Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 27

Джек сиділа в шкільній бібліотеці й готувала ідеальну відповідь на онлайн-­оголошення з продажу вживаного двадцятидвофутового однокорпусного вітрильника «Каталіна» у Сан-­Луїс-­Обіспо, коли матір зателефонувала їй і повідомила, що Лана потрапила до лікарні з ушкодженнями, спричиненими пожежею. У Джек виникло приблизно вісімдесят п’ять різних запитань, але Бет обірвала розмову.

— Я заберу тебе за двадцять хвилин, — сказала Бет. — Чекай на мене на паркувальному майданчику.

Поки вони мчали на північ, де над автострадою висів чорний стовп диму, Бет розповіла Джек усе, що їй було відомо.

— Чорт забирай, — прошепотіла Джек. — Із Примою все буде гаразд?

Бет міцніше вхопилася за кермо. Зараз усе здавалося нелогічним.

Відколи Лану прооперували восени, у глибині душі Бет очікувала дзвінка, який підтвердив би найгірше, те, що пухлини поширилися далі й лікування не допомогло. Тепер ці страхи здавалися другорядними порівняно зі страшною правдою. Годину тому їй зателефонували й повідомили сердитим тоном якийсь набір фраз: пожежа в будівлі, скалки, кровотеча, непритомна — який досі відлунював у голові й заважав кермувати. Бет молилася, щоб цей жах закінчився, розтанув і щоб її мати вкотре постала феніксом. Той, хто горів так яскраво, як Лана, не міг перетворитися на попіл.

Принаймні Бет на це сподівалася.

— Не знаю, люба. У лікарні мені сказали небагато. Але твоя Прима — борець. Побачимо.

Бет ніколи не працювала в Лікарні імені Лондона Нель­сона. Вона зареєструвалася як відвідувачка й оглядала приймальню, сподіваючись побачити колишню колегу чи дружнє обличчя. Але безуспішно. Коли їх нарешті пропустили, Бет попрямувала лабіринтом коридорів і Джек побігла за нею. Молодші Рубікон знайшли Лану в окремій палаті біля операційної. Вона лежала змарніла й нерухома на ліжку в лікарняному халаті в рожеву смужку.

Бет зупинила лікаря-­куратора — нервового лисого чоловіка в окулярах та зі стиснутими губами.

— Я хочу отримати інформацію про пацієнтку, — сказала вона. — Лану Рубікон.

Лікар зміряв Бет із ніг до голови.

— Ви заступили на зміну?

— Ні. Я її донька, — Бет випрямила спину в уніформі, намагаючись виражати компетентність. — Як вона?

— Ваша мати дихає самостійно. Серцевий ритм нормальний.

Бет розуміла, що залишилося між рядками.

— Але вона досі не опритомніла?

Лікар похитав головою.

— Поки що ні.

— У моєї матері рак легень. Чи є ризик колапсу легенів або порушення дихання? Якщо вона вдихнула забагато диму під час пожежі…

— Її дихальні шляхи чисті, і ми поки що не виявили жодних проблем із диханням.

Бет зітхнула з полегшенням. Відтак дещо згадала.

— А кровотечі? Вона приймає розріджувачі крові через закупорку в сонній артерії, і…

— Ми про все подбали, — лікар погладив її по руці. — Із вашою матір’ю все буде гаразд. Вам залишається найскладніше, — Бет знала, що він зараз скаже. — Чекати.

До сьомої вечора Бет поговорила про свою матір із детективкою Рамірез, пожежником і всіма медсестрами у відділенні. Але це не допомогло повернути Лану до свідомості. З’ївши глевкий сандвіч зі смаженим сиром, Бет повернулася до Джек.

— Нам треба їхати додому на ніч.

— А якщо Прима прокинеться?

— Навряд. Не сьогодні.

— А якщо все-таки прокинеться?

Джек м’яла пальцями масну серветку.

— Тобі вранці в школу.

— А тобі — на роботу.

Вони дивилися одна на одну у флуоресцентному світлі.

— Гаразд. Ми залишимося. Ходімо.

Бет і Джек зробили собі спальні мішки з рушників і подушок на вузькому ліжку обабіч Лани. Вони довго не лягали спати: Бет читала дослідження про вплив вогню на пацієнтів із пухлинами в легенях, а Джек вдавала, що робить домашнє завдання. Обидві по черзі дивилися на Лану.

Опівночі Джек нарешті заснула. Бет піднялася, щоб завісити крихітне віконце й востаннє кинути погляд на Лану. Жодних змін. Бет крутила в кишені камінець у формі серця, який знайшла вранці у траві. Це була пемза — шорстка і крапчаста, укрита кратерами, наче крихітний місяць. Свідчення життя, яке вона обрала; дому, який вона побудувала, — діаметрально протилежного елегантному, безкомпромісному світові її матері. Уперше Бет задумалася про те, що Лана втратила, приїхавши в Елкгорн: владу, яка в неї була, енергію, що підштовхувала її до боротьби, свободу обирати власний шлях. Бет поклала камінець на тумбочці біля матері й помолилася за те, щоб Лана боролася далі.

У четвер уранці Бет і Джек прокинулися розчарованими, маючи до того біль у м’язах. Лана все ще спала. Надія, за яку вони чіплялися минулого вечора, здавалася безглуздою, крихкою мрією при світлі сонця. Вони мовчки склали рушники й знову подивилися на Лану, сподіваючись уникнути ще одного дня невизначеності. Відтак попленталися з палати.

Джек пішла в школу. Бет — на роботу.

О шостій вечора дві молодші Рубікон повернулися в лікарню, менш обнадієні, але більш підготовлені, із чистою піжамою для Лани й бурито для себе.

Після незадовільної розмови з лікарем у кімнаті очікування Бет відправила Джек по гарячий шоколад, а сама зайшла в палату Лани.

Єдиною помітною зміною був великий букет диких квітів на столі біля камінця у формі серця. На картці було написано: «Мені дуже шкода. Будь ласка, зателефонуйте мені. Я хочу дізнатися все, що Ви бачили, усе, що сталося, щоб виправити шкоду. Бажаю Вам одужання. В.».

Бет нічого не розуміла. Але квіти були найменш незрозумілою річчю в цій ситуації. Іще кілька днів тому Лана підбивала Бет допомогти їй із розслідуванням. А тепер вона лежала на лікарняному ліжку — клубок нерівномірного дихання і запитань без відповідей.

Лана здавалася ще меншою, ніж учора, вразливішою, ніби аура непереможності, яка зазвичай її оточувала, тріснула й розсипалася. Бет завжди вважала Лану однією з найсильніших жінок на планеті. Це не робило її хорошою матір’ю, але Бет давно змирилася з цим. Лана була приголомшливою людиною, знайомством із якою вона пишалася.

У жінки, яка лежала перед нею на лікарняному ліжку, були темні синці й запалі очі. Тонкі шви на вилиці були заклеєні пластиром у формі метелика. Бет нахи­лилася й лагідно провела рукою по її рідкому волоссю, діставши з нього чорний камінець.

— Що ти робила? — прошепотіла Бет. — Повернися до мене.