Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 11

Двері відчинилися раніше, ніж вона торкнулася ручки.

— Мамо, привіт. У мене є прохання до тебе.

Обличчя Джек розчервонілося, вона говорила скоромовкою.

— Привіт, люба. Почекай секунду.

Бет обійшла Джек і зайшла на кухню. Поставила сумку на стільницю. Підійшла до холодильника й помахала Джек коробкою заморожених вафель. Та похитала головою.

— Ми вже повечеряли.

Бет методично перейшла від морозилки до тостера, а потім до дивану. Тим часом Джек крутилася навколо неї, гризучи нігті й нагадуючи вулкан, що зараз почне вивергатися. Лана спостерігала за ними з-за столу, тримаючи дієтичну «Колу» й купку крекерів зі смаком устриці.

— Мені треба з тобою поговорити, — сказала Джек.

— Детективи знову приходили?

— Ні, не про це.

Бет заплющила очі.

Можливо, детективи вчепилися за якогось іншого підозрюваного. Або ж вони збирають докази проти Джек, намагаючись довести, що вона — ненадійний підліток, який дозволив туристу померти під час своєї зміни. Бет запитувала себе, що вони можуть відкопати. Можливо, хтось у «Каякерській хижі» розповість, як Джек завела групу туристів у зону підтоплення під час весняного припливу? Або вони викриють її брехню про те, що вона не знала Рікардо? Коли Бет знову розплющила очі, Джек буквально нависала над нею.

— Мамо, послухай. Завтра відкриють болото. Я хочу піти туди. Уранці, перед школою. Ти не проти? Вони ще не з’ясували, що сталося, але, мабуть, там безпечно, якщо туди пускають людей, правда?

Бет поглянула на свою доньку: худорляве, кучеряве, знервоване дівча.

— Люба, у цих детективів досі є запитання до тебе. Наше головне завдання — захистити тебе. А якщо щось станеться?

— Наприклад, іще хтось помре?

Прозвучав сигнал тостера, і Бет здригнулася. Вона зациклилася на детективах і навіть не замислювалася, що вбивця може досі бути там. Ця думка, озвучена вголос, здавалася ще страшнішою.

— Я лише хочу, щоб ти була в безпеці, — сказала вона, дістаючи вафлі й повертаючись на диван.

— Чому мене карають, якщо я нічого не зробила?

— Я знаю, що ти нічого не зробила. Але вони незнають.

Бет запитала себе, чи почала її матір шукати хорошого адвоката.

— Мамо, хіба я не викличу ще більше підозр, якщо перестану туди ходити? Зміна звичок — це ознака провини, хіба ні?

— Це лише ознака того, що ти дослухаєшся до своєї матері.

Очі Джек потемніли.

— Я — не боягузливе кроленя.

— Я цього не казала.

— Я можу про себе подбати.

— Люба, я цього не заперечую. Але справа серйозна. Не поспішаймо, гаразд?

— Будь ласка, мамо. Я мушу повернутися на воду. Пам’ятаєш, як я впала з велосипеда й ти сказала мені, щоб я знову на нього сіла? Спочатку було дивно, але після шести разів це здавалося нормальним. Думаю, саме це мені зараз потрібно…

Джек запнулася й сховала обличчя на плечі матері.

— Щоразу, коли я заплющую очі, бачу його. Бачу грязюку, солонець і його червоний жилет. Болото ніби стало чужим.

Бет провела рукою по її волоссю. Голова Джек то підіймалася, то опускалася в такт її диханню.

— Коли людина помирає, це завжди жахливо, навіть якщо ти погано її знала.

— Я бачила його лише раз, — светр Бет приглушував голос Джек.

Дівчина підвела погляд.

— Як ти це витримуєш? Щоденні смерті?

— Мої пацієнти помирають не щодня. І їхні смерті очікувані, на відміну від того, що сталося з цим молодим чоловіком.

Бет розповіла доньці м’яким голосом про пацієнта, який помер минулої ночі. Лагідний ранчер, який жив на тім боці болота, доглядаючи корів і вирощуючи овочі, і який зрадів, коли дізнався, що Джек щодня катається на падлборді. Він жив довго й помер без болю. Слова Бет звучали як монотонна колискова, перетворюючи смерть на щось водночас віддалене та буденне, без жорстких країв і несподіванок.

***

Лана мовчки сиділа за столом із кам’яним обличчям. Вона не вірила в казку, яку розповідала Бет. Кожен уривчастий подих нагадував їй про пухлини в легенях. Смерть стукала по її ребрах, ніби будильник. Частина її хотіла втекти в Лос-­Анджелес, підносити кришталевий келих за нову угоду в ресторані, у якому ніколи не подають вафлі на вечерю. Інша її частина хотіла сісти на диван, долучитися до обіймів і, можливо, навіть сказати щось сердечне дівчатам.

Але сердечними словами тут не зарадиш. Бет мала рацію. Детективи повернуться, і Лана хотіла підготуватися. Зверхні слова Ніколетті досі звучали в її вухах — насамперед його жахливе, назальне «мем», що перетворювало її на стару та нікчемну.

Лана ненавиділа бути невидимою. Це майже так само страшно, як бути мертвою.

Лана не збиралася сидіти склавши руки й чекати на детективів. Вона хвора, але не безпорадна. Вона знайде спосіб зняти підозри з Джек.

Треба лише поміркувати.