Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 7

Бет знову повернулася додому пізно. У Джіджі Монтеро виникла алергічна реакція на суп, і вона наполягла на тому, щоб Бет супроводила її в лікарню. Коли вони повернулися в «Бейшор-­Оукс», Роза заступила на чергування. Міс Джіджі спала, а Бет пропустила вечерю вдома.

Вона викинула в смітник масну фольгу з бурито на шляху додому. Бет відчинила вхідні двері, очікуючи, що Джек сидить на дивані, прилипнувши очима до телефону, і листується зі своїми друзями. Але на кухні й у вітальні було темно. У будинку не було чутно ані звуку.

Бет взула мокасини й поглянула на прикріплений до холодильника сімейний календар із графіком канікул, турів у «Каякерській хижі», нічних змін та сеансів хіміотерапії. Нічого. Можливо, Джек пішла до Кайли?

Бет відкоркувала пляшку пива й розправила плечі. Вона пішла в задню спальню, щоб запитати в Лани, де Джек, готуючись до чергових вмовлянь матері зробити ремонт у будинку. Натомість вона натрапила на неймовірну картину бабусиної турботи. Лана читала книжку, вдягнена в халат, і в цьому не було нічого дивного. Але на її ковдрі згорнулася калачиком Джек. Лана гладила дівчинку по голові.

Вони не помітили, як увійшла Бет. Очі Джек були розплющені, але її погляд був розсіяний. Вона відвернулася від бабусі й втупилася в стіну над столом.

Якусь мить Бет спостерігала за ними, заворожена м’якими, гіпнотичними рухами, якими її матір погладжувала заплутане волосся Джек. Вона не впізнавала жодну з жінок, які сиділи на ліжку. Почувалася, наче заблуда, яка помилково зайшла до чужої сім’ї.

Лана відірвала погляд від книги. Вона говорила м’яким голосом, який Бет ніколи раніше не чула:

— День був важким. Принесеш нам крекерів із сиром?

Бет охопила дивна розгубленість і ревнощі. На кухні вона знову відсьорбнула пива. Поклала на тацю коробку з пшеничними хлібцями, швейцарський сир, дієтичну «Колу» для Лани і справжню для Джек. Розклала під­ставки-­шестикутники, які вони з Джек сплели з водоростей багато років тому. Трохи зачекала.

— Ви можете вийти до столу? — гукнула Бет, почуваючись смішною.

Джек похнюплено сіла за стіл, ховаючи руки в рукавах світшота. Бет дивилася, як її донька змушує себе їсти крекери. Безперечно, відбувалося щось дивне. Лана не нав’язувала їм свої думки й судження. Вона сиділа навпроти своїх дівчат, п’ючи дієтичну «Колу» й переводячи погляд з однієї на іншу.

Бет промацувала ґрунт, спостерігаючи за Джек краєм ока:

— Що за день! Мої пацієнти дуже нервові в цю пору року. На вулиці холодно, і в них ломить кістки. Свята давно минули, тож рідні перестали приїжджати до них із дітьми й подарунками.

Жодної реакції від Джек. Вона опустила погляд, зосередившись на скибці сиру, яку рвала на шматки.

— Лютий — непростий місяць, — вела далі Бет. — Дехто починає губити ліки або занедбує особисту гігієну. В одного чоловіка був висип на… ну, не будемо про це за столом. Хай там як, містер Роудз, джентльмен з ранчо по той бік болота… У нього кепські справи. Такий кашель, наче він витягує граблі через горло. Зрозуміло, що йому не вистачає…

— Мамо?

— Так? — Бет намагалася не сполохати її.

— У нас часом не залишилося помідорів чері?

Дівчина далі сиділа з опущеною головою, сховавши обличчя за волоссям, яке Бет схотілося відгорнути. Жінка стримала себе. Вона підійшла до холодильника, використавши це як можливість перезирнутися з Ланою. Вона шукала бодай якийсь натяк на те, що відбувається. Матір окинула її поглядом, який міг означати як «тисни далі», так і «неси вже ті кляті помідори». Бет обережно поклала помідори перед Джек.

— Люба, як пройшов твій день?

Жодної відповіді.

— Джек?

Лана прокашлялася.

— У Джек був важкий день. На болоті знайшли труп.

