Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 22

У вівторок після роботи Бет ледве встигла забігти додому, скористатися дезодорантом і поїхати на зустріч із Мартіном. Вона погодилася випити з ним пива з арепою біля кіоску на паркувальному майданчику. Бет вагалася: чи не слід перевдягнутися? Вона не хотіла, щоб у Мартіна склалося враження, ніби це побачення. З іншого боку, у голові в неї звучав голос матері, який стверджував, що чоловіки мають хотіти більше, ніж можуть отримати. Вона дістала з шафи свій бомбер і ботильйони, перевірила, чи немає в ботильйонах павуків, і взула їх. Поглянула на себе в дзеркало, розчесала пальцями своє коротке хвилясте волосся й знизала плечима. Краще вже не буде.

Бет під’їхала до пристані й припаркувалася за «Каякерською хижею». Помахала рукою Полу Генлі та Скотті О’Деллу, які тягли холодильники чи щось інше — можливо, заморожену камбалу, — у яхт-клуб.

Срібний «мазераті» виїхав на пристань та описав довгу дугу, об’їжджаючи рибалок, які змивали бруд із вісімнадцятифутового човна біля спуску.

Мартін вийшов із кабріолета в зимовій чоловічій формі Кремнієвої долини: блискуча синя жилетка, накрохмалена сорочка, сірі штани й вигадливі кросівки.

— Бет! — гукнув він занадто весело для такого похмурого місця.

Вона продовжувала витріщатися на його машину. Незважаючи на холод, дах був опущений.

— Я знаю, що це смішно, — сказав він, прослідкувавши за її поглядом, — але моє життя — суцільна робота, метушня. І я просто… обожнюю її.

Бет здивувала щирість Мартіна. Вона приглушувала зухвалу розкіш кабріолета й перетворювала автомобіль на просте задоволення. Машина була смішною, але водночас красивою. Бет мимоволі усміхнулася чоловікові у відповідь.

Вони вдвох підійшли до кіоску, але власниця, Флора, саме перевертала табличку з «Відчинено» на «Зачинено».

— Вибач, Бет, — сказала Флора. — Усе розібрала корпоративна група. Оті хлопці.

Вона вказала на чоловіків в однакових флісових куртках, які прямували до яхт-клубу.

— Навіть вегетаріанських не залишилося.

Вона справді була засмучена. Флора була однією з перших подруг Бет в Елкгорні: такою самою матір’ю-одиначкою, яка виховувала двох синів. Вони няньчили дітей одна одної і підтримували одна одну. Але це не змінювало того факту, що арепи не залишилося.

— Як щодо яхт-клубу? — запропонував Мартін.

Бет похитала головою. Вона не була готова до смажених у фритюрі страв у компанії п’яних технарів.

— Дайте подумати.

У цей час усі заклади на пристані зачинені, а більшість ресторанів поблизу були туристичними пастками. Аж раптом у Бет з’явилася ідея.

— Ми поїдемо в місцевий заклад, — сказала Бет, озираючись на «мазераті». — За однієї умови.

— Якої?

— Дозвольте мені вести вашу машину.

Він завагався. Бет розуміла, що зараз їхня зустріч може передчасно закінчитися. Багато придурків вважає, що жінки не здатні водити жодну машину, а тим паче їхню. Особливо якщо вона коштує більше, ніж ця жінка заробляє за рік. Нарешті Мартін запитав:

— Ви вмієте керувати машиною з ручною коробкою передач?

— Ви любите бурито?

Вони обоє кивнули. Мартін поклав ключі в розгорнуту долоню Бет і накрив її своєю.

Із водійського сидіння «мазераті» не здавався таким зухвалим. Бет застебнула бомбер, щоб захиститися від вітру, і поїхала путівцями повз поля, засаджені латуком. Двигун муркотів на поворотах.

