Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 42

Лана припаркувалася на місці для відвідувачів біля «Бейшор-­Оукс» наступного дня об одинадцятій — саме тоді, коли сонце пробивалося крізь прибережний туман. До неї нарешті поверталася енергія. Або ж настав той період, коли хіміотерапія стала менше впливати на неї. Вона дізнається більше, коли отримає результати вчорашнього МРТ- і ПЕТ-сканування.

Перед тим, як вийти з машини, Лана поправила костюм. Вона підкоригувала помаду та шар густого кон­силера, яким замазувала залишки синців від пожежі. Не можна було допускати, щоб її прийняли за потенційну мешканку «Бейшор-­Оукс».

Лана попрямувала коридором, обробленим антисептиком, до сестринського поста, де Бет слухала мініатюрну жваву жінку з рожевим волоссям у бірюзовій ве­чірній сукні без бретельок. Складалося враження, що старша жінка лає її доньку, а Бет використовує стійку компанії «Formica» як щит.

— Бет, клянуся вам, доктор Рамчаран каже, що в мене серце сімнадцятилітньої! Я не жартую!

— Ви впевнені, що він не сказав «сімдесятилітньої»? — запитала Бет.

— Так! — відповіла міс Джіджі. — Сімнадцятилітньої. Це все завдяки свічкам, які Анжела ставить щотижня в церкві Богоматері за моє здоров’я.

— Я рада за вас. Але ви все одно маєте вживати ліки.

— Чому ліки роблять такими великими? Чому б не зробити їх такими, як «TicTac», щоб було легко ковтати?

— Я знаю, що це неприємно, але…

— Біль у спині — це неприємно. Біль у лівому стегні — це неприємно. Велетенські таблетки — це просто нерозумно.

Лана погодилася зі зморшкуватою русалкою щодо цього. Вона часто запитувала себе, чи є якісь бізнесові перспективи з виготовлення мініатюрних, укритих оболонкою таблеток від раку. Випити навіть жменю таких драже було б легше, ніж деякі глиби, які вона щодня вживала.

Лана підійшла до стійки, уникаючи довгих накладних нігтів блискучої жінки.

Бет підвела очі.

— Ма?

— Я привезла тобі обід.

Лана поставила на стійку коричневий паперовий пакет із логотипом Moon Valley Café.

— Вибач, але сьогодні мене нікому підмінити. Я не можу пообідати з тобою.

— Звісно. Ти зайнята. Я лише хотіла щось тобі привезти.

Бет приголомшено дивилася на пакет із закрученими плетеними ручками. Матір ніколи не привозила їй обід. Бет почала робити собі бутерброди в першому класі, а в середній школі перейшла від арахісового масла з желе до індички, латуку та помідорів.

Вона тримала батончики граноли в шафці, розу­міючи, що ніхто не привезе їй заміну, якщо вона забуде обід удома.

Міс Джіджі перевірила вміст пакета одним довгим нігтем.

— «Moon Valley». Дуже добре, — вона кивнула. — Ви взяли потрійний сандвіч? Вони найкращі.

Лана поглянула на Бет.

— Ти познайомиш мене зі своєю… подругою?

— Ма, це міс Джіджі Монтеро. Міс Джіджі, це моя мама, Лана.

Русалка усміхнулася Лані.

— Ваша мама? Ха! Більше схожа на сестру. Чому я раніше вас не бачила?

Лана усміхнулася їй у відповідь.

— Я живу в Лос-­Анджелесі.

— Чудово. Хороший ринок для «7-Eleven», завжди повно покупців, навіть о третій чи четвертій ночі.

— Міс Джіджі — власниця цілодобових магазинів, — сказала Бет.

Усмішка Лани перетворилася з невиразної на схвальну.

— Складний бізнес, — зауважила вона.

— Не дуже. Я перетинаюся з найкращими людьми. Іноді в найгірші для них часи, — сказала міс Джіджі. — А потім наймаю їх.

Вона повернулася до Бет.

— Знаєте, у Цезаря новий менеджер магазину в Сісайді. Хороший чоловік. Тридцять п’ять років. Дітей не має. Татуювання на шиї майже повністю видалив. Я кажу Цезарю, щоб він привів його сюди, коли татуювання буде видалене на сто відсотків. Познайомив би вас із ним.

Бет почервоніла.

— Не треба мене ні з ким зводити.

— А хто це робитиме? Ваша матір? — міс Джіджі повернулася до Лани. — Скажіть їй. Вона не має бути сама.

Тепер обидві старші жінки дивилися на неї. Бет чекала на реакцію матері частково з занепокоєнням, а частково з інтересом.

— Бет… може сама ухвалювати рішення щодо чоловіків, — нарешті сказала Лана.

— Так само, як вона ухвалює рішення не розчісувати волосся?

— Це марна справа.

Бет почула достатньо.

