Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 29

Після того, як її виписали з лікарні, суворо наказавши відпочивати, щодня змінювати пов’язки й повернутися, якщо виникнуть проблеми з диханням, Лана поїхала додому зі своїми дівчатами. Вона проспала майже всі вихідні й піднялася лише для того, щоб перетелефонувати Рамірез і попросити в неї якнайшвидше зустрітися й обговорити пожежу.

Рано-вранці в понеділок вона прокинулася й почула, як Бет розмовляє телефоном на кухні з іншою медсестрою, яка просить підмінити її в «Бейшор-­Оукс». Лана встала й вийшла зі спальні, ігноруючи біль, який супроводжував цей рух.

— Зі мною все буде гаразд, — сказала вона. — Іди на роботу. А ти — до школи. Я можу про себе подбати.

Щойно дівчата пішли, Лана випила ліки й знову впала на ліжко.

За три години Лана в костюмі кремового кольору, із важким макіяжем і в перуці з гривкою, яка закривала найгірші синці, відчинила двері для детективів.

Щойно вона їх побачила, зраділа, що причепурилася. Замість старшого напарника, детективка Рамірез прийшла з молодим чоловіком гарної статури з білосніжною усмішкою.

— Міз Рубікон, — Рамірез кивнула їй, — як ви почуваєтеся? Коли я прийшла в лікарню, ваша донька розповіла мені про вашу пригоду та про те, що у вас рак легень…

— Усе гаразд, — обірвала її Лана.

Вона намагалася говорити якомога енергійніше. Рамірез зіщулилася від її різкого тону.

— Ну… добре. Це — детектив Чхве з відділення поліції Санта-­Круза. Він очолює розслідування пожежі в земельному трасті.

— Розслідування? Отже, це був підпал?

— Ми вивчаємо цю справу.

Його біла сорочка була накрохмалена, краватка охайно зав’язана.

— Я чув, що ви пережили незабутню пригоду в нашому місті.

— Ви забрали мій «лексус», — сказала Лана.

— Він у безпеці на нашому майданчику.

— У безпеці від чого?

Замість відповіді детектив вишкірив свої білосніжні зуби.

— Ви можете мені розповісти, що сталося?

Лана сіла за стіл і переказала детективам усе, що пам’ятала. Чхве кілька разів перебивав її, уточнюючи, де вона припаркувалася, кого бачила в будівлі й коли зауважила пожежу. Під час її розповіді він робив детальні записи. Рамірез стояла осторонь, спершись на стільницю з чашкою для подорожей у руці. Вона не промовила ні слова.

— Ви вперше побачили вогонь на дереві за будівлею?

Лана поглянула на вікно. Але перед очима в неї було не болото, а евкаліпт у вогні, що сипав іскрами на будівлю.

— Саме так.

Чхве зітхнув.

— Дякую, міз Рубікон.

У нього був розчарований вигляд.

— Ви опитали всіх, хто там був? — поцікавилася Лана.

— Ви остання. Я сподівався почути від вас щось нове.

Лані було шкода, що вона не може нічим допомогти. Раптом вона дещо згадала.

— Детективе, будівлю підпалили зсередини?

Чхве зацікавлено подивився на неї.

— Це тому ви вилізли через вікно? Вважали, що в головному офісі небезпечно?

— Ні, я не могла потрапити в офіс. Двері були замк­нені. Або їх заклинило. Я точно не знаю. А коли по мене ніхто не прийшов…

Обоє детективів дивилися на неї.

— Вам це не здається підозрілим? Те, що я була замкнена в кімнаті під час пожежі?

Лана намагалася стримувати обурення у своєму голосі. Чхве звірився зі своїми записами.

— Ні.

Вона насупилася.

— Ні?

— Міз Рубікон, як довго, на вашу думку, ви були в пастці? Від того моменту, як почули сигналізацію, і до того, як вибралися звідти?

Лана задумалася. Прозвучала сигналізація. Вона не могла відчинити двері. А потім почався складний процес звільнення з пастки. Їй здавалося, що пройшла ціла вічність.

— Пів години? — припустила вона.