Мартін усю дорогу розповідав Бет про своє дитинство: про те, як він ріс на ранчо, ганявся за коровами й за тюками сіна, які котилися з пагорба до струмка. Бет мовчки слухала й керувала машиною. Її серце пришвидше-но билося щоразу, коли вона вмикала вищу передачу.

Але коли жінка звернула на материк, фермерські історії Мартіна стали похмурішими. Коли йому було пʼят­надцять років, його мати, Кора, померла: вона опинилася зачиненою в коморі з робітниками під час пожежі. Це звучало жахливо. Після смерті Кори сім’я розпалася. Батькові було не до нього. Діана оселилася за кордоном. Мартін провів два довгі роки на ранчо зі своїм батьком і з їхніми привидами.

— Повернення моєї сестри не покращило ситуацію, — сказав Мартін. — Мені тоді було сімнадцять. Їй — двадцять чотири. В Англії справи пішли не дуже добре для неї, і вона хотіла вимістити на мені своє роздратування. Там стало тісно. Я не міг дочекатися, коли поїду в коледж.

Біля передмістя Салінаса, де поля змінилися довгими рядами непримітних будинків, Бет пригальмувала. Мартін вдивлявся в складські приміщення.

— Але з цим теж було складно, — вітер хвилями доносив голос Мартіна до вух Бет. — Коли я поїхав у Массачусетський технологічний інститут, остання нитка, що зв’язувала нас, обірвалася. Тато хотів, щоб я залишився на ранчо, вступив до громадського коледжу й працював із ним. Він навіть відмовився приїжджати на випуск. Сказав, що зараз сезон отелення і він не може вирватися. Натякнув, що я занедбав свої обов’язки і що взагалі мав би витягувати телят із-під коров’ячих хвостів, замість того, щоб походжати сценою.

— Але ж ви повернулися, — сказала Бет.

— У Кремнієву долину. Зараз живу в Сан-­Франциско. Побудував три нанотехнологічні компанії. У мене відреставрований лофт зі стелею вісімнадцять футів зав­вишки й гостьова кімната з першокласним видом на міст. Щоправда, батько ніколи не приїжджав у гості. Туди їхати дев’яносто хвилин, але для нього це було як до місяця.

Мартін із надією подивився на неї. Бет бачила в його погляді прохання про схвалення — можливо, про спокуту. Вона зупинилася на червоне світло й торкнулася його передпліччя.

— Я знаю, як це — піти проти батьківських очікувань.

— Ви теж розчарували батьків, коли покинули дім?

Бет подивилася у вікно заднього виду й побачила свою матір шістнадцять років тому. Вона робила макіяж очей у передпокої їхнього будинку в Беверлі-­Гіллз. Бет стояла за спиною в Лани й дивилася повз своє невмите обличчя на ідеальне відображення матері в дзеркалі. Вона намагалася стояти рівно й говорити спокійно. Але їй було лише сімнадцять років, і сказати це було важко, як не крути.

— Ма, я вагітна.

Останнє слово застрягло в її горлі, залишившись недоказаним. Вона повторила ще раз. Лана поклала олівець для брів і подивилася на відображення своєї доньки.

— Це якийсь жарт? — запитала вона. — Ти скористалася порадою психолога й записалася на курси театральної імпровізації, щоб підвищити самооцінку?

— Я не жартую, — сказала Бет рівним тоном.

— Повтори ще раз.

— Ма.

— Іще раз, — наполягла Лана.

— Я вагітна.

Греблю прорвало. Лана говорила дедалі швидше й емо­ційніше, називала її дурною та егоїстичною, заявляла, що Бет зіпсувала все для них обох. Вона не запитувала, як Бет почувалася (наляканою); її не цікавило, чи батько справді бейсбольний гравець Менні (так, він) і що він думає щодо ситуації(що це її проблема). Лана наполягала на аборті, можливо, у Палмдейлі, де це зроблять швидко й анонімно, щоб Бет повернулася до ролі ідеальної доньки ідеальної матері-­підприємиці, яка готується вступити до Стенфорда.