— Я цілком здатна керувати своїм особистим життям. І волоссям. Не хочу вас розчаровувати, міс Джіджі, але мені навряд чи судився шлюб.

— Шлюб? Мені байдуже, чи вийдете ви заміж.

Бет недовірливо глянула на неї.

— Міс Джіджі, — сказала вона, — щоразу, коли я вас бачу, ви розповідаєте мені про нового чоловіка… І радите мені нанести тіні для повік перед знайомством із ним.

— Тіні для повік — це Божий маркер, — заявила міс Джіджі. — Але Бог не хоче, щоб ти виходила заміж.

— Бог не хоче, щоб я виходила заміж?

Міс Джіджі кивнула.

— Бог хоче, щоб ти була щаслива. Як чоловік із цим допоможе?

Лана дивилася, як русалка зникла за рогом, човгаючи капцями «Hello Kitty» по лінолеуму.

— Вона мені подобається.

— Угу. Уяви, що ти сидиш із нею в кімнаті через день по сорок п’ять хвилин, проводячи інфузії.

Бет відкрила паперовий пакет. Лана влаштувала справжній бенкет: два сандвічі, два салати, чашка супу, віденський рулет, три печива та смузі, яке пахло кокосом і чорною капустою. Бет виклала все це на стійку, сховавши її під їжею.

— Я не знала, що тобі захочеться, — сказала Лана.

Бет дістала сандвіч «Рубен» і капустяний салат, а решту їжі охайно склала в пакет. Інші медсестри будуть у захваті. Окрім тої, кому дістанеться смузі.

Бет подякувала матері за неочікувану доставку. Вони стояли й перезиралися поверх пакета.

— Ти хотіла побачити, як я це їм? — запитала Бет.

— Ні, я… у мене було до тебе ще кілька запитань. Щодо Гала Роудза, — сказала Лана.

— Зрозуміло.

— Що саме ти можеш розповісти мені про смерть Гала? — запитала Лана.

Бет ледь помітно відштовхнула пакет від себе.

— Ма, я не можу говорити про це тут.

— Справді?

— Це — найчутливіший бік моєї роботи. Як би ти почувалася, якби я прийшла у твій офіс у Сенчурі-­Сіті й почала випитувати особисту інформацію про твоїх клієнтів?

Лана обдумала це запитання. Вона провела чітку межу між роботою та сім’єю, коли Бет росла, і приділяла дев’яносто відсотків своєї уваги роботі. Лана ніколи не розвішувала малюнки Бет в офісі та не йшла з роботи раніше, щоб відвідати шкільну виставу. Не те щоб у неї був вибір. Вона бачила, що ставалося з кар’єрами жінок, які дозволяли собі проявити слабкість.

Тепер Лана дивилася на доньку та вчергове запитувала себе, чи було її рішення правильним.

— Я не хочу ставити твою роботу під загрозу, Бет. Я лише хотіла принести тобі ситний обід. Віддячити за твої старання. Вибач, що запитала.

Вираз обличчя Бет пом’якшився.

Лана усвідомила, що вибачається вдруге за тиждень, хоча це вибачення було не зовсім щирим. Вона наказала собі не звикати до цього. Утім, у розумних межах ця тактика виявилася дієвою. Бет пішла їй назустріч.

— Я можу ще якось тобі допомогти, ма? Не порушуючи федеральні закони про охорону здоров’я та захист приватної інформації?

Лана обвела очима коридор. Нікого. Вона нахилилася ближче до Бет.

— Можеш розповісти мені про його відвідувачів?

— Ем…

— За останній тиждень до його смерті.

— Що саме тебе цікавить?

— Рікардо Круз мав відвідати містера Роудза третього лютого. Я хочу знати, чи він приїхав сюди перед убивством.

— У п’ятницю третього лютого? Одну секунду.

Бет повернула монітор до себе.

— Ні. Діана була тут вранці, але Рікардо — ні. Єдині відвідувачі, зареєстровані в тиждень перед його смертю: Мартін, Діана та Віктор.

— Віктор Моралес?

Бет кивнула. Вона натисла ще кілька клавіш, а потім додала:

— Цікаво. Схоже, у ті два місяці, які тут провів містер Роудз, вималювалася закономірність. Мартін приходив у п’ятницю в обід і в неділю вранці. Леді Ді приходила у вівторок і в четвер вранці.

— Але не в останній тиждень. Ти сказала, що…

— Так. В останній тиждень Діана прийшла у вівторок і в п’ятницю. А Мартін — у суботу. Він казав мені про це, пам’ятаєш? Він застряг у Сан-­Франциско напередодні увечері.

— А Віктор?

— Схоже, він був менш послідовним. Приходив раз у грудні, двічі в січні. Востаннє був тут у вівторок в обід тридцять першого січня.

— А Рікардо Круз? Він приходив бодай раз за два місяці?

Бет знову покосилася на екран.

— Лише раз. Сім тижнів тому, четвертого січня. У середу.

У день відвідання лікаря.