— За словами капітана пожежної служби, між тим, як пролунала сигналізація, і тим, як ви вискочили через вікно, минуло менше двох хвилин. Я думаю, цілком логічно, що в надзвичайній ситуації за такий короткий проміжок часу ніхто не встиг вас знайти. Звісно, це неприємно. Але логічно.

Лана подивилася на нього з недовірою. Вона не могла зрозуміти, що її більше дивує: те, що про неї не забули, чи те, що вона так швидко звідти вибралася. Чхве вів далі.

— Пожежа почалася зовні, — сказав він. — Ми знайшли рештки дистанційно активованого запального пристрою в кущах за будівлею.

Він дістав фотографію й передав її Лані.

— Упізнаєте це?

На фотографії змішалися докупи вигоріла земля, дерев’яні тріски й розбите скло. У центрі зображення була продірявлена зовнішня стіна. Здавалося, що отвір вибльовує нутрощі будівлі: гіпсокартон, коричневий папір і металеві кільця.

— Це за будівлею?

— Так.

Лана заплющила очі й пригадала планування поверху.

— Там був чорний хід і довга скляна шафа вздовж задньої стіни. У ньому зберігалися всі їхні записи в товстезних папках.

Вона розплющила очі й указала пальцем на перекручені металеві кільця на фотографії.

— Мабуть, це все, що від них лишилося.

Лана подумала про документи в папці Рікардо, які тепер знищені. Дякувати Богу, вона зробила фотографії. Вона запитувала себе, чи нічого не пропустила.

— А що це? — запитала вона, вказуючи на жовті й червоні цятки на фотографії, які виднілися в обвугленій коричневій плямі.

— На нашу думку, це використали для підпалу.

— Динаміт?

Чхве ледве стримав усмішку.

— У такому разі ви б фактично оглухли.

— Я чула шум, схожий на вихлоп машини.

Детектив зробив запис у блокноті.

— Можливо, це спрацював механізм. Вибухова речовина в ньому — чорний порох. Мабуть, він був у картонній коробці з ганчірками й пришвидшувачем. Ми вважаємо, це могла бути хлопавка, якою садівники відлякують птахів.

— Хлопавка?

Чхве кивнув.

— Вони мають такий вигляд.

Детектив показав їй фотографію маленького пластикового чорно-­помаранчевого пістолета. Він був схожий на іграшку. Лана замислилася про те, чи не було в земельного трасту проблем із птахами на підпорядкованих йому фермах, і якщо так, то чим він їх відлякував. Чхве продовжував пояснювати.

— Але відлякувачі птахів також бувають у формі картриджів, які активуються віддалено. Ми вважаємо, що саме так було в цьому випадку.

— Це складно?

Лана згадала Мартіна та його крихітних роботів. Детектив знизав плечима.

— Не дуже. У багатьох фермерів є віддалені системи боротьби зі шкідниками.

— Цей пристрій могли активувати зсередини?

— Звісно. Або з автомобіля, припаркованого поблизу.

— На кшталт мого «лексуса»? — Лана насупила чоло. — Ви жартуєте? Спочатку вчепилися до моєї онуки, а тепер це?

— Міз Рубікон, — Чхве підняв руки в примирливому жесті, — вашу машину оглянули. Вона чиста. Жодних слідів чорного пороху. Або дистанційного керування.

Лана подумки подякувала долі, що Бет не дала їй пульт для гаража. Раптом вона дещо згадала.

— На паркувальному майданчику була іржава «тойота»…

Чхве кивнув.

— Ми перевірили її.

— І «БМВ», припаркований на вулиці?

— Він належить містеру Моралесу.

— Він чистий?

— У вас є сумніви щодо містера Моралеса?

— Детективе, ви знаєте, чому я відвідувала земельний траст?

— Містер Моралес сказав нам, що ви розпитували про Рікардо Круза. Він дуже зрадів, коли почув про ваше одужання.

— Я вивчала роботу Рікардо, пов’язану з нерухомістю біля болота. Поряд із тим місцем, де знайшли його тіло.

