Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 17

Бет уникала своєї матері всю п’ятницю, розуміючи, що не отримає від неї вибачення, і не бажаючи вибачатися сама. Але коли в суботу вранці вона вийшла зі своєї спальні в пошуках кави, Лана здивувала її. Її мати стояла біля столу в сукні бордового кольору, шовковому шарфі з кіньми й темній перуці у стилі «паж» із прикріпленим беретом. На обличчі в неї була впевнена усмішка.

— Їдеш у Париж? — запитала Бет.

— Я піду з тобою на поминки цього ранчера.

— Ти маєш відпочивати.

— Скажи це моїм стероїдам, — відповіла Лана, цмулячи каву. — Я цілими днями сиджу в цьому неоковирному будинку. Ти не хочеш, щоб я кудись зникала або робила ремонт. Гаразд. Візьми мене з собою. Я хочу познайомитися з сусідами.

— Це не вечірка, щоб туди брати супутників.

— Дурниці. Це поминки. Роудзи не економитимуть на їжі. А Рікардо Круз міг померти неподалік. Можливо, я дізнаюся важливу інформацію про цю справу.

— Немає ніякої справи, ма. Принаймні для нас.

Бет обернулася до стільниці, спрямовуючи своє роздратування на електричну кавомолку, яку її змусила купити Лана. Вона дозволила брязкоту жорен заповнити простір кухні, тримаючи палець на кнопці довше, ніж рекомендувала інструкція. Лана чекала.

Бет насипала свіжозмелену чорну каву у фільтр.

— Джек, люба, які в тебе плани на сьогодні? — Бет поглянула на Джек, яка сиділа на дивані та їла пластівці.

— Ем… на ранок — жодних. Можливо, зайду до Кайли ввечері, але…

— Гаразд. Тоді вдягайся. Усі можуть засвідчити шану сім’ї Роудзів.

Бет дістала чашку та налила в неї кави.

— Виїжджаємо за двадцять хвилин.

Дорога до ранчо Роудзів була вибоїстою, запиленою й тихою. Бет і Лана майже не розмовляли, якщо не брати до уваги взаємного засудження взуття, яке кожна з них обрала.

Проминувши міст і пристань, Бет звернула на непозначену дорогу, що тягнулася вздовж північного берега болота. Вони їхали вгору, минаючи знаки «Вхід заборонено» та електронні загорожі для худоби обабіч приватної дороги. Ям побільшало, і тому рух сповільнився. Машина сунула гравієм повз кострубаті кипариси й перелогові полуничні поля, які мали бути засаджені навесні.

Десь через милю вони дісталися до двох велетенських стовпів із червоного дерева, до яких кріпилися відчинені ворота й потрісканий дерев’яний знак із перевернутою літерою R. Бет припаркувалася на грузькому пасовищі поряд із розкішними седанами та старими пікапами. Гості нагадували свої автомобілі: хтось був одягнений у костюм, а хтось — у поношену фланелеву сорочку та комбінезон.

Лана відчинила двері машини й стисла губи, поглянувши на грудки землі, що відділяли її оксамитові туфлі на високих підборах від асфальту.

— Ти все ще думаєш, що вибрала правильне взуття, ма? — запитала Бет.

— Я пробігла на цих підборах чотири дорожні смуги на бульварі Санта-­Моніка. Клаптик землі теж зможу пройти.

Лана розправила плечі, дістала серветку з сумки й пішла до під’їзної алеї. Перш ніж будь-хто встиг привітатися, її туфлі вже були ідеально чисті.

Поминки відбувалися надворі, на великій заасфальтованій ділянці, що з’єднувала будинок, стайню та дві старі оранжереї. Робітники в накрохмалених білих сорочках виносили з великого, солідного будинку з плитняку та червоного дерева накриті харчовою плівкою таці з бутербродами та фруктовими салатами й розставляли їх на столах біля стайні. Ряди розкладних крісел були повернені в бік темноволосого чоловіка в костюмі, який закріплював мікрофон на стійці.

Похмура сім’я вишикувалася вздовж дороги, зустрічаючи гостей.

— Це донька, — прошепотіла Бет. — Її називають леді Ді.

Лана оцінювально подивилася на граційну білявку за кілька кроків від них. Діана Вайтекр виструнчилася, наче генерал у жалобі. На ній був брючний костюм із високою талією й маленький капелюшок з вуаллю. З одного боку від неї стояв чоловік із лисиною, а з іншого — двоє блідих дітей студентського віку в однакових костюмах із чорної шерсті. Діана міцно схо­пила свого чоловіка за руку. У Лани склалося враження, що вона тримає його на короткому повідку, а не шукає в ньому опору.