Лана лютувала, а Бет мовчала. Вона знала, що не зможе перемогти в суперечці з матір’ю. Не було сенсу навіть намагатися. Лана була завжди готовою до атаки, ніколи не слухала й не звертала уваги на інших людей, навіть коли йшлося про її доньку. Мовчання було єдиною формою впливу, доступною для Бет. Мовчання та її інтуїція. Бет була наляканою й сердитою, і по щоках у неї котилися сльози. Але вона відчувала, як у її животі посилюється тиск, наче в ній зародився шторм. І тому Бет знала, чого саме вона хоче.

— Я залишу дитину.

Косметичка Лани з ляскотом впала на підлогу. Пудри, туші та помади покотилися навсібіч.

— Тобто ти хочеш зруйнувати своє життя? — Лана дивилася на туфлі, на косметику, розкидану по підлозі, — куди завгодно, окрім Бет. — Відмовитися від коледжу й медичної школи, від твоїх цілей… заради чого? Заради постійного вереску й брудних підгузків? Де ви з цією дитиною житимете? Точно не тут. І не з твоїм батьком у Коста-­Риці, чи де він там зараз у дідька. Що ти робитимеш?

Бет про це не думала. Але вона знала відповідь. Глибоко вдихнула й витерла обличчя рукавом. Бет вирішила поводитися так, ніби це звичне, спокійне запитання від матері. Вона зачекала, поки вгамується буря всередині, а потім сказала:

— Я думала поселитися в пляжному будинку.

Лана фиркнула.

— У якому ще пляжному будинку?

— У заставному, на узбережжі. Тому, який тобі передав клієнт.

Лана дивилася повз доньку.

— Це бунгало в катастрофічному стані, — голос Лани знов зазвучав стримано й діловито. — Не варто було його приймати. Мабуть, він уже сповз у луки. Туди десять років ніхто не навідувався.

Бет не почула відмови.

— Я приберу його, — сказала вона. — Платитиму за оренду, якщо треба. Коли знайду роботу.

Бет сильно закусила нижню губу, щоб знову не розплакатися. У неї паморочилося в голові, але вона міцно стояла на ногах. Бет витримала сухий погляд Лани, і мати першою відвела очі.

— Обійдемося без цього, — сказала Лана. — У тебе й так вистачатиме клопотів.

І, наче нічого не сталося, вона продовжила робити макіяж.

— Бет?

Цього разу Мартін поклав руку їй на передпліччя, повернувши її до «мазераті», який стояв на світло­форі.

— Ви тут?

Це був лише спалах, мить, загублена в минулому. Тепер вона була іншою людиною. Можливо, її мати теж. Бет перевела погляд із дзеркала заднього виду на Мартіна, міркуючи про той час, який він провів далеко від батька. І про те, чи змогли вони стати ближчими в кінці, коли це ще мало значення.

Щойно загорілося зелене світло, Бет помчала вперед.

Вони приїхали в центр Салінаса, на тихий паркувальний майданчик на широкій запиленій вулиці. Коли вийшли з машини, Бет повернула Мартіну ключі, відчуваючи легкий сум.

Мартін дивився на завішені вікна магазинів і, здавалося, не хотів покидати свою машину.

— Де ми?

— Зараз побачите.

Бет підійшла до прямокутного віконечка у відреставрованій глинобитній стіні між пунктом переведення чеків у готівку та комісійним магазином. Метрдотеля не було видно. Вивісок теж. Бет повернулася до Мартіна.

— Любите гостре?

Він кивнув. Бет ледь помітно усміхнулася й засунула голову у віконечко.

—Dos burritos de camarones a la diabla, por favor. Y dos Modelos.

Обшарпані службові двері біля віконечка відчинилися, і Бет узяла пакет із їжею й пивом. Вона провела Мартіна вузьким брудним коридором до інших дверей, за якими ховалося справжнє диво — затишний двір із барвистими прапорцями й гірляндами. Було прохолодно, але метушня сімей і пар за столиками для пікніку робила атмосферу теплішою.

