Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 49

На шляху до ранчо Джек зробила свій хід.

— Мамо, я тут подумала…

— Так?

— Я хочу купити човен.

Джек міцно тримала на колінах пиріг, щоб він не сповз вниз. І щоб не передумати.

— Який човен?

— Вітрильник. Щоб самостійно виходити в море.

«Кемрі» підскочила, проїжджаючи через канаву.

— Ти хоча б умієш ходити під парусом?

— Скотті О’Делл обіцяв навчити мене. Я не хотіла тобі казати, поки Прима не закінчить своє розслідування, але зараз у Сан-­Луїс-­Обіспо продають двадцятидвофутовий човен, і я відкладала гроші…

Бет різко зупинила машину перед ворітьми ранчо Роудзів. Надтріснутий знак із перевернутою літерою R гойдався на вітрі вгорі.

— Джек, я рада, що ти ділишся зі мною своїми думками. Щиро кажучи, зараз я понад усе хотіла б розвернути машину, купити бурито й послухати про твою мрію підкорити море. Але ми погодилися приїхати сюди й допомогти твоїй Примі. Чому б нам спочатку не відбути вечерю, а потім продовжити цю розмову?

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

***

Завернувши за останній поворот, Бет помітила Мартіна та Діану, які чекали на під’їзній алеї. Сонце хилилося до заходу, і тепле оранжеве світло відбивалося від вікон, розташованих із західного боку, створюючи враження, ніби будинок світиться. Бет вийшла з машини першою. Вона помахала Мартіну та кивнула Діані. Мартін усміхнувся, але його погляд не зм’якшився. Він був напружений.

— Дякую, що приїхали.

— Я рада допомогти, — сказала Бет. — І Джек теж.

Джек вийшла з машини, тримаючи пиріг у руках. Бет помітила пересторогу в очах доньки, ніби вона ще не вирішила, як ставитися до цієї вечері. Або ж досі хвилювалася через човен. Мартін кивнув Джек.

— Ви встигли якраз до заходу сонця.

— Джек, люба, — сказала Бет, — поглянь.

Вони всі вчотирьох стояли обличчями до океану: Діана й Мартін — з одного боку «кемрі», а Бет і Джек — з іншого. Бет узяла Джек за руку та стиснула її, дивлячись на горизонт. Джек стисла її руку у відповідь. На мить вони завмерли, милуючись тим, як сонце ховається за море. Коли згасли останні промені, стало прохолодно.

— Де моя мати? — запитала Бет, озираючись.

— Мабуть, її щось затримало, — припустила Діана.

Схоже, Діану це засмутило.

— Мартіне, їжа в моїй машині…

Вона відімкнула дистанційним ключем зелений «ягуар», припаркований перед оранжереєю.

Бет і Джек пішли за Мартіном, щоб допомогти йому.

— Як думаєш, із Примою все гаразд? — Джек прикусила губу.

Лана писала їй цілий день про Леді Ді та про докази, які їм іще потрібно зібрати. На словах це звучало захопливо. Але тут, на ранчо, вона почувалася інакше. Ізольовано. Джек чула, як жаби прокидаються в мулистих струмках внизу й цвіркуни соваються у високій траві. Але більше ніде не було ні світла, ні руху.

— Я впевнена, що вона скоро приїде сюди, — сказала Бет. Вона вдивлялася в темні поля та пагорби за ворітьми. — Гостина? Лана цього не пропустить.

***

Паркувальний майданчик яхт-клубу був не таким мальовничим на заході сонця. Сонце відбивалося від води під таким кутом, який міг засліпити сентиментального спостерігача.

Пол і Лана дивилися на північ, шукаючи обладнання на старій верфі в дальньому кінці яхт-клубу.

Пол зняв полотняне накриття з перевернутого човна та дістав картонну коробку. Він кинув її на гравій біля Лани й почав перебирати її вміст. Відкинув спальний мішок та купу одягу, а потім знову зазирнув у коробку.

— Ви… жили під цим човном? — Лана обминала чаїний послід.

— Кілька останніх ночей, — голос Пола звучав приглушено з коробки.

— Як довго ви збиралися переховуватися тут від шерифів?

Він знизав плечима.

— Поки що це вдавалося.

Цей план був водночас бридким і блискучим. Перед носом у шерифів, які відслідковували всі переміщення пристанню, Пол знайшов єдине місце, де його не помітять. Байдуже, що тут смерділо випотрошеною рибою.

Лана відсторонено спостерігала за тим, як Пол зняв футболку з плямами поту, демонструючи намисто з акулячих зубів та смужку білого волосся, що тягнулася від його пупа до штанів кольору хакі. Він вдягнув чорний світшот, шкіряну куртку та шапку, погризену мишами.