Лана спробувала злегка усміхнутися Рамірез.

— Звісно, я не хочу наступати вам на п’яти. Річ у тім, що моя онука… Я хочу, щоб вона була в безпеці.

— Тому ви вистрибнули з будинку, що горів, — сказала Рамірез.

Її погляд був твердим.

— Кажу ж вам, мене там замкнули. Мені тут спало на думку: що, як я мала стати жертвою підпалу? У зв’язку з моїм… розслідуванням?

Рамірез піднесла руку до рота, щоб приховати здушений кашель. Лані здалося, що вона намагається при­ховати сміх чи зневагу. Було важко сказати, що саме.

Чхве поклав руку їй на передпліччя, щоб заспокоїти її.

— Якщо в когось був такий задум, мем, він із тріском провалився.

Лана випросталася.

— Коли вам буде відомо, хто це зробив?

— Розслідування підпалів займає багато часу. Можливо, нам знадобиться кілька тижнів, щоб дізнатися щось конкретне.

— Кілька тижнів? І весь цей час вам буде потрібна моя машина?

— Ні, мем.

Чхве поклав ксерокопію листівки на стіл.

— Ви можете забрати вашу машину в будь-який час зі штарфмайданчика в Санта-­Крузі. Зателефонуйте на цей номер. Там вам пояснять деталі.

— Це за пʼятнадцять миль звідси. Як мені…

— Міз Рубікон, я відвезу вас туди, — зголосилася Рамірез.

Лана витягнула шию в її бік.

— А детектив Чхве не може мене відвезти?

— Він зайнятий, — відрізала Рамірез.

Лана неквапливо встала з-за столу, потинусла руку Чхве й вдягла піджак. Вона залишила записку на стільниці, перш ніж піти за Рамірез до дверей.

Рамірез відчинила пасажирські двері «б’юїка» й жестом запросила Лану всередину.

— Ви не хочете, щоб я сіла ззаду?

— Вам так буде зручніше?

Ввічливість Рамірез звучала силувано. Лана не хотіла випробовувати її терпіння.

Вони проїхали перші кілька миль мовчки. Лана постійно крутилася на сидінні. Вона відчувала, як поламані пружини впираються в її праве стегно. Жінка нахилилися вперед і торкнулася пальцем барвистої нитки з намистинами, причепленої до дзеркала заднього виду.

— Розарій? — запитала Лана. — Я завжди шкодувала, що в єврейських жінок немає аксесуарів, які можна було б носити. Католики дуже гарно придумали з цим намистом.

Рамірез дивилася перед собою.

— Це художній проєкт, — сказала вона. — Моя племінниця зробила в дитячому садку.

Вони мовчки проїхали ще хвилину: Лана бездумно перебирала пальцями грубі намистини, а Рамірез дивилася на дорогу. Нарешті детектив не витримала:

— Що ви собі дозволяєте?

Лана відсмикнула руку від намистин.

— Вибачте, я не хотіла…

— Нащо ви сунете носа в мою справу?

Лана сіла якомога рівніше.

— Я лише намагаюся захистити свою сім’ю, — відповіла вона.

— Підставляючи себе? Опиняючись у будинку, що горить? У вас є якесь бажання смерті?

Лана запитала себе, що саме її донька розповіла Рамірез про її хворобу.

— Я просто допитлива. І наполеглива. Я думала, такі люди, як ви, цінують ці риси.

— Такі люди, як я?

— Детективи.

— Зрозуміло.

Рамірез міцно трималася за кермо.

— Тут детективка я. Перша жінка, перша латиноамериканка, яка розслідує вбивство в окрузі Монтерей. Мені й без того важко змусити колег сприймати мене серйозно. Не вистачало ще, щоб чиясь бабуся втручалася.

Синець під швами в Лани на щоці почав пекти. Вона відчувала пульсацію в ньому, наче все її розчарування, її гаряча, загусла кров накопичувалася там.

— З мого досвіду, — сказала Лана, чітко вимовляючи кожне слово, — жінки, які звинувачують інших жінок у своїх проблемах, таким чином приховують свої недоліки.