Бет і Мартін сіли бік-о-бік у кінці столу.

— Я навіть не здогадувався про цей заклад, — пробурмотів він.

— Багато що змінилося відтоді, як ви тут жили, — сказала Бет.

— Справді? — Мартін усміхнувся. — Коли я був підлітком, якийсь п’яний чоловік проїхав трасою на тракторі й виїхав на пристань. Люди все ще обговорювали це, коли я востаннє возив тата на з’їзд фермерів.

— Тут тихо. Саме це мені найбільше подобається. А ще — їжа.

Вона розгорнула своє бурито й сформувала обгортку з верхнього шару фольги, щоб соус не витікав.

Мартін спробував зробити так само. Бет відкусила шматок, смакуючи свіжими креветками, розтопленим сиром і хрусткою, дрібно порізаною цибулею. Димні анчоуси й чилі де арбол наповнили її рот теплом. Креветкове бурито робить усе кращим.

Коли Бет підвела очі, Мартін дивився на неї.

— У вас такий вигляд, як у мого батька, коли він купував нового коня.

— Це дешевше — вона усміхнулася.

Бет спробувала уявити містера Роудза в такому ресторані. Він був би тут не на своєму місці, але почувався б комфортно. Приблизно як його син. Мартін засукав рукава і з насолодою їв бурито.

Бет знову згадала про дистанцію між батьком і сином.

— Ваші відносини покращилися? — запитала вона. — Після інсультів? Я знаю, що це жахливе запитання, але я бачила…

Він повільно кивнув.

— Я знаю, що ви маєте на увазі. І так, і ні. Звісно, ми почали проводити більше часу разом. Думаю, ми обоє хотіли, щоб усе вийшло. Щоп’ятниці я їхав з роботи раніше, аби допомогти йому на ранчо. Вирішував робочі питання без проблем. Але за межами офісу я ніколи не міг йому догодити: неправильно доїв корів або обробляв не тим гербіцидом його ожину. Після того, як у нього стався третій інсульт, довелося запровадити зміни. Ді все організувала.

— Йому було комфортно в «Бейшор-­Оукс»? — Бет мусила це запитати.

— Ви йому подобалися, якщо це маєте на увазі. Він казав, що ви там єдина з головою на плечах. Йому було важко жити далеко від ранчо. Але його здоров’я покращилося в «Бейшор-­Оукс». Принаймні мені так здавалося.

Його слова здивували Бет. Гал Роудз, якого вона знала, був сильним, але зболеним. Вона бачила, як він хирів, із кожним днем менше їв і більше кашляв аж до самої смерті. Можливо, Мартін намагався не помічати болю батька. Або ж Гал приховував його, гордо підтримуючи дистанцію під час візитів сина. Хай там як, Бет не знала Мартіна достатньо добре, щоб ставити під сумнів його думку.

— Ваш батько був твердою людиною, — сказала Бет. — Наче дуб.

Вона майже бачила, як Гал Роудз стоїть, ніби вартовий, із ходунками в довгому коридорі «Бейшор-­Оукс», а повз нього проїжджають пацієнти в інвалідних візках і проходять медсестри з пересувними столиками.

Соус діабло забарвив нижню губу Мартіна в яскраво-­червоний колір.

— Це смішно, знаєте. Ми обоє були підприємцями. В обох були великі задуми. Він мріяв про латук, стійкий до шкідників. Я — про мікроскопічних роботів. Але його ніколи не цікавила моя робота. Я запрошував його у свою лабораторію або на презентації. Він ані разу не приїхав. У тата все мало обертатися довкола ранчо. Він роздавав позики й землю для «експериментальних цілей» будь-якому торгашу з диким поглядом. Навіть здав частину лук цьому невдасі, якому належить «Каякерська хижа». Узяв каяк як аванс. Тимчасом я самостійно фінансував усі свої стартапи.

Бет бачила, що це гризе його.

