Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 8

Джек провела понеділок у Вищій школі Північного Монтерея, як у тумані. З одного боку, її заспокоюва­ла «нормальність» усього навколо: дитячий гамір, запах крейди, ритуальне передавання паперів з однієї парти на іншу, але щоразу, коли лунав дзвінок, Джек розуміла, що зовсім не пам’ятає, про що розповідав учитель. Можливо, про президентів. Або про ковалентні зв’язки. Вона йшла додому з рюкзаком, заповненим нерозбірливими нотатками. У домі було тихо. На кухонному столі лежала записка: її матір поїхала в Ґілрой провідати колишню пацієнтку. Джек зазирнула у свою кімнату й побачила бабусю, яка похропувала в ліжку. Дівчина дістала виноград із холодильника й сіла на дивані, щоб спробувати виконати домашню роботу.

О шостій годині у двері постукали.

Джек проігнорувала це й продовжила боротися з відмінюванням іспанських дієслів. Вона подумала, що Лані привезли черговий пристрій чи сироватку для обличчя. Але стукіт повторився — і цього разу гучніше.

Джек дотримувалася настанов матері. Підійти до дверей. Запитати «Хто там?», перш ніж відчинити. Почекати.

— Ми з офісу шерифа Монтерея.

Джек міцно зажмурила очі. У пам’яті відразу зринув мулистий берег. Відблиски сонця на довгому волоссі небіжчика; вода, яка накопичувалася в його жилеті.

Джек хотіла втекти у свою кімнату й сховатися під покривалом. Схопити свою дошку й спуститися з гравійного пагорба до води, якимось чином повернутися назад у часі до вчора й до того, як вода потемніла.

Вона відчинила двері.

На порозі стояли ті самі чоловік і жінка, які вивчали місце злочину вчора: він був у темно-­коричневому костюмі, а вона в блискучому пурпуровому піджаку в тон лаку на нігтях.

— Джеклін Рубікон? — запитала жінка. — Ми розмовляли з тобою вчора.

Джек стояла на порозі з розтріпаним волоссям, ніяково дивлячись на неї.

— У будинку є хтось старший?

— Хм… чекайте.

Джек зачинила двері, побігла в задню спальню й розбудила бабусю. Коли двері знову відчинилися, Лана стояла попереду Джек. Вона зав’язала на голові шарф і прикривалася товстим атласним халатом, наче щитом.

— Я детектив Ніколетті, — озвався чоловік. — Це моя напарниця, детектив Рамірез. Ми з офісу шерифа в Монтереї. Можна нам увійти?

Лана вказала рукою на кухонний стіл.

Схоже, Ніколетті був за головного.

— Добре, що ми застали вас обох удома, — сказав він. — Ми сподівалися поговорити з тобою, Джеклін, щодо того, що сталося на болоті. Звісно, якщо твоя мама не заперечує.

Останнє слово змусило Лану розпливтися в усмішці й запропонувати їм чогось випити.

— Це моя бабуся, — сказала Джек.

— Необов’язково було йому казати, — прошипіла Лана, стоячи спиною до детективів і шукаючи в шафі склянки з одного набору. Детективи сіли за стіл зі своїмиблокнотами з одного боку, а Лана і Джек — з іншого.

Перш ніж детективи заговорили, Лана нахилилася вперед:

— Ви вже з’ясували, що сталося?

— Ми встановили особу людини, яка померла вчора в турі Джеклін, — відповів Ніколетті.

— Він не був у моєму турі.

Ніколетті вів далі, ніби не почув Джек.

— Ми б хотіли показати вам його фотографію. Зроблену до того, як він опинився у воді.

Детектив підсунув Лані через стіл фотографію. Його товсті пальці на мить прилипли до неї. Відтак він підвів погляд.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

Джек і Лана подивилися на зображення. Чоловік був вродливий, стрункий, із темно-­каштановим волоссям за плечі. Густі брови, великі ясні очі, чисто поголений. На спині в нього був модний рюкзак із неоновими лямками й защіпками. Він стояв у лісі, широко усміхаючись на камеру. У нього був такий вигляд, наче він збирався піднятися на гору. Джек похитала головою.

— Ні, не думаю.

— Ти впевнена?

Вона поглянула на детективів і почала перераховувати аргументи.

— Він застарий, щоб навчатися в моїй школі. Не працює в «Каякерській хижі» чи деінде на пристані. Я не бачила його на болоті. Він не схожий на рибалку, хіба що батько або дядько бере його з собою порибалити. А я знаю більшість тутешніх рибалок.

Детективи поглянули на Лану. Цього разу заговорила жінка — Рамірез.

— Мем, ви впізнаєте його?

Лана похитала головою.

— Симпатичний хлопець, — пробурмотіла вона.

— Його звали Рікардо Круз. Йому було двадцять дев’ять років. Він мешкав у Санта-­Крузі. Натураліст, працював на земельний траст. Іще одне, Джеклін: він був у призахідному турі, який ти проводила в суботу.

На обличчі Джек промайнув подив.

— У суботу? Не в неділю?

