Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 31

Наступного дня спальня Лани нагадувала штаб-квартиру таємного слідчого підрозділу. Джек певною мірою так її і сприймала. Дошка була заповнена списками підозрюваних, масною картою болота, рукописною запискою й начерком ранчо Роудзів із межами орендованих ділянок і підрозділів. Останнім доповненням була збільшена зерниста фотографія Мартіна Роудза, який стояв на сцені в гурті чоловіків на конкурсі стартапів 3 лютого. Вочевидь цей конкурс справді відбувся. Усі чоловіки були вдягнені у футболки з логотипами власних стартапів. Більшості з них на вигляд було близько двадцяти п’яти років. Вони були худими й мали коротке волосся. Мартін скидався на їхнього дядька-­ботана, що намагався вписатися в компанію.

Лана розклала всі роздруковані документи із земельного трасту на ліжку, поділивши їх на купки.

Джек сіла поряд і почала перебирати найнеохайніший стос.

— Це історичні довідки, — сказала Лана. — Я їх іще не передивлялася. Поглянь спершу на це.

Вони підійшли до дошки.

— Я проаналізувала припущення твоєї мами щодо того, звідки могло припливти тіло.

Джек здогадалася, що лише в такий спосіб її бабуся може визнати свою помилку.

— Ми поки що не знаємо, де помер Рікардо, — продовжила Лана, — але я подумала: було б непогано з’ясувати, що відбувається там, де земельний траст і ранчо впираються у воду. Струмки не зважають на межі володінь, і ми знаємо, що містер Роудз здавав землю в оренду іншим підприємствам. Я знайшла подробиці цих угод у земельному трасті, і ось яка схема вималювалася.

Лана вказала на начерк на дошці. Він нагадував дитячий малюнок шахівниці: земля була вкрита блоками різної форми й розміру.

— Ти хочеш, щоб я робила нотатки?

— Ніколи не зголошуйся бути секретаркою, — сказала Лана, передаючи їй блокнот. — А тепер запиши: містер Роудз і його сім’я завжди управляли п’ятдесять­ма акрами на пагорбі біля головного будинку та стайні.

— Там, де ми були на поминках.

— Так. Сім’я Роудзів розпоряджається полями на пагорбі на схід від будинку. Сто акрів на півдні, ближче до болота, орендує виробник органічної полуниці. Ось тут, — Лана обвела колом територію на північ від будинку, — іще сто акрів, які здаються в оренду лососевій фермі, виробникам гібридів цвітної капусти, якійсь місіс Пікл та організації з назвою «Splatterball». Я почитала про неї. Звучить жахливо. Ці молоді люди бігають зі зброєю в камуфляжі, — Лана запнулася. — На твою думку, такий чоловік, як Рікардо Круз, міг захоплюватися пейнтболом? — з її вуст це слово прозвучало як принизливий сексуальний акт.

— Важко уявити.

На ковдрі задзвонив телефон Лани. Жінка поглянула на нього й похитала головою.

— Віктор Моралес. Щодня телефонує, щоб попросити вибачення.

— Ти з ним розмовляла?

— Поки що ні. Завжди корисно змусити чоловіка понервувати, Джек. Принаймні до того часу, коли тобі щось від нього буде потрібно.

Лана проігнорувала дзвінок і повернулася до начерку, указуючи на південно-­східну частину ранчо біля води й межі з володіннями земельного трасту.

— Найцікавіше тут. Минулого року містер Роудз здав цей шмат землі Полу. Твоєму босу.

Джек уважніше придивилася до схеми.

— Мама щось згадувала про це.

— Твоя мама?

— Так… Здається, це спливло в розмові, коли вони їли буритос з Мартіном. Вона сказала мені, що в неї є припущення щодо того, як двомісний каяк опинився в стайні містера Роудза. Мабуть, він здав землю в оренду Полу і той натомість дав йому каяк. Це все, що мені відомо.

Лана хотіла розпитати її детальніше, але замість того повернулася до дошки.

— Ну, ось ця земля. Формально її орендує компанія «Fruitful LLC», але в договорі вказане ім’я Пола. У тебе є якісь версії щодо того, що він може там робити?

Джек похитала головою.

— Я ніколи не чула про це. У нас немає там закусочної чи елінгів. Ця ділянка межує з водою?

Джек і Лана придивилися до вузької смужки. Ділянка Пола була малою — менше акра — горловиною між болотом і просторим ранчо. Лана запитала себе, чи це може бути зерном великого, сміливого проєкту, про який ішлося в записці.

— Судячи з супутникових зображень, це поле, — сказала Лана. — Близько до берега, але не біля води. Мабуть, там багато ставків, які заповнюються морською водою.

Джек переводила погляд зі схеми на карту болота й на свої записи.

— Здається, я знаю цю місцевість. Це долина, обгороджена парканом. Важко роздивитися, що там.

— Вона розташована близько до мілини.

— Думаєш… — Джек не була впевнена, чи хоче це запитувати. — Думаєш, мені слід звільнитися?

Лана подивилася на свою онуку. Вона не жувала ручку й не смикала за манжети світшота. Дівчина була спокійною й стриманою. Як і її мати.

— Не поспішаймо з висновками, — Лана вказала на купу паперів із земельного трасту на своєму ліжку. — Подивімося, що ще тут є.

Джек узялася за історичні документи, а Лана — за контракти. Вона знову зупинилася на листі про наміри й уважно перечитала короткі абзаци про консерваційний сервітут. Жінка начебто розуміла його, хоча ніколи не зіткалася саме з такими документами. Вочевидь Мартін, Діана та Віктор мали різні погляди на те, що він означає. Лана дістала свій телефон і написала повідомлення давньому другу, який точно міг його розтлумачити. Але Андре не відповів їй відразу, як робив зазвичай. Можливо, він забув про неї за стільки часу.

