Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 50

Вечеря була доволі незручною. Діана купила салат і дорогі піци на крекерах зі смаком розмарину — без соусу, але з вигадливою начинкою. Вона постійно намагалася завести мову про свою пропозицію, але Мартін не хотів обговорювати справи за столом. Вони їли, шукаючи бодай якусь тему для розмови.

— Джек, мені шкода, що так сталося з твоїм босом, — сказав Мартін.

Джек здивовано подивилася на нього.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Бет.

— Я бачив повідомлення в новинах годину тому, — сказав Мартін. — Шерифи видали ордер на арешт Пола Генлі. За вбивство Рікардо Круза. Схоже, Генлі зник.

Лана обережно відпила води.

— Я не погоджуюся з висновками шерифів.

Краєм ока вона помітила, як щелепа Діани напружилася.

— Не варто про це говорити за вечерею, — сказала Діана.

— Твоя правда, Ді, — відразу погодився Мартін.

Здавалося, він навіть зрадів тому, що збентежив сестру.

— Отже, Лано, я чув, що у вас рак легень?

Діана ледве не поперхнулася вином. Лана поглянула на чоловіка стримано, ніби він поцікавився, чи достатньо в неї салату.

— Так, Мартіне, — Лана мляво всміхнулася. — Вибачте, я щойно згадала, що залишила ліки в машині.

Лана попрямувала до дверей. Вийшовши з будинку, вона підійшла до «ягуара» Діани. Це був седан, відносно новий, приглушеного сіро-зеленого кольору. Як вона не намагалася, не могла його згадати.

Але запилений пікап за ним здався їй знайомим. Що довше вона дивилася на ржавий старий «форд», то більше переконувалася, що він був припаркований за їхньою машиною біля земельного трасту в день пожежі. Він був зовсім не в стилі Діани, а тому чудово підходив для того, щоб замести сліди.

Нарешті. Конкретні докази. Лана хотіла кричати або стрибати від радості, але натомість дістала телефон і сфотографувала фургон під різними кутами. Відтак пішла до своєї машини, щоб дістати ліки з бардачка й пересвідчитися, що фотографії вийшли нормальні. Перегляд цих фотографій додав їй енергії. Вона була впевнена, що можна знайти й інші докази зв’язку між Діаною та Рікардо. Можливо, навіть знаряддя вбивства. Їй був потрібен час для того, щоб зібрати якнайбільше інформації та передати її до того, як Діана зрозуміє, що відбувається. Вона написала повідомлення детективці Рамірез.

Зустріньте мене на ранчо Роудзів о восьмій. Обіцяю, Пол Генлі буде там.

Лана вийшла з машини та поставила руку на капот, щоб утримати рівновагу. Машина хитнулася, ніби ожила. Лана озирнулася. У найближчій оранжереї було темно та тихо, тіні за нею довшали. Лана спостерігала за тим, як сутінки переходять у ніч і над болотом загоряються сотні зірок. Вона була готова. Лана відійшла від «лексуса», обдумуючи прийдешню презентацію. Їй було потрібно, щоб Діана та Мартін говорили або сварилися — або й те, й інше. Вона вміла затягувати переговори. Лана обійшла «кемрі» Бет і минула «мазераті» Мартіна на шляху до будинку.

Раптом вона зупинилася, ніби побачила знак «Стоп». На мить Лана злякалася, що зараз знову впаде. А потім зрозуміла, що її змусило завмерти щось у машині Мартіна.

Верх кабріолета був складений, і на сидіннях лежала купа валіз і коробок. Схоже, це були його особисті речі та дещо з ранчо — реліквії, які він хотів забрати в Сан-­Франциско. Потріпане плетене крісло лежало на пасажирському сидінні догори дриґом, а під його жорсткою спинкою на рушнику були складені фермерські інструменти. Сумка, заповнена папками, лежала на сидінні та притримувала крісло, наче якір.

Саме ця сумка змусила її зупинитися. Блискуча й важка на вигляд, чорна, із двома тонкими пластмасовими защіпками з одного боку. Лана подивилася через спину на зачинені двері будинку. Скоро їй треба буде повертатися. Вона відкинула образи Діани Вайтекр і Рікардо Круза та спробувала прислухатися до тієї частини мозку, у якій засіла сумка.

Її увагу відвернув сигнал телефону. Відповідь від Рамірез.

Де Генлі зараз? Зараз?

Лана не очікувала, що детективка відповість так швидко. Фургон — це добре, але їй було потрібно більше доказів. Лана зважила свої можливості. Вона не хотіла знову брехати заступниці детектива. Принаймні письмово.

Вона зробила глибокий вдих і набрала номер Рамірез.

