Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 55

За три тижні Лана зайшла в яхт-клуб у новому костюмі індивідуального пошиття, тримаючи під пахвою велику коробку в подарунковій обгортці. Рани на її обличчі нарешті загоїлися. Єдиним доказом того, що трапилося, був тонкий жовтий слід під оком, але його можна було легко замалювати консилером.

Біля дверей Лана зупинилася та провела рукою по голові, перевіряючи, чи все на місці. Її волосся почало відростати, тож вона заплатила немалу суму дівчині з татуюваннями в Санта-­Крузі, щоб та сформувала з нього піксі. Лана почувалася не дуже впевнено без перуки, хоча Джек запевняла її, що вона не схожа на чіа-пет.

Вона помітила Пола та Скотті в барі: чоловіки жваво обговорювали нову бізнес-­схему, пов’язану з велетенськими надувними кулями, які можна орендувати й спускати на воду. Скотті привітно кивнув їй. Пол зіщулився, ніби досі боявся її. Не «ніби»: він досі боявся її. Це було смішно. Лана не була винна, що ключ випав із його кишені в багажнику.

Лана помахала руками Фредо та його співвітчизникам біля барної стійки, а потім попрямувала до столика в кутку, де на неї чекали.

Навіть у тінях, які відкидали парчеві штори, Тереза Рамірез виділялася. Вона була вдягнена в довгий канарково-­жовтий блейзер поверх білої кофти з V-подібним вирізом.

Її нігті були покриті темно-­лазуровим лаком із ме­та­лево-­жовтими кінчиками. Скотті підійшов до них, коли Лана сідала.

— «Корону», будь ласка, — сказала Рамірез.

— Дві, — додала Лана.

— Вітаю з висуненням звинувачень, — Лана відсалютувала їй пляшкою пива. — Я чула, що він визнав себе винним за всіма звинуваченнями?

— Фактично, так, — детективка перераховувала їх на пальцях. — Убивство Рікардо Круза. Убивство Гала Роудза. Підпал земельного трасту. Усе, окрім останнього підпалу. Він каже, що пожежа виникла через те, що ваша онука штовхнула його.

Лана всміхнулася.

— Я підтримую звʼязок із Діаною Вайтекр. Навряд чи вона подаватиме позов на Джек.

— Ви знаєте, що вона планує робити з ранчо?

— Щось середнє між озкішним спа-комплексом і зменшеною версією інкубатора ферм, про який мріяли Рікардо та її батько. Забезпечуватиме свій комплекс органічними місцевими продуктами.

Ураховуючи обставини, Діана добре давала собі раду.

— Отже, «Вердадера Лібертад» житиме далі.

— Під іншою назвою. «Ла Рена де ла Лібертад».

— Королева свободи, — сказала Рамірез. — Дуже скромно.

— Авжеж.

Лана обережно відпила пива й поглянула на чоловіків, які зібралися біля барної стійки.

— Ви справді вірили, що Пол — убивця?

Рамірез пригладила волосся помахом руки, який перетворив золотисті кінчики її нігтів на блискучий струмок.

— Я не можу дозволити собі спиратися лише на власні судження. Але я ніколи не погоджувалася з детективом Ніколетті щодо Пола Генлі. Багато речей не сходилося. Не було суттєвого зв’язку між ним і Рікардо. А згідно з даними телефону Рікардо, тур забронювали біля вежі стільникового зв’язку в Сан-­Франциско. Я розглядала інші варіанти.

Раптом Лана згадала слова Ґабі.

— У Рікардо був розкладний телефон. Мабуть, він не мав пароля. Тому Мартіну було нескладно здійснити дзвінок.

Рамірез кивнула.

— Він дуже ретельно замів сліди. Скинувши тіло в струмок, він сплутав докази, а з’їздити в Сан-Фран­циско та назад було дуже розумно. Але при цьому він ішов на безрозсудні ризики. Наприклад, залишив у себе велосипедну сумку та підпалив земельний траст. Він сказав нам, що не знав, чи були в Рікардо копії планів «Вердадера Лібертад» або записи у файлах. Тому поїхав туди фургоном свого батька, щоб знищити матеріали, пов’язані з проєктом, які могли там зберігатися. Про всяк випадок.

Лана провела пальцем по вилиці в тому місці, де недавно були шви.

— Але якби я побачила його в тому фургоні…

— Саме так. Ризиковано.