Джек кивала головою на знак згоди чи вдячності. Лана пошепки продовжила:

— Якісь туристи з її групи натрапили на нього біля північного берега. Джек мусила реагувати, повідомити правоохоронцям і таке інше.

Бет торкнулася плеча Джек — спершу повільно й обережно. Відчувши, як донька притислася до її руки, жінка підсунула крісло ближче й міцно обійняла Джек.

— Люба. Уявляю, як це було страшно, — Джек притулилася до неї, жуючи помідор. — Побачити мертву людину — це жахливо. Мене досі пригнічує смерть кожного пацієнта. А знайти труп у воді — дуже моторошно.

— Він був молодим, — пробурмотіла Джек. — Спершу я не могла зрозуміти, чи це хлопець, чи дівчина, через довге волосся. На мить здалося, що на його місці могла бути я.

— Джек, ти ж знаєш, що з тобою такого не трапиться. Ти дуже обережна. І чудово плаваєш. А ще ти сильна. Вода — твій другий дім.

Бет пригадала їхні перші дні разом, коли вони були лише вдвох. Бет збирала камінці у траві під час прогулянок, а Джек лепетала до морських левів зі слінга. У сім років дівчинка вже самостійно спускалася з осипу за будинком і човгала багнюкою, щоб збудувати крихітну фортецю з мулу, у якій вночі зможуть спати видри. У дванадцять років Джек попросила в матері падлборд на Хануку. Після напружених переговорів, у процесіяких Джек постійно повторювала: «Я дуже відповідальна», Бет здалася. І звикла спостерігати за тим, як донька шкандибає вниз, тримаючи на голові дошку, схожу на лопать гелікоптера.

Зараз ця рожева дошка стояла біля задніх дверей, накрита рушником, як саваном.

Тримаючи руки на доньчиних плечах, Бет відхилилася назад, щоб поглянути на Джек.

— Що сталося після того, як…?

— Прийшла берегова охорона. І якісь заступники шерифа. Двоє детективів із Монтерея. Було багато людей в уніформі.

— Джек, ти дуже хоробра.

— Не зовсім. Я лише подбала про свою групу й показала офіцерам, де лежить тіло.

— Вони щось казали про особу покійного?

— При мені — ні.

Лана прокашлялася.

— Я почитала в телефоні. Поки тільки пишуть, що болото заборонено відвідувати до подальших розпоряджень. Востаннє там хтось помер два роки тому. У рибалки стався серцевий напад, і він випав із човна. Спочатку знайшли човен, а за кілька днів і його.

Вони всі повернулися до вікна, наче темрява могла їм щось розповісти.

— Я не знаю, що могло статися, — голос Джек звучав тихо й невпевнено. — На ньому був наш рятувальний жилет, але він був не з моєї групи. У нього не було порожнього човна або падлборда, принаймні я нічого такого не бачила. Одяг був звичайний. Джинси. Важ-кі чоботи. Як рибалка, але не з тих, хто тут зазвичай рибалить.

— А Пол знає, хто це?

— Пола там не було.

Бет знову стисла Джек в обіймах.

— Мені дуже шкода, що так сталося, люба. Можеш сьогодні спати в моїй кімнаті, якщо хочеш.

Джек заплющила очі й вдячно кивнула. Вона притислася головою до плеча Бет, вдихаючи знайомий запах евкаліптів і солі.

Лана знову прокашлялася.

— Я зателефоную в школу й скажу, що тебе завтра не буде. Можеш залишитися вдома зі мною.

Джек здивовано підвела голову.

— Що? Ні, Примо. Дякую, але мені треба піти в школу. Так я почуватимуся краще.

— Ми всі почуватимемося краще вранці, — сказала Бет. — Неси свою подушку. І ковдру. Сьогодні занадто холодно, щоб брати мою.

Лана дивилася, як вони встають з-за столу, і намацувала таблетки в кишені халату. Минуло шість днів після курсу хімієтерапії, а це означало, що починається важкий тиждень. У жінки було утруднене дихання, легені виштовхували сухий кашель, від якого сльозилися очі. Її дівчата цього не помітили. Вони були занадто зо­середжені одна на одній, ідучи в спальню Бет, міцно обійнявшись і перешіптуючись. Не було запитань «Все гаразд, ма?» і навіть побажання доброї ночі. Лана відчувала, як енергія покидає кімнату й хвиля любові відкочується.