Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 3

4 лютого (за сімнадцять тижнів)

Лана підскочила, почувши крик за вікном. Вона провела чотири місяці на Елкгорнському болоті: достатньо довго, щоб розрізняти нічне ричання й завивання хижаків, але недостатньо довго, аби спати спокійно. Вона почула ще один крик, а потім шурхіт. Убивця шукав чергову жертву.

Лана ввімкнула світло й посунула купу пляшечок із ліками, щоб дістати бінокль. На годиннику було о пів на другу. Іще одна безсонна ніч завдяки дивам сучасної медицини. Лана поглянула на недопите смузі на комоді, і її горло стислося, коли погляд упав на крейдяну чорничну пінку. Ніхто не попереджав жінку про те, що хіміотерапія так вплине на її органи чуття. Лана могла вловити запах оленя, що розкладався за милю звідти, проте зовсім не відчувала смаку. Усе, що вона клала до рота, перетворювалося на мокру вату, яка застрягала в горлі.

Вона виявилася неготовою багато до чого. Операції на мозку минули добре; та потім стенфордські лікарі у двобортних костюмах повідомили їй, що не змогли видалити низку пухлин у лівій легені. Це була не зустріч зі смертю, із якої можна буде безтурботно посміятися за коктейлем. Це була довготривала хвороба, і що далі, то неприємніша.

Хіміотерапія позбавила її енергії. Потім — волосся. Воно жахливо чіплялося до гребінця цілими жмутами, аж поки Лана не взяла в руки електричну бритву, плачучи над розлитим вином. Відтак вона втратила роботу. Її проєкт кондомініуму на двісті квартир у Вестчестері перейшов до пустоголової фіфи з Беверлі-­Гіллз, яка тягала безшерсту собаку в сумці. Тридцятирічний пронира, що носив дзеркальні сонцезахисні окуляри в при­міщенні, переманив замовників з «Гасьєнда Лофтс». На щастя, у Лани залишилася медична страховка, але все інше закінчилося. Спочатку її асистентка Джені обурювалася й розповідала про кожну нову образу в голосових повідомленнях тоненьким голосом так, наче хтось прибивав нігті, покриті акриловим лаком, до телефонного стовпа. Але Лані не вистачало енергії, щоб підтримувати вигадку про хвору стопу, не кажучи вже про те, щоб здіймати ґвалт через чергового жевжика, який хотів зайняти її місце на лос-анджелеському ринку нерухомості. Напередодні Дня подяки Джені зателефону­вала їй і повідомила, що знайшла можливості для зростання в іншій компанії. Лана з подивом відзначила, що їй байдуже на слова колишньої асистентки; вона поклала слухавку, не попрощавшись.

Лана ввійшла в новий рік без волосся, без роботи та без чіткої відповіді на запитання, коли це все за­кінчиться. «Поки що рано казати», — протяжно говорили лікарі, ніби заглядаючи в кришталеву кулю. Три місяці терапії залишилися позаду, і за два тижні жінка мала пройти перше сканування від початку лікування. Тож невдовзі стане відомо, чи її стан покращується, чи ж вона назавжди застрягла в обшарпаному домі її доньки.

Смертний вирок. Ось що це нагадувало. Навіть тоді, коли Лана почувалася краще, вона була сама й не мала, чим зайнятися. Бет була на роботі, а Джек у школі або каталася на падлборді. Лана досі не відкрила третій пакунок від Ґлорії, наповнений, наскільки їй було відомо, любовними романами, кристалами та іншими дурницями. Цілими днями вона дивилася, як за вікном вирує життя: чаплі полюють уздовж берега, видри пригортають до себе своїх малят, каякери піднімаються на хвилях, а потім зникають з очей. Лана почувалася спостерігачкою. Вона ніби проходила прослуховування для ролі, яка не була їй цікава. Ніхто не просить жінку підписати якісь документи. Ніхто не чекає, поки вона висловить свою думку. Вона стала неважливою. Це пригнічувало майже так само, як і рак.