— А, татова медсестра, — промовила Діана, коли Бет підійшла до неї. — Бачу, ви привели гостей.

Жінка виразно подивилася на свого сина, і він тицьнув їм три програми.

— Місіс Вайтекр, прийміть мої найщиріші співчуття, — сказала Бет. — Ваш батько дуже багато для мене значив, і я знаю, що він вас дуже любив.

Діана повільно кивнула й оглянула її з ніг до голови.

— Дякую, люба. Мабуть, ви приїхали прямо з роботи. Можете перевдягнутися у вбиральні, якщо бажаєте.

Обличчя Бет вкрилося рум’янцем. Вона знічено подякувала Діані й відступила назад.

— Хіба я не казала тобі, що не варто вдягати джинси на похорон? — прошипіла Лана, коли вони йшли зай­мати місця.

У програмі було кілька промов родичів Гала Роудза і його найближчих соратників. Його син, Мартін, був за церемоніймайстера. Він представляв промовців і лагідно відводив із кафедри тих, хто розплакався під час виступу. Діана промовила кілька банальних фраз з удаваним англійським акцентом. Грубий на вигляд кузен із Г’юстона був занадто розчуленим, щоб виступати. Племінниця з дредами, яка жила в ашармі в Джексон-­Гоулі, прочитала молитву, згідно з якою її двоюрідний дідусь перетворився на яструба, або на явір, або ж на яструба, який гніздиться на яворі.

Стало цікавіше, коли до мікрофону підійшли друзі. Скотті О’Делл, менеджер яхт-клубу, розповів про те, як Гал ризикнув і допоміг йому стати професійним віндсерфером: Скотті був єдиним учасником перегонів, якого проспонсорував ранчер.

Бос Бет у «Бейшор-­Оукс», Сесілія, згадала про детальні записи містера Роудза щодо того, як їй покращити продуктивність маленького трав’яного саду біля спортивного майданчика. Віктор Моралес, імпозантний чоловік із сивуватим волоссям, довго описував щедрість, яку проявив сеньйор Роудз до Земельного трасту Центрального узбережжя, його підтримку малих фермерських господарств і віру в те, що старі ранчери зможуть знайти нові шляхи існування в гармонії з природою.

Віктор указав рукою на Мартіна і Діану, усміхаючись.

— Ми раді, що в нашій громаді є сім’я Роудзів. Я з нетерпінням чекаю на співпрацюю з ними задля захисту цієї цінної землі для прийдешніх поколінь.

Його промова викликала шквал оплесків, які перервав Мартін, підійшовши до мікрофону.

Це був високий худорлявий чоловік із тих, які навіть у дорослому віці зберігають хлоп’ячу незграбність. Місцеві чоловіки, що сиділи позаду Лани, перешіптувалися про те, що він чудово знається на технологіях, але не вміє підкувати коня.

— Дякую вам за те, що прийшли, — сказав Мартін. — Мій батько не був релігійною людиною, але він був мрійником, і його мрії торкнулися нас усіх.

Він поглянув через праве плече й указав на старезний дуб, який зростав на пагорбі за пасовищем.

— Після сьогоднішньої церемонії мого батька поховають на сімейній ділянці. Він зможе далі мріяти на землі, яку так любив.

Коли промови завершилися, жінки Рубікон встали зі своїх незручних крісел і розійшлися хто куди: Бет — засвідчити своє шанування, Лана — шукати підказки, а Джек — дослідити угіддя.

— Постарайся не втрапити в халепу, — сказала Бет.

Лана поправила перуку й пішла до столу з закусками.

***

Біля столика з вином Лана знайшла пляшку місцевого «Совіньйон Блан» і Віктора Моралеса.

— Ви дуже гарно сказали про містера Роудза.

Віктор усміхнувся й повернув пляшку в її бік. Лана кивнула, і він налив їй вина.

У Лани ніколи не було ані причин, ані бажання вивчати тонкощі земельних трастів і доброчинності у сфері нерухомості. Але Віктор Моралес був вартим уваги. Йому було близько шістдесяти років, і він належав до тих чоловіків, які з віком стають лише привабливішими. У нього були широкі плечі та теплі, грайливі очі. Лана не сумнівалася, що він усвідомлює, який ефект це поєднання справляє на жінок.

Він театральним жестом простягнув їй склянку й підморгнув. Чудово усвідомлює.

— Сеньйор Роудз був видатною людиною.

Лана відчула легкий акцент у його вимові.

— Ви з Оахаки?

— Як ви здогадалися?

— Колись проєктувала там курорт. Дуже давно.

Віктор подивився на Лану зі ще більшим інтересом, зустрівшись із нею очима. Вони разом відійшли від столу з вином.