Казати таке в машині, що рухається, було ризиковано. Але Рамірез похитала головою.

— Ви так це сприймаєте? Думаєте, я вбачаю у вас загрозу? Мене дратує ваша поведінка. І змушує хвилюватися за вас. Хвилюватися через те, що я буду змушена все кидати за крок до розкриття справи й визволяти вас із якоїсь пастки.

— Не варто хвилюватися через мене.

— Ще і як варто! Я заступилася за вашу доньку, і так ви мені віддячуєте? Втручаєтеся в мою справу в мене за спиною?

— Дурниці. Ви мовчки сиділи, коли ваш напарник фактично назвав Джек повією.

— Не всі битви ведуться відкрито, — мовила Рамірез, заїжджаючи на штрафмайданчик. Вона говорила тихо й швидко. — Ви розумна жінка. Ви це знаєте. Якби не я, Ніколетті досі збирав би докази проти Джек.

Лана втупилася очима у вітрове скло.

— Ви забороняєте мені далі вивчати цю справу?

— Ви як приватна особа маєте право робити все, що забажаєте, міз Рубікон. Я лише хочу, щоб ви трималися якнайдалі від мене.

Рамірез самостійно підійшла до прохідної. Лана сиділа в «б’юїку», наче надутий підліток, поки детектив розмовляла з вусатим поліцейським, який тримав у руці планшетку й смоктав льодяник.

Рамірез повернулася до машини з ключами Лани. Обидві жінки мовчки проїхали майданчик, минаючи розбиті спортивні автомобілі та притрушені попелом мінівени з тонованими вікнами.

— Мобільні нарколабораторії, — пояснила Рамірез, помітивши погляд Лани. — Їх крадуть у добропорядних матусь, виривають сидіння й починають вироб­ляти метамфетамін. Я знайшла одну таку минулого тижня в Роял-­Оукс.

Лана розуміла, коли їй роблять мирну пропозицію. Було б розумно відповісти тим самим.

— Знаєте, я тут подумала про бронювання туру на каяку, — сказала Лана.

Детектив насторожено подивилася на неї.

— Рікардо записався до моєї онуки на призахідний тур суботи, — продовжила Лана. — Ви показували нам реєстраційний журнал. Пол прийняв дзвінок. У журналі є примітка «сплачено». Але дзвінок було здійснено в п’ят­ницю вдень.

— Що з того?

— Чи справді телефонував Рікардо?

Рамірез усміхнулася.

— Слушне спостереження. Ніколетті це не відразу помітив. Ви маєте рацію. Тур забронювали о п’ятій годині, коли Рікардо Круз уже був мертвий.

Лана розчарувалася через те, що не сказала нічого нового. Але принаймні вони знову розмовляли.

— Бронювання здійснили з телефону Рікардо?

— Так.

— Хтось убив його, забрав телефон і забронював тур?

— Саме так. Ми ще не отримали дані про його пе­ребування від мобільного оператора, тому не можемо встановити, звідки було здійснено дзвінок. Сподіваюся, це нам якось допоможе.

Лана запитала себе, хто був достатньо близьким із Рікардо, щоб знати пароль для розблокування екрану. Але вона втрималася від подальших запитань.

— Схоже, у вас усе під контролем, — сказала вона.

— Хочеться вірити.

Обидві жінки вийшли з «б’юїка» і стали біля «лексуса» Лани обличчям одна до одної.

— Я хочу, щоб ви досягли успіху, — сказала Лана. — Якщо я якось можу допомогти…

— Найкраще, що ви можете зробити, — не втручатися.

— Ми обидві хочемо того самого, — наполягла Лана, — справедливості для Рікардо Круза.

Лана відчула, як молодша жінка окинула її поглядом. День був важким. Її перука дряпала шкіру, синці боліли, і Лана відчувала, як тональний крем, яким вона замазала шви, розтікається.

— Ви впевнені, що хочете справедливості, міз Рубікон?

Лана мовчки спостерігала за тим, як Тереза Рамірез поправляє бейдж, сідає у свій «б’юїк» і від’їжджає.