Детективка відразу прийняла виклик. Звук був жахливим, і тому здавалося, що вона кричить на Лану. Або ж вона справді кричала.

— НУ?

— Я не знаю.

— Що ви не знаєте?

— Я не знаю, що зараз робить Пол Генлі, — Лана здогадувалася, що він міг робити. Варіантів було небагато. Але фактично вона не могла бути впевнена. — Але я знаю, що він буде тут о восьмій.

Детективка почала читати їй лекцію про наслідки надання неправдивої інформації правоохоронцям, марнування урядових ресурсів, переховування небезпечних злочинців тощо. Лана відсунула телефон від вуха і поглянула на час: вісімнадцята тридцять вісім. Вона мусила повертатися в будинок.

— Тут жахливий звʼязок, — крикнула Лана в телефон. — Я вас не чую. До зустрічі о восьмій.

Попри побоювання Лана завершила дзвінок. Вхідні двері відчинилися, і Лана відскочила якомога далі від «мазераті». Вона присіла до землі, вдаючи, що поправляє ремінець на туфлі.

Водночас Лана обертала телефон у руці, намагаючись перетворити його на зброю. Лана повільно підвела погляд, удаючи з себе втомлену, дурненьку жінку, якій потрібні ліки.

— Ма, усе гаразд? — запитала Бет.

Лана випросталася, почувши голос доньки, і всміхнулася їй. Поглянула вниз. На телефон одне за одним приходили повідомлення від детективки, написані великим шрифтом. Вона вимкнула звук на телефоні, поклала його в кишеню та пішла за Бет.

У їдальні Мартін доїдав останній шматок вафлі. Діана відставила тарілки, звільнивши місце для паперів, які вона дістала зі своєї тонкої шкіряної папки.

— Готові? — жваво запитала вона.

— Майже, — відповіла Лана.

Вона підняла вгору лічильник ліків. Діана насупилася й відхилилася, ніби рак легень заразний.

— Мені треба в туалет на кілька хвилин.

Мартін устав з-за столу.

— Ді, я думаю, краще почати розмову віч-на-віч. Очевидно, що Лані треба привести себе до ладу. Може, перейдемо в кабінет тата?

Лана поглянула на нього. Віч-на-віч — це добре. Вона зможе обшукати будинок.

Діана неохоче піднялася й підійшла до брата зі стосом паперів.

— Ми скоро повернемося, — сказала вона. — Щоб розглянути фінансовий бік питання. І порівняльні списки цін, які ми з вами обговорювали. Щиро сподіваюся, що до того часу ви будете готові.

Вона махнула рукою, відпускаючи Лану, і пішла коридором услід за братом. Двері вітальні з гуркотом зачинилися.

— Дуже чемно, — зауважила Лана. — Де Джек?

— Пішла надвір оглянути територію, — відповіла Бет.

Лана кивнула.

— Ма, що ти задумала?

— Сиди тут. Подай мені сигнал, якщо ці двері відчиняться.

Лана кинула оком на зачинені двері кабінету, а потім піднялася сходами й пройшла коридором, який, як вона сподівалася, вів до спалень. А також до туалету: тоді вона могла б сказати, що хотіла усамітнитися, якби хтось прийшов її шукати.

Перші двері, до яких вона підійшла, мабуть, вели до кімнати Мартіна. У ній було двоспальне ліжко з темно-­синім шерстяним покривалом, подряпаний стіл і великий комод із темного дерева, на якому були виставлені крихітні статуетки персонажів «Зоряних війн». На стінах висіли плакати футбольної команди «Сан-­Франциско 49», роздруківки М. К. Ешера й вимпел МТІ. Не враховуючи ці особисті речі, кімната була вичищена. На столі не було паперів, кошик для сміття був порожнім. Повітря пахло розведеним підбілювачем. Лана зазирнула у верхню шухляду комода. Нічого. Навіть пилюки не було.

Вона перейшла до наступних дверей. Ця кімната була меншою й пошарпаною. У ній стояло двоспальне ліжко, простий туалетний столик і важка з вигляду антикварна колиска. Мабуть, кілька поколінь тому такі перевозили на возах каліфорнійськими рівнинами. Шафа була заповнена пальтами й вицвілими ковдрами. Але це не було схоже на склад старих меблів. На підлозі лежали засохлі шматки болота, а ліжко пахло шавлією й мохом. Тут хтось недавно жив, і його присутність досі відчувалася.

Лана перетнула коридор і відчинила ще одні двері. Нарешті. Кімната Діани. Вона була більш обжитою. Діана явно не поспішала до чоловіка після завершення переговорів. Велике ліжко було застелене нашвидкуруч, на комоді стояли парфуми, креми й бокал, який не встиг потрапити до посудомийної машини. Лана провела рукою по шовковій підковдрі, прикрашеній делікатними трояндами з шипами на краях.