— А як ви познайомилися з сеньйором Роудзом?

— Я не була з ним знайома. Моя донька Бет працює медсестрою в закладі, у якому він помер. Вони були дуже близькі. Розмовляли про болото. Вона живе на протилежному березі.

Лана простягла йому руку.

— Я Лана. Лана Рубікон.

— Лана Рубікон, — протяжно повторив він її ім’я.

Із під’їзної алеї, на якій вони стояли, відкривався огляд на 270 градусів. Лана бачила болото та маленький будинок Бет на півдні; океан, що виблискував на заході, та поля на сході. Луки внизу були нічийною землею, зарослою солонцем і вкритою мулом, пронизаною крихітними струмками, що стікали трав’янистими пагор­бами ранчо до болота. Лана помітила кілька клаптиків суші, але здебільшого підніжжя пагорба було кашею з багнюки й водостою, середовищем поживи для птахів, які ходили луками малими зграями.

— Бачили б ви це місце під час королівського припливу! — сказав Віктор, стоячи ліворуч від неї. — Двічі на рік усі луки затоплює. Коровам доводиться пливти до ранчо. Коли вода відступає, з’являються нові струмки, ставки, долини. Вода змінює все.

Віктор поглянув на Лану.

— Ви живете неподалік?

Лана вагалася, якою з версій своєї саги поділитися.

— Я все життя прожила в Лос-­Анджелесі. Працювала на ринку нерухомості. Але зараз я тут зі своєю донькою та онукою.

— Ринок нерухомості? Отже, ми працюємо в одній сфері!

На його обличчі з’явилася грайлива усмішка.

— Правду кажучи, я не зовсім розумію, як працюють земельні трасти, — Лана ще не зустрічала чоловіків, які уникли б нагоди поділитися знаннями.

— Наша мета — зберегти все це, — Віктор обвів рукою навколо себе. — Ми співпрацюємо з власниками нерухомості, які поділяють цю візію.

— Зберігаєте всю землю для природи? А як же люди? А як же прогрес?

Віктор подивився їй в очі.

— Ми не настільки простодушні. Як і луки, земля далі розвиватиметься. Ми прагнемо лиш гармонізувати її зі змінами у світі.

Він розповів їй про деякі поточні проєкти. Спадкоємиця лісозаготівельної імперії передала трасту десять тисяч акрів лісу, і зараз вони переходять від суцільного вирубування цієї ділянки до її сталого використання. Два власники нерухомості обіруч лісової траси встановили сервітут, щоб побудувати тунель для диких тварин, який дозволить лісовим мешканцям безпечно перетинати дорогу з інтенсивним рухом. А біля болота, за ранчо Роудзів, земельний траст управляв тисячею акрів на північному березі та перетворював цю ділянку із задрипаних овочевих ферм на першокласний заказник із захисту дикої природи узбережжя.

— А над чим ви працювали з містером Роудзом?

Віктор поглянув на будинок.

— Це дуже сумно, — зітхнув він. — Жахливий тиждень. Спочатку ми втратили Рікардо, а тепер — сеньйора Роудза… — він похопився. — Мій колега Рікардо Круз утілював велику мрію спільно з сеньйором Роудзом. Це ранчо — одне це угіддя — дозволить нам перетворити ввесь північний берег болота на природоохоронну зону. Із сеньйором Роудзом ми домовилися про партнерство багато років тому, а Рікардо узгоджував із ним деталі. Це буде найбільша законсервована болотяна територія на заході США, назавжди захищена від забудов та видобування корисних копалин.

— Серйозний задум, — думки в голові Лани вихрилися. Вона хотіла розпитати у Віктора про Рікардо Круза, але на поминках це здавалося недоречним.

— Із цього складаються мрії. Цей проєкт забезпечить нам міжнародне визнання, федеральні кошти…

— А також домівки для тварин.

Віктор поглянув на неї своїми блискучими очима.

— Звісно, ми робимо все це заради тварин.

Він моргнув, і його густі вії стерли чудову візію, яку чоловік щойно описував.

— Але тепер, після смерті сеньйора Роудза і Рікардо, уявити цей проєкт без них важко.

— Мені дуже шкода. Можна поцікавитися, як помер Рікардо?

Вона вирішила прикинутися дурною, сподіваючись отримати додаткову інформацію крім тієї, що вже мала. Але обличчя Віктора спохмурніло та він похитав головою.

— Поки що невідомо, що сталося.

Він повернувся в бік будинку й сказав жорсткішим голосом:

— Це наш єдиний шанс захистити берег від океану до пагорбів. Створити можливості для багатьох поколінь і тисяч видів. Такою була візія сеньйора Роудза. Цей проєкт мусить продовжуватися.