— Можеш виписати мені дати? За останній тиждень? — попросила Лана. — Чекай. Гал Роудз помер у понеділок. Хтось відвідував його того дня?

Бет дістала блокнот і почала писати в ньому.

— У понеділок візити заборонені.

— Чому?

— У нас уже майже рік працює одна адміністраторка. Урізання бюджету. У неї має бути хоча б один вихідний. Позаяк у суботу та неділю багато відвідувачів, понеділок підходить найбільше.

— Ти теж зазвичай не працюєш по понеділках.

Бет кивнула.

— Це найменш завантажений день.

— А якщо хтось помирає? Тоді впускають відвідувачів?

— У разі надзвичайної ситуації ми робимо винятки. Але ніхто не знав, що містер Роудз помре того дня.

Лана оглянула порожній коридор. Флуоресцентні лампи надавали бежевим стінам синюватий відтінок.

— На поминках було так багато людей. Як шкода, що в останні тижні життя в нього було мало відвідувачів.

Бет подивилася на Лану.

— Він був гордою людиною, ма. Можливо, мало хто знав, де він перебуває та що відбувається.

Лана відчула докір сумління за те, що не відповіла на останні три повідомлення Андре, не кажучи вже про дзвінки Ґлорії.

— Я мушу йти, — сказала вона, відкидаючи ці думки. — Побачимося ввечері?

— Я мушу підмінити Розу на кілька годин, — сказала Бет. — Приїду додому близько одинадцятої.

— Добре, що я купила два сандвічі. Гарного дня, Бет, — Лана торкнулася доньчиної руки. — І дякую.

Лана розвернулася й вийшла тим самим шляхом, яким прийшла, похитуючи стегнами й окреслюючи туфлями чіткі паралельні лінії до подвійних дверей.

Вибігши з будівлі, вона переставила машину під соснами за «Бейшор-­Оукс» і набрала номер, який скопіювала з телефону Джек.

Її виклик був переадресований на голосову пошту. Але принаймні цього разу вона знала, що повідомлення дійде до реципієнта.

— Детективко Рамірез, це Лана Рубікон. Я хотіла відразу проінформувати вас. Я встановила, що Рікардо Круз не приходив у «Бейшор-­Оукс» у день своєї смерті, — Лана зрозуміла, що це повідомлення було не таким приголомшливим, як вона уявляла. — Сподіваюся, ваше розслідування проходить добре, — зімпровізувала вона. — Бувайте.

Лана завершила виклик, почуваючись пригніченою та дещо боязкою. Вона поглянула на свої коліна — на записку з переліком відвідувачів містера Роудза за останній тиждень, яку Бет написала для неї.

Вт. 31 січня — ДРВ вранці, ВМ в обід

Пт. 3 лютого — ДРВ

Сб. 4 лютого — МР, ДРВ.

ДРВ. ДР. Ось у чому річ! Рікардо здійснював регулярні візити не до доктора — ДР, а до Діани Роудз Вайтекр, уродженої Роудз.

Лана згадала розповідь Діани про те, що вона вперше побачила Рікардо малям, коли приїхала з Англії. До шлюбу, коли вона була ще Діаною Роудз. Тобто для Рікардо вона була ДР.

Лана прокрутила в голові все, що їй було відомо про Діану Роудз-­Вайтекр.

Її невдалий шлюб. Дітей, які поїхали на навчання. Спа-комлекс, який вона хотіла побудувати. За обідом Діана назвала Рікардо вродливим чоловіком. І в цього вродливого чоловіка були регулярні зустрічі в середу — у день тижня, коли Діана залишалася на ранчо. Сама в тому великому будинку.

Лана знала достатньо багатих недооцінених жінок, щоб здогадатися, чим Діана займалася з цим вродливим молодим чоловіком і чому приховувала ці зустрічі. Навіть якщо її чоловік хизувався своїми зрадами, така жінка, як Діана, радше померла б, ніж зіпсувала свій імідж ідеальної дружини.

Лана втупилася очима в папірець на своїх колінах, сердито стиснувши губи. Діана спала з Рікардо. І приховувала це. Брехала про це. Про що ще вона брехала? Можливо, бажання Діани спілкуватися з Ланою було пов’язане не стільки з оздоровчим спа-центром, як із контролем над її розслідуванням. Лана сердилася на себе, а ще більше на Діану Роудз-­Вайтекр за те, що та думала обвести її круг пальця.

Вона дістала телефон і переглянула фотографії з земельного трасту, зупинившись на календарі Рікардо. Як вона й очікувала, біля 1 лютого був надпис ДР — за два дні до його смерті. Можливо, тієї ночі на ранчо сталося щось, що поставило його життя під загрозу? Або наступного ранку? Лана мусила отримати більше інформації про пересування Рікардо від людей, які спілкувалися з ним. Від тих, хто хоче допомогти та не має причини брехати їй. Вона знала, до кого потрібно звернутися.