— Ви відразу запідозрили його?

— Ні. Коли ви розповіли мені про Роудзів, я почала аналізувати інформацію, яку ви надали про Діану та Рікардо. Я перевірила цю історію про підозрілу смерть в Англії. Свідоцтво про смерть цього герцога приховали від преси, але мені вдалося отримати звіт коронера. Він помер від аневризми мозку. Нічого підозрілого.

Лані стало соромно через її спробу виставити Діану чорною вдовою.

— Отже?

— Ви помилилися щодо Діани Вайтекр. Але мене все ще цікавила сім’я Роудзів. Я знайшла старі фотографії ранчо в архівах округу. Це клеймо… у мене були підозри, що воно — знаряддя вбивства. Слід від удару на черепі Рікардо був не просто дугою. Коронер вважав, що Рікардо Круза вдарили двічі одним і тим самим предметом, можливо лопатою, але тиск від обох ударів був однаковим, а це було б важко зробити, особливо в запалі. Я подумала, що удар міг бути один, але завданий зброєю незвичної форми. А край літери «R» належної форми, повернутий під певним кутом, міг залишити такий слід.

— Чому ви не поїхали на ранчо раніше, щоб це перевірити?

Рамірез фиркнула.

— Ці заможні ранчери нізащо не впустили б мене без ордера. А Ніколетті зациклився на Полі Генлі. Що довше Пол переховувався, то більше він упирався. Змусив мене поклястися, що я не робитиму того, що не пов’­язано з пошуком Пола. Коли ви написали мені про Пола, я побачила в цьому нагоду перевірити ранчо.

— Шкода, що ви не приїхали туди раніше.

— Я приїхала. Але в будинку було порожньо. Мабуть, ви всі вже були в стайні.

— Чому ж ви не зайшли?

— Я не знала, що там на мене чекає. Оглянула машини. Спробувала здогадатися, скільки людей там зібралося. І тоді я помітила це…

— Велосипедну сумку Рікардо.

Рамірез кивнула.

— Усе стало на свої місця. Звісно, це потрібно було перевірити. Але я знала.

— Я теж, — зауважила Лана.

— Великі уми мислять однаково.

Лана вбирала в себе ці слова, чіплялася за них.

— З його боку було нерозумно залишати в себе ці докази, — сказала Лана.

Рамірез знизала плечима.

— Можливо, він уважав, що так безпечніше. Або зарозуміло припускав, що перебуває поза підозрою. Багато злочинців залишають докази в себе, щоб тримати їх під контролем. Звичайно, це спрощує нам завдання. Велосипедна сумка Рікардо. Тавро. Ми також знайшли сліди крові Рікардо та клітини шкіри Мартіна на одній із тачок у стайні. Та ваша заява про невідомого фермера, який щось викидав посеред ночі? Ми впевнені, що ви бачили, як Мартін скидає Рікардо в струмок біля ділянки Пола. А ще була ця машина.

— Машина?

— Вона допомогла нам довести його причетність до вбивства батька. Ваша донька познайомила мене з групою пильних мешканців будинку пристарілих, які впускають відвідувачів у «Бейшор-­Оукс» щопонеділка. У той день, коли помер Гал Роудз, високий чоловік пробрався всередину через бічні двері на пʼятнадцять хвилин. Літня жінка, яка впустила його, не була впевнена, що це Мартін — він був у капелюсі й представився вигаданим ім’ям. Але вона була на сто відсотків впевнена, що це його «мазераті».

— І цього достатньо, щоб довести його причетність?

— Ця жінка фотографувала його машину ввесь час, що він там пробув, щоб показати її своєму онукові. У нас є часові відмітки й таке інше. Щойно ми показали це Мартіну, він зрозумів, що заперечувати марно.

— Я досі не можу повірити, що він убив власного батька.

— Схоже, він сам у це не вірить. Під час зізнання він переконував нас, що його змусили це робити. Думаю, він убив Рікардо в нападі люті, а потім ця лють штовхала його все далі й далі. Він мусив убити Рікардо клеймом, щоб урятувати свою сім’ю. Мусив задушити батька подушкою, щоб зберегти контроль над ранчо. Мусив підпалити земельний траст, щоб знищити документи, пов’язані з проєктом. Він постійно це повторював: «Мусив».