— Ви спілкуєтеся з дітьми містера Роудза?

— Ми тільки знайомимося. Вони приходили вдвох у мій офіс два місяці тому, після того, як містер Роудз переїхав у «Бейшор-­Оукс», щоб розпитати про зобо­в’­язання сеньйора. Я сподіваюся, що вони врахують думку батька щодо ранчо, — він поглянув Лані через плече й усміхнувся, — і його надзвичайного потенціалу.

Лана відвернулася та побачила доньку містера Роудза, яка йшла до них із рішучим виразом обличчя. Діані Вайтекр було трохи за п’ятдесят. Її порцелянова шкіра була помережена зморшками навколо холодних блакитних очей, а на її обличчі застигла така сама холодна усмішка.

— Сеньйоре Моралес, — пробурмотіла вона, ухиляючись від його поцілунку в щоку. — Сподіваюся, ви не шукаєте нових донорів на поминках мого батька?

— Сеньйоро Ді, я б нізащо…

— Рада це чути. Ви не могли б нас залишити?

Віктор здивовано підвів брову. Відтак повернувся до Діани й підняв капелюха.

— Сподіваюся, ви дозволите мені запросити вас і вашого брата на ланч, сеньйоро Ді. Нам є що обговорити.

— Зараз ми зайняті, — сказала Діана.

— Я лише хочу віддати шану вашому батькові…

— Іншим разом. Прошу вас.

Вона ледь помітно відмахнулася рукою.

— Приємний чоловік, — сказала Лана, проводжаючи його поглядом.

— Залежить від того, який сенс ви вкладаєте в це слово.

Голос Діани звучав тихо, уривчасто.

— Ви — пацієнтка цієї медсестри?

Лана відчула, як під шарфом у неї пробігла хвиля тепла. Невже щось видало її стан? Можливо, нова перука?

— Ні, я… Це моя донька.

— Розумію, — сказала Діана. — Гостюєте в неї?

— Я приїхала сюди на якийсь час із Лос-­Анджелеса. Лана Рубікон. Прийміть мої співчуття.

Білява жінка поштиво кивнула. Вочевидь вона була занадто ґречною, щоб запитати, чому Лана вирі­шила прийти на поминки її батька. Але не достатньо ґречною, щоб тримати руки при собі. Діана провела наманікюреним пальцем по коню, що застиг у галопі на шарфі Лани.

— Вибачте. Я помітила вас раніше й просто мусила запитати. Це…?

— Діор, — відповіла Лана. Вона втрималася від того, щоб відступити.

— Кінна колекція, — сказала Діана. — Їх було виготовлено лише сто.

— Це подарунок, — зауважила Лана. — Я подумала, що він підійде для такої нагоди.

— Авжеж. Нас із батьком об’єднувала любов до коней.

Діана поглянула на поле, а потім знову зосередилася на шарфі.

— Подарунок друга?

— Бізнес-­партнера. Ми проєктували разом спа Зуньїґа та ранчо в Малібу.

— Зуньїґа, — пошепки повторила Діана, мов заклинання. — Я там колись зупинялася. Дивовижно.

Вона зробила паузу та невпевнено подивилася на Лану.

— Ви… працюєте тут над проєктом?

— Можна й так сказати, — відповіла Лана.

Діана намагалася щось вивідати, але Лана так і не зрозуміла, що саме. Тож вона вирішила й сама порозпитувати. Якщо Рікардо працював із Галом Роудзом, можливо, у нього були тут й інші знайомі.

— Я збираю інформацію про це болото. І про молодого чоловіка, який помер.

— Рікардо Круза?

— Ви його знали?

Білявка перевела погляд на горбисті поля, які спускалися до води. Вона розправила плечі та поправила вуаль над волоссям. Коли Діана знову повернулася до Лани, на її обличчя повернулася холодна тонка усмішка.

— Зовсім трохи, люба. Я чула, що він повернувся та працює в земельному трасті. Я бачила його лише раз — він гуляв цими полями з татом.

— Повернувся?

— Колись давно його батьки працювали на тата. Рікардо ріс тут, постійно плутався під ногами, дражнив корів і ліпив пиріжки в пісочниці. Звісно, дуже шкода, що з ним таке сталося.

— Моя онука знайшла його, — тепер Лана уважно спостерігала за реакцією Діани.

— Справді?

Діана знову подивилася на поля. Відтак дістала з крихітної чорної сумки візитівку та поклала її Лані в руку.

— Міз Рубікон, я сподіваюся, що ви мені зателефонуєте. Можливо, у понеділок? Я б хотіла обговорити деякі… справи. А зараз мушу вас покинути… мій брат знову корчить із себе дурня.