— У мене суворий вигляд? — запитав він.

Лана кивнула. Її трохи гризло сумління через те, що вона втягує Пола в це.

— У вас є щось, що можна використати як зброю?

Пол знову поліз у коробку та дістав звідти ліхтарик «Maglite», пофарбований у кольори американського прапора. Лана втупилася в нього очима.

— Знаєте, шерифи шукають його. Вони думають, що ви вбили ним Рікардо. Якби ви здали його на перевірку, це б вам допомогло.

— Вони забрали в мене всі інші, — сказав Пол. — Цей був мені потрібний, щоб вирощувати рослини.

У Лани не було часу дорікати Полу за недалекоглядність. Можливо, вона навіть стане в пригоді. Лана стисло описала Полу його роль і пояснила, де він чекатиме і який сигнал вона подасть, коли знадобиться його допомога. О вісімнадцятій нуль п’ять вона передала йому запасний брелок.

— Треба йти, — сказала вона.

— Як ми проїдемо повз копа біля воріт?

— Я все продумала.

Після нетривалих умовлянь Пол погодився.

***

Діана залишилися перед будинком чекати на Лану, а тим часом Бет, Джек і Мартін занесли їжу всередину. Будинок був просторим і темним, заставленим речима з минулого. Вони проминули величезні роги лося в передпокої; над вішаком були прибиті відростки рогів, а над кожним порогом — тавро: перевернута літера R із важкого заліза. На шляху до кухні Бет зазирнула у вітальню ліворуч: у ній стояли шкіряний диван і камін, обкладений широкими, важкими річковими каменями.

Поставивши пиріг на стільницю, Джек зайшла у вітальню. Бет і Мартін залишилися на кухні. Вона була світлішою, ніж решта будинку, із меблями зі світлого дерева й вигадливими шторами на вікнах. Декор був пташиним: на стінах висіли обрамлені акварельні малюнки й ескізи фазанів, яструбів і навіть білоголового орлана.

— Тут гарно, — сказала Бет.

— Це було володіння моєї матері, — Мартін налив вино у дві склянки й передав одну Бет. — У неї була легка рука.

Бет нахилилася, щоб краще роздивитися фотографію, яка висіла над раковиною. На ній була зображена велика група людей — близько тридцяти — перед стайнею. Більшість із них тримали в руках інструменти й усміхалася. Але не Роудзи. Молодші Мартін і Діана стояли на порозі з серйозним виразом обличчя й тримали квіти в руках. Гал зайняв місце у дверному прорізі біля мексиканки з малюком. У Бет виникло відчуття, що вона їх раніше бачила.

— Коли була зроблена ця фотографія? — запитала вона.

— Близько двадцяти п’яти років тому. Коли побудували нову стайню.

Бет іще раз поглянула на фотографію, примруживши очі, щоб сфокусуватися на вході у стайню. Раптом вона згадала. Гал, утомлена жінка й хлопчик на фотографії, схованій у рамі в «Бейшор-­Оукс».

— Хто це? — запитала Бет, указуючи на мексиканку.

Мартін нахилився ближче.

— Софія, — його голос звучав здавлено. — Вона працювала тут. Її чоловік загинув у пожежі разом із моєю матір’ю у колишній стайні.

— Це жахливо.

Бет утупилася очима в жінку з хлопчиком на фотографії. Вона намагалася уявити, якою пригніченою та почувалася, усвідомлюючи, який складний шлях чекає на них. Її думки обірвав тихий звук машини, що під’їжджала до будинку. Світло фар пробігло вікнами, і в полі зору з’явився «лексус» Лани.

Бет бачила крізь вікно, як Леді Ді вітається з її матір’ю. Лана була у вишуканому чорному костюмі й туфлях на високих підборах. Здається, вона навіть уклала свою перуку. Леді Ді мала скромніший вигляд у довгому пальті кольору верблюжої шерсті та з папкою в руках.

— Мартіне! — гукнула Діана. — Вийди привітайся з міз Рубікон.

Мартін здригнувся, але не рушив із місця. Він відвернувся від вікна та поглянув на Бет.

— Ваша мати, — сказав він. — Я чув, що вона — справжня акула ринку нерухомості.

— Радше морський леопард. Мила з виду, але з гострими зубами.

— Вона не створить мені проблем?

Усмішка застигла на обличчі Бет.

— Думаю, вона просто хоче допомогти…

— Моїй сестрі. Знаю. І Рікардо Крузу. Вона дуже послужлива.

Бет ніяково кивнула.

Можливо, об’єднувати їхні сімейні суперечки під одним дахом було не найкращою ідеєю.