Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 24

Третій день після хімієтерапії завжди був найважчим для Лани. Вона почувалася на сто років старшою, ніж тиждень тому, коли почала своє розсліду­вання із зустрічі з Полом. Жінка була виснаженою. Її скальп свербів. Виникла загадкова ломота в тілі. Вона прокинулася з затерплою рукою, ніби на ній спав єнот. Щоразу, коли Лана пробувала підняти її вище плеча, відчувала пронизливий біль. Проте в Прими попереду були зустрічі, а робота — це робота. Навіть якщо тобі за неї не платять.

Вона випила дві пігулки аспірину й вдягнулася однією рукою. Блідо-голубий спідничний костюм висів на ній: її тіло стало кістлявим. Уперше в житті Лана намагалася набрати вагу. Це було нелегко. Усе, що вона ковтала, застрягало в горлі, ніби миша, яка хоче пролізти через соломинку. Сьогодні їй вдалося з’їсти банан, випити половину протеїнового шейку й каву, перш ніж прибігла миша. Лікар рекомендував Лані утриматися від кофеїну, але вона й так уже багато від чого відмовилася. Жінка взула босоніжки на металевих шпильках, поклала блокнот у шкіряну сумку й відчинила гараж.

Її золотистий «лексус» тихо стояв на бетонній підлозі. Лана не сідала за кермо після падіння. Їй знадобилося два місяці, щоб переконати Бет розчистити гараж і перевезти машину з півночі, а потім іще два місяці, щоб позбутися страху знепритомніти за кермом. Ситуацію ускладнювало те, що до стенфордської лікарні вела звивиста гірська автотраса, якою постійно їздили вантажівки з ящиками латуку й полуниці. Легше було попросити доньку відвезти її, аніж ризикувати зіткнутися з ними.

Проте цей день настав. Вона не дозволить сумнівам узяти гору. Лана підійшла до дверей із водійського боку, натисла на ручку великим пальцем і відчула приємне клацання, коли двері плавно відчинилися. Мотор замуркотів у неї під ногою. Після нападу болю, від якого її ліва рука здалася і їй довелося викручуватися, аби зачинити двері правою, Лана рушила в дорогу.

Лише після того, як перетнула міст над болотом, вона усвідомила, що ввесь цей час тамувала подих.

Поворот до кінного центру, у якому тренувалася Леді Ді, позначався маленьким гарним знаком на живоплоті. Охоронець пропустив Лану через ворота на приватну дорогу, вимощену гранітними плитами обабіч й обсаджену монтерейськими кипарисами. Виходило щось середнє між штабом ЦРУ й стародавнім лісом на узбережжі. Лана припаркувалася й представилася суворій на вигляд жінці з навушником біля дверей масивної будівлі. Менше ніж за хвилину чисто поголений молодий чоловік, одягнений в усе біле, вийшов через важкі дубові двері.

— Місіс Вайтекр усе ще тренується, — сказав він. Його тон був наполовину вибачливим, наполовину гордим, ніби відданість Леді Ді заслуговувала на повагу.

— Вона нас попередила й попросила провести вас до неї на арену. Будь ласка, пройдіть за мною.

Юнак запросив її в електричний гольф-кар і провіз звивистою стежкою, вимощеною бруківкою. Усюди були жінки й коні. Молоді жінки у вузьких бриджах, які перестрибували через бар’єри. Старші жінки у випрасуваних піджаках, які намотували кола навколо арени. Гурт дівчат восьми-дев’яти років з розкуйовдженим волоссям, що, як пшениця, вибивалося з-під захисних шоломів, які вчилися сідати на коней. Саме так Лана уявляла собі дозвілля християнок, коли навчалася в єврейській школі.

Гольф-кар зупинився біля квадратного манежу, на якому гарцював вороний кінь із гривою, заплетеною в косу. Він стрибнув убік, а потім почав топтатися на місці, наче дитина, якій дуже треба в туалет. Діана Вайтекр сиділа на коні в ідеально чистих бриджах кольору слонової кістки, чорному блейзері та високих чорних чоботях. Наскільки Лана могла судити, сріблястий батіг у її руці був для годиться. Жінка контролювала коня якимись чарами.

Після заплутаної та водночас ефектної демонстрації пасажу й піруетів Діана провела коня кроком навколо манежу. Дійшовши до воріт, вона зіскочила з сідла й вручила шолом конюху, навіть не дивлячись на чоловіка.

— Лано! — гукнула вона.

Білосніжне обличчя Лани розпашіло, спітніле волосся прилипло до голови. Лана усміхнулася їй і помахала рукою, тримаючись на відстані від замиленого коня.

— Я дуже вдячна, що ви погодилися прийти в нашу маленьку конюшню, — сказала Діана.

Вона причепила корду до коня й повела його до великого намету. Гольф-кар від’їхав, і в Лани не залишалося вибору, окрім як піти за Діаною. У наметі було гамірно й вогко, а настінні вентилятори заглушували всі інші звуки. Лана зрозуміла, що краплі, які падали їй на куртку, походять із величезних розпилювачів, установлених над кожним стійлом.