— У суботу.

Рамірез дістала журнал «Каякерської хижі», у якому були записані бронювання. Побачити тут річ із «Хижі» здавалося неможливим і трохи непристойним, наче зустріти вчительку хімії на пляжі в купальнику.

Детектив розгорнула журнал на сторінці із записами за вихідні й повернула його, щоб Джек могла прочитати. Рамірез постукала нігтем у стразах на середині сторінки. Рікардо Круз, призахідний тур суботи, номер телефону й примітка «Сплачено», зроблена почерком Пола. Попри те, що Пол начебто колись мав чудову кар’єру в комп’ютерних технологіях, «Каякерська хижа» працювала лише офлайн: у них не було застосунків і систем електронного бронювання. Джек підсу­нула журнал ближче. Тримаючи його в руках, вона почува­лася впевненіше.

— Він забронював тур у п’ятницю в обід. Але навпроти його прізвища немає відмітки. Мабуть, він не з’явився в суботу. Того вечора в мене була група з одинадцяти осіб: вісім чоловіків із Фресно, холостяцька вечірка. Дві жінки та один старший чоловік. Більше в турі нікого не було.

— Що ви робите, коли хтось не з’являється? — запитала Рамірез.

— Якщо в нас є номер телефону, ми телефонуємо. Проте мене не було в офісі: я перетягувала каяки. Не знаю, чи Тревіс телефонував йому. Коли я веду групу, то лише чекаю на сигнал «Усе готово».

— А якщо містера Круза не відмітили? Він міг зустрітися з вами біля води, правильно? Можливо, навіть застрибнути у ваш каяк?

— Ні, у призахідному турі в мене було сім човнів: дев’ять чоловіків, дві жінки. Більше нікого.

Детективи перезирнулися. Ніколетті нахилився вперед, поклавши свої масивні передпліччя на стіл.

— Річ ось у чому, Джек. Можна тебе так називати?

Його голос звучав м’яко, але фальшиво — так, ніби за цим щось приховувалося. Джек ледь помітно кивнула й схвильовано подивилася на Рамірез.

— Не дивися на неї. Дивися на мене, — сказав Ніколетті. — Є одна проблема, Джек. Ми розмовляли з Карлом Віллісом.

Джек мовчала.

— Не пам’ятаєш його, Джек? Із призахідного туру суботи.

— Лисий? — уточнила Джек.

— Отже, ти його пам’ятаєш, — сказав Ніколетті.

— Я… не завжди запам’ятовую їхні прізвища.

Джек дуже уважно спостерігала за детективом.

— Містер Вілліс сказав, що у вас була справжня вечірка в суботу ввечері, Крихо, — Ніколетті вимовив її прізвисько саркастично, ніби натякаючи на те, що вона провинилася. — Що ви пили. Фліртували. Купалися в морі в темряві. Словом, розважалися. Йому здалося, що Рікардо теж там був.

— Він помилився. Ви запитували в жінок? Або в холостяків? Вони підтвердять.

— З того, що я чув, містер Вілліс — єдиний гість туру, який не пив.

Це звучало погано. Дуже погано. Джек бачила достатньо поліцейських серіалів, аби розуміти, що слова лисого білого чоловіка середнього віку завжди переважать над словами темношкірої дівчини-­підлітка. Джек відчувала, як калатає її серце й напружується тіло.

— У ваших турах часто вживають спиртне, Джек?

— Ні, я ніколи…

— Любиш бути за свою з клієнтами?

Джек відчула, як Лана накриває її спітнілий кулак своєю холодною рукою.

— Детективе, моя онука щойно сказала вам…

— Я не брешу, — заявила Джек. Її голос прозвучав трохи хрипло.

Вона глибоко вдихнула й заговорила знову:

— Я ніколи не бачила Рікардо Круза раніше. Ви не розумієте…

— О, я розумію достатньо. Тобі подобаються старші чоловіки? Як-от сеньйор Круз?

Ніколетті помахав фотографією перед обличчям Джек. Джек поглянула на Рамірез, сподіваючись на співчуття або солідарність, на бодай щось. Можливо, вони гралися в хорошого й расистського поліцейських. Але очі жінки-­детектива нічого не виражали, а губи були міцно стиснуті. А Ніколетті продовжував напосідати.

— Я знаю таких дівчат, як ти…

— Годі! — гукнула Лана з іншого кінця столу.

Вона встала й різко подивилися на них, міцно стискаючи спинку крісла Джек. Вона була кволою, але її голос звучав владно й сердито. Лана затримала погляд на Ніколетті, стишивши голос із рику до тихого, протяжного застереження.

— Нам не подобається ваш тон, детективе, — сказала вона. — Людина потонула. Джек його знайшла. Це була трагічна випадковість. Ось і все.

Джек вбирала в себе точні, розважливі слова бабусі. Вона сподівалася, що цього достатньо. Детектив пристосувався під тон Лани й заговорив повільно, мов до дитини.

— З усією повагою, мем, — з його вуст звертання прозвучало як образа. — Смерть Рікардо Круза не нещасний випадок.