— Мені шкода, Мартіне. Можливо, йому було важко це показувати, але я знаю, що він любив вас.

Мартін скривився.

— Під час мого останнього візиту ми посварилися. Через якусь дурницю. Я застряг у місті на зустрічі з інвесторами в ту п’ятницю. Не міг потрапити в «Бейшор-­Оукс» до суботи. Якби-то я…

Бет торкнулася його передпліччя.

— У всіх сім’ях бувають важкі моменти.

— Знаю.

Його очі блищали від сліз.

— Шкода лише, що цей момент був для нас останнім.

Бет зауважила, що містер Роудз розповідав про свого хлопчика, який повернувся додому через багато років.

Можливо, він був занадто гордим, щоб сказати це в обличчя Мартіну.

— Він назвав мене «своїм хлопчиком»?

— Так.

На посаді геріатричної медсестри Бет часто опинялася в делікатному становищі, коли чоловіки, які були поруч із нею, хотіли заплакати, але не могли наважитися на це перед жінкою, яку майже не знали. Вона відвернулася, відпила пива й дала Мартінові можливість опанувати себе. Тим часом Бет шукала нову тему для розмови. Вона думала про те, що він казав про Пола Генлі й оренду землі, і про свою сміховинну обіцянку допомогти Лані з розслідуванням.

— Отже, ви мали справи з Полом Генлі?

Мартін питально подивився на неї. Відтак кивнув.

— Моя донька працює в «Каякерській хижі», — сказала Бет. — Тур-провідницею. Вона бачила каяк Пола в стайні на похороні вашого батька.

— Ви дуже молода, як на матір доньки, яка працює.

— Їй пʼятнадцять років. І вона зріла не по літах.

Бет почала згортати в кульку порожню фольгу з буритос.

— Що ви думаєте про Пола?

— Він схожий на хлопця, який не сидить без діла.

— Чим він займається на тій землі, яку орендує у вас?

— Каже, що вирощує полуницю.

З тону Мартіна було зрозуміло, що він не зовсім у це вірить. Бет теж не вірила. Той Пол Генлі, якого вона знала, був мало схожим на фермера.

— Мене дивує, що в нього є ще підприємства, окрім «Каякерської хижі». Мабуть, поєднувати це непросто, особливо зараз, коли стільки всього відбувається.

— Що ви маєте на увазі?

— Болото… шерифи заборонили його відвідувати минулого тижня. Двоє туристів на каяку знайшли труп. Моя донька, Джек, проводила для них тур.

— Що? Це жахливо!

В очах Мартіна читалося занепокоєння.

— Моя сестра казала, що хтось помер неподалік, але я навіть не здогадувався…

— Це було в позаминулу неділю. Дев’ять днів тому.

Бет раптом усвідомила, що Рікардо Круза знайшли за день до смерті містера Роудза. Не дивно, що Мартін не знав подробиць.

— Що сталося?

— Під час туру Джек на мілині знайшли тіло молодого чоловіка. Вона подумала, що це один із туристів, який випав за борт. Але коли перевернула його, то…

Бет стиснула фольгу в руці.

— Серцевий напад?

— Я теж так подумала. Але насправді все гірше. Кажуть, що його вбили. Можливо, Пол Генлі — підо­зрюваний.

— Овва!

Бет опустила очі додолу. Вона не хотіла переводити розмову на страшні плітки.

— Вибачте, — сказала вона. — Ми тут для того, щоб поговорити про вашого батька, а не про це.

— Усе гаразд. Тато хотів би знати про все, що відбувається поблизу ранчо. Мабуть, мені теж слід це знати.

Бет не відразу зрозуміла, що він мав на увазі.

— Тепер ранчо належить вам?

— І моїй сестрі.

— Ви плануєте його залишити?