— Автомийка для коней, — зауважила Лана.

— Охолоджувальна станція, — виправила її Діана. — Тренування з виїздки бувають виснажливими.

— Як часто ви приїжджаєте сюди?

— Раніше приїжджала майже щодня, — вона зі­тхнула. — Після того, як тато захворів, я проводила увесь час в Елкгорні. Але вислизаю сюди, щойно з’яв­ляється можливість.

— Розумію.

Лана відступила, пропускаючи ставного конюха, який вів змиленого карого коня в намет.

— Ми з татом обоє любили коней, — сказала Діана.

Вона дивилася на м’язисті крижі коня чи, можливо, конюха.

— Як на мене, це найкращі у світі ліки від душевного болю.

— З того, що я чула, ваш батько був справжнім джентльменом.

— Тато наполягав, що західний стиль їзди кращий за англійський. У всьому іншому він був бездоганним.

— Ходімо, — сказала господарка. — Ми можемо поговорити в лимарні.

Лана попрямувала за Леді Ді в маленьку охайну майстерню. На щастя, у ній пахло шкірою, а не кіньми. Діана зачинила двері. Лана сіла на незручну лавку, сподіваючись, що розмова буде недовгою.

— Дякую, що прийшли, — Діана стояла й погладжувала рукою сідло, яке лежало на козлах із червоного дерева. — Я дуже ціную ваш час.

Лана кивнула й засовалася на лавці.

— Мушу зізнатися, мені цікаво. Що ви хочете обговорити?

— У мене з моїм братом різні погляди на майбутнє ранчо.

Лана мовчала. Вона бачила, як Діана збирається з силами, готується зробити неприємне викриття. Щось, що вона не хотіла б розповідати незнайомцю, але була змушена. Лані достатньо було зачекати.

— Він хоче відразу продати його. Каже, що йому пропонує готівку якийсь шакал з агентства нерухомості, який прислав квіти на похорон.

Колишній шакал, який зараз сидів на лавці, усміхнувся їй, підбадьорюючи її продовжувати. Отже, річ у цьому? Діана хотіла, щоб вона допомогла їй вести переговори? Як правило, готівкові пропозиції діють недовго. Лана запитала себе, як давно Мартін виставив майно на продаж. Пропозиція купівлі за тиждень після смерті власника — це доволі агресивно.

— Мартін кудись поспішає?

— Думаю, йому потрібні гроші, — Діана струснула з рукава уявну пилинку, ніби сама думка про це забруднила її піджак. — Якісь інвестори відмовилися провести вирішальний раунд інвестицій у його нанотехнологічний стартап. Ці його маленькі роботи дуже складні.

Лана кивнула.

— Угоди з нерухомістю теж. Якщо я можу допомогти…

— Я не хочу продавати, — перебила її Діана.

Отже, річ у чомусь іншому.

— А чого ви хочете?

— Я завжди мріяла…

Діана раптом ніби помолодшала. Її волосся нагадувало прозорий німб навколо голови. Вона глибоко вдихнула.

— Я б хотіла перетворити цю нерухомість на оздоровче ранчо. Із кіньми. Кінна терапія, маршрути для верхової їзди, мінеральні ванни. Ретрит для обраної клієнтури. Тепер, коли мої діти підросли, мені потрібно про щось дбати. Я вивчала елітні спа-курорти й оздоровчі центри, аналізувала бізнес-­моделі. Думаю, із цього може щось вийти.

— Ви розповідали про цю мрію вашому братові? Або батькові?

Діана вчепилася пальцями за крило сідла.

— Не повністю. Поки що. Я починала говорити з татом про це в «Бейшор-­Оукс» у загальних рисах. Він зацікавився, але я хотіла дочекатись, поки він оклигає й зможе розібратися у всьому як слід. Я сподівалася, що ми домовимося й удвох переконаємо Мартіна. Звісно, до цього не дійшло.

— Отже, ви нікому не розповідали увесь план?

— Лише своєму чоловіку.

— І?

— Він думає, що це смішно. Каже, що краще викинути гроші в болото. Але я терпіла певні його… слабкості, і, відверто кажучи, він — мій боржник.

Діана подивилася в очі Лані й продовжила.

— Я не професійна забудовниця. Але щодо цього налаштована серйозно. У мене є план. Я навіть обрала менеджера. Уже збиралася представити це все татові, а потім він…

Голос Діани здригнувся й стих, вона опустила очі на темну шкіру під рукою.

На мить Лані здалося, що Діана зараз розплачеться. Слабкість із боку впливових жінок завжди розчаровувала її. Але коли Леді Ді підвела погляд, її холодні блакитні очі були сухі.

— Це мій шанс, — сказала вона. — Мені не подобається те, як я його отримала. Але я була б дурепою, якби не скористалася ним.

Лана запитала в неї подробиці проєкту, і Діана довго їх описувала. Її бачення було всеосяжним, а пристрасть очевидною. Вона розумілася на ринку й знала, як заробляють гроші оздоровчі ранчо й на що вони їх витрачають. Її проєкт був амбітним. Дорогим. Можливо, навіть хорошим. За десять хвилин Лана почула достатньо.

