Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 25

За двадцять п’ять хвилин Лана під’їхала до офісів Земельного трасту Центрального узбережжя. Вона була в Санта-­Крузі лише раз, у грудні: приїжджала на консультацію з нутриціологом, який нахвалював цілющі властивості бджолиного пилку й сирої куркуми. Місто запам’яталося їй брудом; жінками, які не голилися, і чоловіками, які ходили в сандалях поверх барвистих шкарпеток. Але принаймні в ньому не було проблем із паркуванням.

Лана втисла свій «лексус» між «БМВ» останньої моделі й запиленим пікапом. У неї з голови не йшло те, що сказала Діана. Але вона мусила зосередитися. Її ліва рука досі не слухалася, тому жінка поправила правою рукою перуку й відпила води. Після нападу кашлю й тридцяти секунд повільного дихання в сумку вона готова була йти.

Жінка за стійкою реєстрації належала до її найменш улюбленого типу молодих і красивих. Із досвіду Лани такі адміністраторки — із пружними грудьми й французьким манікюром — вороже ставилися до старших жінок, приховуючи за безпричинною жорстокістю страх того, що вони теж одного дня можуть стати небажаними. Але ця дівчина була сама люб’язність. Її звали Ґабріела, або ж «називайте мене Ґабі», а її голос звучав ще хрипкіше вживу, ніж телефоном. Вона усміхнулася Лані, і її усмішка стала ще ширшою, коли та сказала їй, що в неї зустріч з директором. Ґабі зателефонувала в офіс, запропонувала Лані м’яке крісло, склянку води, каву, серветку й журнал. Лана підозрювала, що ця дівчина може запропо­нувати їй і поні, якщо Віктор Моралес зараз не вийде.

За кілька хвилин Віктор тримав руки Лани у своїх і цілував її в обидві щоки.

— Радий знову вас бачити, — сказав він.

На ньому був той самий пояс зі срібною пряжкою, що й на поминках, та інші ковбойські чоботи — чорні з золотистими левами по боках.

— Ґабі, це Лана Рубікон, — Він вимовляв «р» на іспанський манір. — Вона займається нерухомістю в Лос-­Анджелесі, але хоче більше дізнатися про нашу роботу. Плануєте перейти на бік ангелів, так?

Він підморгнув Лані.

— Ходімо?

Можливо, земельний фонд був неприбутковим, але він не економив на своїх офісах. За стійкою Ґабі виднілася велика сонячна кімната з бамбуковою підлогою й балками з червоного дерева на стелі. Із вікон у дальньому кінці відкривався вид на гай з евкаліптами й чагарниками. Усе було зроблене зі смаком і добре освітлене, зокрема опудало орла в польоті, прикріплене під стелею.

— Він заплутався в лінії електропередач на території, якою ми управляємо, — пояснив Віктор. — Звісно, вони під загрозою зникнення, але коли один із них гине…

Віктор провів Лану повз гурт красивих молодих людей, які сумлінно працювали, сидячи на ергономічних кріслах у випрасуваних полотняних сорочках.

Нагородою за відмову від своєї землі вочевидь був натураліст із гарною зачіскою і бурштиновим браслетом, який приносив тобі капучино.

Вони дійшли до міцних дубових дверей ліворуч, і Віктор запросив її всередину.

— Наша бібліотека, — заявив він. — А також наша єдина конференц-зала. Архітектор був одержимий відкритим плануванням.

Це була елегантна кімната зі зручними кріслами й тьмя­ним освітленням — із тих, у яких підписують секретні угоди або акт про передачу бабусиного саду. Дві стіни були заставлені книжковими шафами; на третій висіли кар­тини, намальовані від руки; у четвертій було низьке вікно, що виходило на паркувальний майданчик.

Віктор зсунув штори, ховаючи за ними єдину ржаву «тойоту короллу».

— Я пробував переконати сусідів, щоб вони дозволили нам посадити тут сад, — сказав він. — Хотів вирощувати там культури, традиційні для цієї місцевості. Рідкісні, які ми намагаємося відновити. Але безуспішно, — він знизав плечима. — Мені сказали, що їм потрібен паркувальний майданчик.

Коли вони сіли за стіл із тику, заготовленого згідно з екологічними вимогами, як запевнив її Віктор, Лана дістала блокнот і пляшку з водою, а також сховала в руці пігулку сильнодійного аспірину, щоб випити її в потрібний момент.

— Дякую, що погодилися зустрітися зі мною, — проворкотіла вона.

Її голос прозвучав хрипкіше, ніж вона сподівалася.

— Для вас це, мабуть, нелегкий час, і я сподіваюся, що можу вам допомогти.

Віктор підняв ліву брову.

— Що ви маєте на увазі?

Попри її зацікавлення в суперечці навколо ранчо Роудза, Лана вирішила зосередитися на найважливішому.

— Я вивчала події, які передували смерті Рікардо Круза.

Права брова Віктора приєдналася до лівої.

— Ви допомагаєте поліції?

— Це радше особиста ініціатива. Я не думаю, що детективи добре виконують свою роботу.

Висновок Лани базувався на їхньому небажанні перетелефонувати їй, але, хай йому грець, із цим вони точно не впоралися.

— Вони приходили сюди, — сказав Віктор. Його погляд був похмурим. — На початку минулого тижня. Старший, чоловік, більше цікавився імміграційним статусом Рікардо, ніж усім іншим. І наполягав, що це наша провина.

— Чому?