Лана згадала відчай на обличчі Мартіна в останні хвилини в стайні, його непереконливі спроби виправдатися, виставити себе жертвою навіть тоді, коли він погрожував їм.

Його робила небезпечним не його сила, а страх і ненависть до себе.

— Чому ви не ввірвалися в стайню, коли побачили велосипедну сумку? — запитала Лана.

— Я була сама, пам’ятаєте? Коли я дісталася до стайні, у Мартіна вже був пістолет. Він хаотично розмахував ним. Ситуація була небезпечна. Слід було дочекатися слушного моменту.

— І потім засипати нас хімікатами. Моя шкіра була подразнена цілий тиждень.

— Наступного разу я зважу наслідки, — сказала вона, — перед тим, як рятувати вам життя.

Лана нахилилася та взяла величезну коробку з лавки. Підсунула її детективці.

— Це для вас. На знак подяки.

— Міз Рубікон, я не можу приймати подарунки…

— Відкрийте.

Тереза Рамірез підняла кришку коробки й побачила блакитний спідничний костюм. Вона дістала піджак, на якому була італійська етикетка. Рамірез провела рукою по м’якій шерсті, милуючись персиковими та кремовими вкрапленнями в тканині.

— Я чула, що вас підвищили, — пояснила Лана. — і вирішила, що старша слідча заслуговує на оновлення гардеробу.

Рамірез обережно склала піджак і сховала його назад у коробку.

— Я не можу це прийняти, — сказала вона.

— А якщо це подарунок від друга?

— То ми тепер друзі?

Лана простягла їй руку.

— Називайте мене Ланою, — сказала вона.

— Тереза.

Молодша жінка потисла їй руку.

— Але я не можу це прийняти.

— Чому? Ви — чудова детективка, Терезо… — Лана підвела погляд на неї, щоб побачити, як вона відреагує на це звертання, — але ваш вибір одягу не відповідає навичкам.

Тереза засміялася. Її сміх був теплим, глибоким.

— Знаєте, чому я так вдягаюся?

Старша жінка похитала головою.

— Вам є чим пишатися, Лано. У вас є гроші. Клас. До вас дослухаються.

— Так. Адже я вдягаюся відповідно.

— Ні, — Тереза подивилася їй в очі. — Є речі, які завжди відрізнятимуть мене від вас. Знаєте, що станеться, якщо я почну носити сіре та бузкове? Я стану невидимою. Непомітною слухняною дівчиною, якій доручають лише приносити каву. А коли я вдягаюся так, — Тереза вийшла з-за столу та мляво покрутилася, розвіявши свій жовтий блейзер навколо вузьких чорних джинсів, — усі звертають увагу.

Принаймні рибалки звернули. Бідолашний Фредо мало не сповз зі стільця разом зі своїм бурбоном.

— Але не з тієї причини.

— Це неважливо. Вони самі вигадують причини. Навіть ви їх вигадали. Я не маю на це впливу. Я можу лише зробити так, щоб мене помітили; якщо мене помічають, я не можу бути невидимою.

Тереза Рамірез продовжувала стояти з розпашілим обличчям, утиснувшись нігтями у стіл. Серйозна. Лана запитала себе, кого вона бачить. Чудову детективку. У жовтому блейзері.

— Слушно, — сказала Лана. Вона знову поставила коробку на лавку. — Думаю, ви знаєте, що робите.

Тереза знову сіла за стіл.

— А що ви робитимете далі, Лано?

— Ну, минулого місяця результати сканування були хороші, — вона вимовила це, не обдумавши як слід. — Пухлини зменшуються швидше, ніж очікувалося. Лікарі кажуть, що можна припиняти хімієтерапію й обмежи­тися імунотерапією. Одна інфузія на шість тижнів. І менше побічних ефектів.

— Це чудово.

Лана кивнула.

— Мені дозволили повернутися в Лос-­Анджелес, у моє кондо. Вийти на роботу, якщо забажаю, — Лана подивилася на човни через вікно.

— І?

— Я не впевнена, що хочу повертатися, — Лана цього раніше не казала вголос, навіть сама собі.

— Не впевнені?

— Ні.

— Мабуть, за вами сумують у місті, — зауважила Рамірез.

— Можливо, про мене вже забули.

— Звучить малоймовірно.

Обидві жінки дивилися одна на одну. Тереза Рамірез підняла своє пиво.

— За недооціненість! — сказала вона.

— За помітність!

Вони чокнулися пляшками.