Жінка підійшла до комоду Діани. Він був наполовину заповнений одягом — зокрема, ціла шухляда була відведена спідній білизні. Лана обережно перебирала руками тонкі нічні сорочки, шукаючи щось підозріле, але не знайшла нічого, окрім шовків і мережив.

Куди цікавішою виявилася тумбочка біля ліжка. Стос червоних конвертів, розрізаних угорі, лежав у верхній шухляді. Лана не мала часу на те, щоб перечитувати банальні любовні листи, написані за багато місяців. Але вона не втрималася від того, щоб зазирнути всередину.

Усупереч її очікуванням, це була не вульгарщина. Усередині були листівки. Типові вітальні листівки, куплені в магазині, із надписами «Веселого Різдва!». Вони починалися з 2000-го року й продовжувалися в наступні роки. На звороті кожної з них було написано просте повідомлення.

У листівці за 2001-й рік зазначалося: «Любі містере Роудз і міс Діано, дякую за вашу дружбу».

2005: «Вітаю міс Діану з заручинами. Бажаю Вам бути такою ж щасливою, як і я була з моїм Алехандро».

2015: «Ми завжди пам’ятатимемо вашу доброту».

Почерк у перших листівках не був знайомим Лані. Але в останньому вона впізнала друкований шрифт, який бачила на записці в земельному трасті.

Коли Лана переглядала листівки, із конверта за 2008 рік випала фотографія. На ній була зображена втомлена жінка з довгим чорним волоссям, яка тримала за руку високого хлопця. Вони стояли на запиленій вулиці біля багатоповерхового будинку десь на материку — мабуть, в одному з тих жорстких, сухих міст, які живляться працею й випльовують борги. Хлопцю на вигляд було років дванадцять-­тринадцять. Його обличчя було прищавим, а кінцівки — завеликими для його худої статури. Але його широку посмішку та ясні очі не можна було сплутати ні з ким. Це був Рікардо Круз.

Лана почула, як донька гукає її знизу. Вона склала листівки в стос і засунула їх у шухляду.

— Іду, — гукнула вона.

Лана спустилася сходами, обдумуючи свою знахідку. Вона знала, що сім’я Крузів колись працювала на ранчо. Але жінка сумнівалася, що працівники ранчо часто надсилають сердечні святкові вітання своїм керівникам через багато років після звільнення. Тут було дещо більше. Стосунки з Рікардо та його матір’ю, які були важливі для Діани. І, як би вона не дивилася, побачити в цьому сексуальний підтекст було важко.

— Стало тихо. Я подумала, що вони виходять, — Бет кивнула головою в бік кабінету. — Але тепер я не впевнена.

— Почула щось важливе?

— Я б так не сказала.

Лана прислухалася до приглушених голосів. Вона чула, як Мартін кричить, що йому потрібні гроші, а Діана звинувачує його в тому, що він ніколи не брав на себе відповідальність. Їхня сварка здавалася справжньою. Або ж вони намагалися отримати «Оскар» за свою акторську гру.

— Я хотіла дещо показати тобі, — Бет зібрала кілька тарілок і пішла з Ланою на кухню.

— Тут інтер’єр інакший, — зауважила Лана, розглядаючи меблі зі світлого дерева. Вона перевела погляд на зображення птахів, підсвідомо згадуючи назви всіх видів, які вивчила за останні місяці.

— Поглянь на це, — сказала Бет, підходячи до фотографії над раковиною. — Мартін сказав мені, що цю світлину зробили на відкритті нової стайні після пожежі. Коли я складала речі в кімнаті містера Роудза в «Бейшор-­Оукс», то знайшла там вирізку з такої ж фотографії. Там був лише Гал із цією жінкою та дитиною. Це може бути…

— Софія Круз, — закінчила за неї Лана.

— Хто?

— Мати Рікардо. А це — Рікардо, — Лана вказала на малюка, який крутився в жінки на руках.

Усе ставало на свої місця.

— Як думаєш, Рікардо міг бути сином Гала Роудза? — запитала Бет.

Лана згадала листівки в комоді Діани, адресовані їй і Галу, їхні прості тексти, у яких формальність поєднувалася з теплом.

— Ні. Я думаю…

Лана потерла очі, узгоджуючи зв’язки, які знайшла нагорі, з інформацією на дошці в задній спальні.

— Мені треба поговорити з Джек, — сказала вона. — Я вийду надвір.

— Мені піти з тобою? — запропонувала Бет.

— Залишайся тут, — відповіла Лана. — Сподіваюся, вони продовжать сваритися.