзом і Рікардо Крузом?

— Джек? — гукнула Лана, обернувшись до дивана. — Як думаєш, твій бос, Пол, міг бути знайомим із містером Роудзом або Рікардо Крузом?

Джек розгублено відірвала погляд від підручника.

— Я складаю список усіх, хто був знайомий з обома небіж­чиками, — пояснила Лана.

Джек підійшла до столу, щоб поглянути на цей список.

— Не знаю, — повільно сказала вона. — Скотті ви­ступав на похороні, а він близький друг Пола. Можливо, Пол знав містера Роудза? А ще в їхній стайні висить каяк…

Цього було достатньо, щоб внести його в список. Між Полом і Рікардо Крузом і без того було чимало підозрілих зв’язків. Пол забронював для нього місце в турі. Рікардо знайшли в рятувальному жилеті Пола. А ще в Пола вилучили ліхтар.

— Ти розповіси про це копам, Примо? Можливо, вони навіть не чули про смерть містера Роудза.

Точніше їм байдуже до неї.

— Вони не стануть мене слухати. Мені потрібні докази того, що ці дві смерті пов’язані, щось справжнє, таке, що приверне їхню увагу.

— Я можу чимось допомогти? — запитала Джек. — Я вже знайома з детективами. А тепер із мене зняли підозри…

Джек пожвавилася, її зіниці були розширені від хвилювання. Але Лана подивилася повз неї на Бет,яка агресивно зрізала листя з ювенільного алое се­катором.

— Ти вже й так багато зробила, Джек, — сказала Лана. — Нам не слід привертати увагу. Ти можеш допомогти мені тут з організацією.

Погляд Джек трохи потьмянів, але вона швидко підбадьорилася.

— Що ти робитимеш далі?

— Відвідаю Віктора Моралеса в земельному трасті в середу. А також Леді Ді в її конюшні. Повідом мені, якщо почуєш від Пола чи інших працівників «Каякерської хижі», про що розпитують детективи.

У списку Лани був ще один підозрюваний, який за­лишився поза увагою. Лана знову подивилася на Бет.

— Ти підеш на побачення з Мартіном Роудзом?

Бет почала обрізати інший сукулент.

— Це не побачення.

— Чому ні?

Джек прокашлялася.

— Мама зустрічається лише з лісорубами.

— Джек! Що ти таке кажеш? — голос Бет звучав роздратовано, але вона усміхалася.

— Наприклад, наглядач парку, який носив лише фланелеві сорочки. І бородатий парамедик. А також музикант, який…

— Я зустрічаюся з непретензійними, практичними чоловіками.

— Які за збігом обставин схожі на лісорубів.

Цей момент був би приємним, якби Лана не почувалася забутою. Вона казала собі, що не хоче мати те, що є в Бет і Джек: невимушені балачки, рукоділля за кухонним столом і сумнівні стандарти щодо чоловіків. Але Лана хотіла, щоб вони бачили її, щоб слухали її.

— Я не прошу тебе зустрічатися з Мартіном, — сказала Лана. — Але чи не могла б ти провести трохи часу з ним?

Усмішка зникла з обличчя Бет. Вона поглянула на секатор у руці.

— Це важливо, Бет. Ти можеш запитати в нього, чи він щось знає про вбивство.

— Якщо це так важливо, чому б тобі не сходити з ним на пиво.

Лана зробила крок назад. Їй це було потрібно.

— Бет. Будь ласка.

Лана й Джек дивилися на Бет. На її обличчі змішалося роздратування через прохання матері й задоволення від того, що їм це цікаво. Лана знала, що якби вона звернулася до Бет на самоті, та вибігла б із кімнати або накинулася б на неї. Але Джек робила її лагіднішою. Джек була козирем Лани.

Бет поклала секатор на стіл.

— Я не можу нічого обіцяти.

— Але ти спробуєш? — запитала її донька.

Бет ледь помітно кивнула й узяла до рук пересаджений вазон. У неї з рукава звисала стрічка моху, яку вона тягла за собою до вхідних дверей.

***

Коли Бет розсадила всі саджанці, вона застала Джек і Лану на дивані з величезною мискою попкорну.

— Мамо, хочеш подивитися з нами серіал? Убивство вже показали, але Коломбо ще не з’ясував, хто його скоїв.

— Не можу. Я занадто зайнята.

Бет провела ганчіркою по столу, стираючи залишки алое й моху.

— Тобі б не завадило відпочити.

Лана дістала з миски одну зернину й повернулася до Джек.

— Коли твоя мама була малою, «Коломбо» був її улюбленим серіалом. Якось вона навіть вдягнула костюм Коломбо на Геловін.

— Ти дала їй сигару?

— Я зробила штучну з туалетного паперу.

Бет сіла на край дивана й витерла руки об джинси.

— Я не знала, що ти любиш детективні серіали.

— Це було давно.

Бет потяглася до миски з попкорном, підсуваючи її до себе.

— Усе почалося, коли тато пішов, а ма ще не була бізнесвумен. Ми плавили сир на булочках і дивилися детективи в її ліжку. Ми називали це «ніччю вбивств». Це був наш маленький ритуал.

Лана пригадала, яким напруженим був цей період. Грошей ледве вистачало на оренду крихітної квартири, і вона з ранку до ночі робила кар’єру з нічого. Намагалася бути сильною, наказувала собі бути сильною заради Бет. Заради них обох.

— Коломбо трохи незграбний, — зауважила Джек.

— У цьому його геніальність, — сказала Бет. — Його всі недооцінювали. Вони не розуміли, що він знає, на що здатний, поки не ставало надто пізно для злодіїв.

Лана поглянула на свою доньку. Нігті Бет були погризені й не покриті лаком, волосся стирчало з-під шапочки, зв’язаної гачком. Вона тримала одну руку в мисці з попкорном, а іншою обіймала Джек.

— Годі розмов, — сказала Лана. — Зараз буде найцікавіше.