— Навряд. Ді живе в Кермелі, а я — у Сан-­Фран­циско. Мені потрібні татові спогади. Але його земля — ні, — він сьорбнув пива. — Окрім того, моєму стартапу не завадить нове джерело прибутку без зобов’язань перед інвесторами. Власне, до мене вже звернувся потенційний покупець. Потрібно лише домовитися з Ді. І з Вік­тором Моралесом.

— Із директором земельного трасту?

— Він телефонував нам і заявляв, що тато хотів передати права на забудову земельному трасту.

— Це красива місцина, — сказала Бет.

— Так. Але я присвятив усе життя тому, щоб утекти від неї.

Бет спробувала уявити Мартіна в ковбойському капелюсі й зношених чапах із глибокими зморшками на обличчі, як у батька. Ні, у таке мало вірилося.

— Ну, якщо Віктор Моралес щось задумав, моя мати це вивідає.

— Ваша матір?

— Вона познайомилася з Віктором на поминках вашого батька й напросилася до нього на тур.

— Вона… природоохорониця?

— Не зовсім.

Бет перебирала в голові пояснення того, чим займається Лана. Жодне з них її не задовольнило, тому вона вирішила сказали правду.

— Коли моя донька знайшла труп, шерифи почали тиснути на неї. Ставитися до неї як до підозрюваної. Це спонукало мою матір втрутитися й почати власне розслідування.

— Отже, ваша мати — детектив.

— Ну…

Бет поглянула на імпровізований бар у кутку.

— Хочете ще пива?

За холодним пивом і гарячими чурос Бет розповіла Мартіну все про свою гламурну матір. Про її кар’єру у сфері нерухомості. Про її падіння. Про її поспішне переселення в будинок Бет. Про те, як Лана настирливо виводила її з себе.

— Вона ніяк не змириться з тим, що перестала бути центром всесвіту, перестала зводити хмарочоси розчерком пера. Не може найняти бригаду, щоб знести рак, як будинок, тому руйнує моє життя. Втягує мою доньку у свої фантазії. І намагається з’ясувати, хто вбив того чоловіка на болоті.

— Навіщо це їй?

Бет закотила очі.

— Вона каже, що хоче допомогти. Але я думаю, що вона хоче почуватися важливою.

— Здається, це зближує її з вашою донькою.

Бет задумалася про те, які приховані мотиви може мати Лана.

Але вона знала свою матір — її цікавило лише полювання, лише вона сама.

— Поліція зацікавилася Полом Генлі. Проте моя мати перевіряє цього директора земельного трасту.

— Чому?

— Небіжчик працював у нього натуралістом.

— Віктор Моралес, — Мартін повільно повторив це ім’я, перекочуючи його в роті, наче молюска. — Я йому не довіряю. Він улещує старих людей, щоб вони віддали йому свою землю.

— Вашого батька він теж підмовляв це зробити?

— Кілька місяців тому Віктор показав нам із сестрою документ, підписаний татом. Нібито про намір передати права на забудову земельному трасту. Але це лише папірець. Жодних юридичних зобов’язань. Батько нам ніколи про це не розповідав. Мабуть, він поставив свій підпис, щоб Віктор відчепився від нього.

— Він міг так зробити?

Бет завжди вважала Гала Роудза чоловіком, який дотримується свого слова.

— Тато був хитрим бізнесменом, коли хотів. Він казав, що іноді варто наблизитися до ворога, щоб позбути­ся його, — Мартін усміхнувся. — Якось я бачив, як він упіймав гримучу змію. Схопив її і розбив їй голову об землю одним рухом — до того, як я встиг її роздивитися. За три місяці в нього з’явилася нова пов’язка на капелюха. Тато знав, як поводитися зі зміями.

— Я скажу своїй матері, щоб стереглася їх, — Бет усміхнулася йому у відповідь. — Вона, мабуть, розпитуватиме мене про всі підказки, які я від вас почула.

— Я вчора бачив у гавані, як видра подавала підозрілі сигнали тюленю, — він підняв шматок чурос у повітря. — За нестерпних батьків!

Бет махнула в його бік своїм останнім шматком.

— Амінь!