— Отже, ви хочете викупити частку вашого брата?

Діана криво посміхнулася їй.

— Люба, для цього довелося б заповнити два такі болота грішми. У мого чоловіка є зобов’язання переді мною, але його можливості не безмежні. Ні. Я мушу схилити Мартіна на свій бік.

— А інакше?

— Що ви маєте на увазі?

— Що станеться, якщо ви з Мартіном не домовитеся щодо майбутнього ранчо?

Між бездоганними бровами Леді Ді з’явилася зморшка.

— Віктор Моралес…

Лана чекала.

— У нього є підписаний лист про наміри, згідно з яким мій батько планував передати ранчо земельному трасту.

Мабуть, саме цей документ згадувала Бет.

— У вас є його примірник?

Діана похитала головою.

— Він є в адвокатів. Оригінал зберігається в земельному трасті. Мартін вважає, що він нічого не вартий, але…

— А ви як думаєте?

— Я думаю, що тато понад усе хотів, щоб ми трималися ранчо. Він був старомодним. Тато був би радий, якби Мартін продовжував розводити тут худобу й здавати в оренду полуничні поля. Але вочевидь у Мартіна інші інтереси.

Діана знову почала погладжувати рукою сідло.

— Я не могла стати для нього сином. Але я розуміла, що найважливіше для тата. Сім’я. Спадщина. Прогрес. Я хочу вірити, що він підтримав би ідею кінного спа, якби почув її повністю.

— А як же лист до земельного трасту?

— Можливо, це був запасний план тата. Або ж він відчував тиск. Віктор Моралес полює на це ранчо вже кілька років, як рет-тер’єр. Він готовий на все заради цієї землі.

— У нього є якийсь вплив на вашу сім’ю?

Діана довго дивилася на неї. Здавалося, що вона от-от щось скаже. Натомість білявка похитала головою.

— Я не знаю, на що він здатен.

Діана подивилася на стіну, завішану металевими клеймами й інструментами для різьблення, ніби вибираючи, який із них вона використає, щоб відбиватися від директора земельного фонду.

— Діано, я буду відвертою з вами, — Лана говорила спокійним голосом. — Сьогодні в мене зустріч у Санта-­Крузі з Віктором у земельному трасті. Я не розповідатиму йому про це. Наша розмова, усе, що ви мені сказали, залишиться між нами.

Діана схопилася рукою за металеве стремено.

— Якщо ви щось дізнаєтеся, ви мені повідомите?

На це запитання не було правильної відповіді. Якщо Лана скаже «так», це змістить баланс сил на користь Діани. Але відмова закриє доступ до подальшої інформації від цієї жінки.

— Авжеж.

Діана кивнула. Коли вона знову заговорила, її голос звучав тихо й схвильовано.

— Річ не лише в моїй сім’ї та в тому, чого хотів тато. Якщо Віктор отримає контроль над ранчо, усе болото стане національним заповідником. Регіональні ферми не зможуть вести бізнес. Усе, заради чого працювали наші сусіди й орендарі, віддадуть яструбам і болотній траві.

Вона обірвала тираду, щоб дістати телефон із кишені своїх тісних бриджів. Сердитий вираз зник із її обличчя, змінившись спокійною, майже теплою усмішкою.

— Моя донька. Вона на першому курсі, тому зазвичай не має часу відповідати на мої повідомлення. Але вона надсилає мені фотографії щоразу, як злітає її літак.

Діана підняла вгору телефон і повернула його до Лани.

— Жахливо, коли вони від’їжджають, правда?

Лана вдала, що дивиться на екран телефона. Але вона бачила не ту стильну, доглянуту дівчинку. Натомість у неї перед очима була Бет у сімнадцять років із кучерявим волоссям і в спортивному костюмі оверсайз. Вона стояла в коридорі їхнього колишнього будинку. Вагітна.

Лана згадала, як її косметичка впала на підлогу. Її охоплювала паніка, вона сипала звинуваченнями й погрозами, сама не розуміючи, що каже. А Бет стояла там, міцна, як бетонна стінна, і ніяк не реагувала. Можливо, навіть не слухала її. Лана говорила ще швидше, ще голосніше, намагаючись достукатися до неї, зробити що завгодно, щоб повернути собі доньку, але намарне.

Лана досі відчувала пекучий біль цього моменту, бачила, як донька кидає сумку з поламаною блискавою на заднє сидіння машини й грюкає дверима. Бет поїхала, не попрощавшись. Зрештою, Лана теж не попрощалася.

— Вибачте, — Діана повернула до себе телефон, який почав дзвонити. — Моя донька телефонує. Вона ніколи цього не робить. Перепрошую.

Діана відчинила двері, і майстерню заполонило денне світло. Лана залишилася сидіти сама на жахливій лавці, дивлячись поперед себе, але нічого не бачачи, дозволяючи сяйву прогнати давні спогади.