О другій ночі Лана все ще не спала. Крики припинилися, але з пляжу досі долинали якийсь стукіт і скрегіт. Жінка підняла жалюзі й приклала до очей бінокль, щоб з’ясувати, що ж там відбувається.

Болото осяював повний місяць, і все мало сірий відтінок: пухнасті хмари, зернисті поля, стрімкий потічок. Місячне світло відбивалося від води, освітлюючи тюленів, які полювали на крабів на мулистому краю пляжу за будинком. «Пляж» — це занадто гучне слово для смужки гравію, бур’янів і давно померлих медуз, що тягнулася від неохайного району Бет до старої електростанції та пристані. Двічі на день так званий «пляж» поглинав вихор річкової й морської води, а потім, під час відливу, випльовував назад разом із гілками, старими шинами та всім іншим, що не захотів поглинути Тихий океан.

Лана розглядала пляж у бінокль. У віддаленому кінці узбережжя вона помітила блискучі очі й пухнасті лапи, що порпалися в піску. Крикливим демоном виявилася руда рись, яка копирсалася, тримаючи мертвого гризуна в зубах. Вона рила собі лігво, щоб насолодитися здобиччю? Чи хотіла сховати її на потім? Яким би не був її намір, Лана сподівалася, що невдовзі тварина перестане галасувати.

Жінка опустила бінокль і подивилася на воду. Тут не було нічого, окрім мулу і шкідників. Вона сумувала за своїм кондо в Санта-­Моніці, де вночі шуміли тільки автомобілі, а з тварин були лише гіпоалергенні домашні улюбленці. Лос-­Анджелес жив тим життям, яке вона розуміла: це був вулик, у якому Лана боролася за те, щоб стати маткою, або принаймні не бути трутнем. Натомість Елкгорнське болото належало іншим, темним і таємничим істотам.

Думки Лани перервало миготіння вдалині. Це було маленьке коло слабкого й жовтуватого світла, що хаотично рухалося чагарниками. Лана знову взяла бінокль і почала уважно вивчати пагорби. Нарешті вона виявила джерело світла. Якась людина з ліхтарем ішла стежкою в напрямку північного берега. Чоловік — чи був це чоловік? — щось штовхав. Він був тепло вдягнений, як того вимагала лютнева ніч: широке пальто, шапка й рукавички.

Тачка. Ось що він штовхав. О другій ночі.

Лана насупилася. Вона завжди була міською дівчиною, та все ж: що можна робити на фермі посеред ночі?

Чоловік швидко спускався до солонуватої води. Тачка то зникала у високій траві, то знову з’являлася. Або його вантаж був важким, або рельєф нерівним. Або і те, й інше.

Він зупинився на ділянці, яку Лані було погано видно. Простояв там кілька хвилин, можливо, щось розстеляючи або складаючи. Лана затамувала подих, чекаючи, поки він підніметься. Натомість вона почула сплеск. Чоловік встав: спочатку показалася його шапка, а потім плечі. Він обернувся й крізь болото подивився точнісінько на Лану.

Жінка налякано відсахнулася. Він точно не міг її бачити з такої відстані та ще й у темряві. Проте Лана могла поклястися, що помітила жар у його очах.

Це було неможливо. Лана зрозуміла, що це тепло походить з її власного тіла, з її зосередженості та затамованого подиху. Раптом їй страшенно захотілося бути цим чоловіком: не фермером, а тим, хто щось робить — щось фізичне, чітке і беззаперечне — поки інші сплять. Таким життям вона мала жити. Бути діячкою, а не спостерігачкою.

Натомість вона стояла тут із біноклем у руках. Лана заздрила чоловікові, який стояв на північному березі й видихав клуби білої пари в темряву. Він дивився на воду цілу хвилину. Потім відвернувся.

Лана опустила жалюзі й лягла в ліжко. Вона почувалася виснаженою, набряклою та обпаленою, наче пролежала цілий день на пляжі. Коли вона знову визирнула у вікно, чоловік зник. Рись припинила вовтузитися. Було чути лише пугачів, які поверталися у свої гнізда.