— Земля на схід від ранчо сеньйора Роудза належить земельному трасту. Найближчий берег до того місця, де знайшли Рікардо, під нашим управлінням. Вони вилучили частину наших інструментів на перевірку. Лопати. Кувалди. Потенційні знаряддя вбивства, — Віктор похитав головою. — Вони погрожували одному з моїх натуралістів, колезі Рікардо. Натякали, що він може бути причетним до смерті Рікардо. Коли я заступився за нього, вони спрямували свої сміхотворні звинувачення на мене.

Лана співчутливо кивнула.

— Те, як вони квапляться з висновками, просто обурливо. Я хочу знайти справжнього підозрюваного, відвернути увагу детективів від невинних людей, як-от ваш натураліст. І як ви. Я прийшла сюди, щоб дізнатися якомога більше про Рікардо. Чим він займався, із ким проводив час тощо.

Віктор зміряв її розважливим поглядом. Він встав з-за столу й обернувся до стіни.

— Знаєте, що це? — запитав він, указуючи на велику карту з декоративним написом угорі. Лана неохоче піднялася з крісла й підійшла до нього, щоб краще роздивитися мапу. Вона впізнала узбережжя й обриси заходу Сполучених Штатів. Але слова й позначки описували якусь іншу землю. Там були озера на місці пустель і гори на місці долин. Заголовок «Alta California» тягнувся від Тихого океану вздовж ріки Колорадо. Лана помітила кілька знайомих імен на узбережжі: Пуебла-де-­Лос-­Анджелес, Сан-­Дієґо, Монте-­Рей — але більшість вона чула вперше.

— Цю карту склав Джон Фремонт 1848 року, — сказав Віктор. — Того самого року, коли Каліфорнія приєдналася до США. До того вона була частиною Мексики, або Нової Іспанії. А ще раніше вона належала ко­рінним народам. Щоразу, коли хтось заявляє про свої права на клапоть землі, є люди, які були там раніше. За землю борються. Її продають. Її крадуть.

Лана потерла праву скроню. Або Віктор зараз перейде до суті, або їй доведеться попросити в Ґабі дієтичної «Коли». Віктор обвів рукою карту.

— Тут, у земельному трасті, ми вважаємо, що є кращий спосіб тримати ці землі вкупі. Об’єднати їх у траст. Для всіх: минулих, теперішніх і майбутніх поколінь.

— Рікардо теж так вважав?

— Рікардо був палким прихильником нашої справи. Ба більше, цей хлопець був пророком.

Лана згадала фотографію довговолосого, ясноокого молодого чоловіка в туристичних сандалях.

— Що ви маєте на увазі?

Віктор знову подивився на карту.

— Більшості людей потрібно багато років, щоб навчитися цієї роботи. Природоохоронна наука, тонкощі використання земельних ресурсів, юридичні документи і, звісно ж, делікатні взаємини з нашими розпорядниками — нашими донорами. Рікардо розумів це інстинктивно. Він ніби ставив танець між власниками землі та адвокатами.

— Звідки в нього така майстерність?

— Це було в нього в крові. Його дідусь і бабуся приїхали в долину Пахаро у 1950-х роках як трудові мігранти, а його батько став фермером. Коли Рікардо був малим, вони з матір’ю переїхали до її сестри на материк через якісь труднощі, але він повернувся сюди, коли подорослішав. Тут фермери знають прізвище «Круз». Вони йому довіряють. Рікардо зміг за два роки досягти більшого, ніж інші — за десять. Іноді він діяв занадто вільно, але досягав результату, — Віктор уважно подивився на Лану. — Він роз’яснював донорам, як це, коли земля є суспільною власністю. Не належить комусь із нас, а управляється, доглядається, шанується й зберігається.

— Він допомагав містеру Роудзу з цим? Із передачею ранчо в суспільну власність?

— Ми були на шляху до того, щоб утілити цей задум.

— Можна мені подивитися, над чим він працював? Перш ніж його…

Раптом на обличчі Віктора промайнула гримаса болю. Потім шторм закінчився так само швидко, як і почався. Його погляд став спокійним і зосередженим. Лані довелося кліпнути, щоб переконатися, що це не був міраж.

— Одну секунду, — сказав він.

Лана підійшла до дверей і побачила, як Віктор наблизився до довгої скляної шафи в кінці відкритого офісу. Довго щось передивлявся, відтак повернувся до Лани з двома товстими папками.

Вони сіли за столом у бібліотеці, поклавши папки між собою.

— Це проєкти Рікардо, — сказав Віктор. — Кожен із них — шедевр.

Він підсунув їх до Лани з сумною усмішкою.

— Мені його не вистачає, — додав Віктор.

Лана завжди підозріло ставилася до чоловіків зі слізьми в очах. Вона розклала папки й провела рукою по тканинній обкладинці тієї з них, що лежала праворуч.

— Схоже, він був особливою людиною, — зауважила вона. — Вам багато відомо про його життя поза роботою?

Віктор відповів не відразу.

— Рікардо був відданий своїй роботі. А ще він був вродливим молодим чоловіком. Мабуть, у нього були дівчата, але я нічого не знав про його особисте життя.

Лана запитала себе, чи виявили детективи розлючених колишніх у ході розслідування. Поки що вона зосере­диться на наявній інформації. Жінка поглянула на папки.

— Можна мені ближче з ними ознайомитися? Можливо, я знайду якусь інформацію, яка наведе детекти­-вів на слід. Щоб домогтися справедливості для Рікардо.

— Я б цього дуже хотів.

Віктор востаннє сумно подивився на папки. На мить Лані здалося, що він зараз забере їх у неї. Натомість він кивнув.

— Можете не поспішати.

Він встав, обернувся й підняв уявного капелюха. Відтак вийшов, щільно зачинивши двері, щоб їй ніхто не заважав. Ідеально.