За дві години Джек піднялася й пішла. Лані здалося, що дівчина втомилася потурати їй. Можливо, онука зрозуміла, що це не захоплива гра, а складне полювання з багатьма невідомими змінними. Та раптом Джек повернулася з дієтичною «Колою» для Лани й великою мискою кукурудзяних чипсів із сальсою. Дів­чина усміхнулася й дістала зі свого стосу недавній генеалогічний звіт.

Вони з’їли половину чипсів та увесь соус, перш ніж щось знайшли.

— Нарешті! — сказала Лана.

Вона розмахувала аркушем паперу.

— Що це?

— Електронний лист від Рікардо Круза Галу Роудзу щодо загадкового проєкту, над яким вони працювали. Написаний за тиждень до його смерті. До їхніх смертей. Послухай:

Дорогий Гале!

Сьогодні яструби літають високою. Щойно телефонували з офісу архітектора. Перші начерки «Вердадери Лібертад» готові. Архітектори надішлють Вам примірник, а я привезу свій, коли приїду до Вас у п’ятницю. Я не підглядатиму: хочу, щоб ви перші його побачили.

До зустрічі,

Рікардо.

Лана переможно подивилася на Джек.

— Бачиш дату? Рікардо навідався до містера Роудза третього лютого, того самого дня, коли його вбили. Ти знайшла тіло Рікардо за два дні, у неділю.

— Так…

— Це їх пов’язує, і не лише на загал. Вихідні, у які вони померли.

Джек переглянула документ.

— Ця фраза, «Вердадера Лібертад». Вона означає «справжня свобода».

— Я рада, що ти недаремно ходиш у школу.

— Ні, я щось бачила про це… — Джек почала перебирати папери, які лежали перед нею. — Ось. Коли я це прочитала, то воно здалося мені маячнею. Тут розповідається історія ранчо з погляду одного з нащадків початкових власників. Мабуть, це двоюрідний прапрапрадід містера Роудза. Назва трохи відрізняється, але це те саме ранчо. Ось абзац про початок будівництва 1853 року, — сказала дівчина, показуючи пальцем.

Історію, надруковану темним зернистим шрифтом, кілька разів копіювали, нахиляючи текст праворуч.

Одного дня, коли чоловіки працювали на будівництві, група мексиканців прийшла, щоб прогнати їх із землі, яку досі вважали своєю. Містер Роудгауз сказав, побачивши їх здалеку: «Схоже, нам доведеться боротися. Шкода, що в нас немає з собою американського прапора!» А його тесть відповів: «У мене є прапор, великий! Він у моїй скрині у візку». Чоловіки швидко дістали його й прибили до палиці, а потім підняли над великим дубом. Помітивши прапор нового уряду і вочевидь вирішивши, що це розташування армії США, мексиканці передумали нападати й розвернулися назад. Відтоді цей дуб був відомий у їхній сім’ї як «Дерево свободи».

Лана підвела погляд.

— Міркуєш, проєкт, над яким працювали Рікардо й Гал, повʼязаний із цим Деревом Свободи?

— Дерево Свободи, Справжня Свобода… Не знаю, — Джек знизала плечима. — Якось дивно, ураховуючи цю історію, що вони обрали іспанську назву. Можливо, це збіг?

— Або відсилка, яку ми поки що не розуміємо.

Джек сперлася на узголів’я.

— Американська історія така схиблена, — сказала вона. — Білі вкрали це ранчо в мексиканців.

— Імовірно, мексиканці вкрали його в індіанців.

— Чому земля має комусь належати?

— Земля — одна з найцінніших форм влади на планеті. Її кількість обмежена. Коли ти купуєш її…

— Або крадеш…

Лана кивнула.

— … ти розпоряджаєшся її долею. Якщо ти володієш землею, можеш робити, що забажаєш. Саджати дерева, будувати хмарочоси або проєктувати ціле місто. Можеш визначати майбутнє для себе та для своєї сім’ї.

— Здається, це ще один спосіб впливати на інших.

Лана усміхнулася, згадавши блискучий білий лакований стіл у своєму колишньому офісі в Західному Лос-­Анджелесі.

— Іноді так. Але володіння землею — це не завжди про владу. Воно дає відчуття вкоріненості. Опікування. Містер Роудз так сприймав своє ранчо. А працівники земельного трасту так сприймають землі в їхньому підпорядкуванні.

Джек це не переконало.

— Подумай про цей будинок, — продовжила Лана. — Які відчуття в тебе викликає те, що він належить твоїй мамі?

Джек задумалася.

— Відчуття безпеки. Що б не сталося, я можу повернутися додому.

— Саме так. Коли ти володієш чимось, можеш на нього покластися. Певною мірою воно володіє тобою. Від першого дня, коли ти купуєш нерухомість, вона запускає в тебе свої пазурі. Ти обходиш її, і вона шепоче тобі на вухо, чим хоче бути, ким хоче зробити тебе. Ти відчуваєш потребу в тому, щоб піклуватися про неї. Я не раз це спостерігала у своїх клієнтах.

— Усе одно я думаю, що це несправедливо.

Лана пирхнула.

— У сфері нерухомості все несправедливо.

Бет написала, що в неї була жахлива зміна, і попросила їх самостійно зорганізувати вечерю.

Поки Джек замовляла велику піцу з ковбасою, цибулею й додатковими оливками в «Pizza My Heart», Лана знову надіслала повідомлення Андре. Піцу доставили відразу по приїзду Бет. На щастя, телефон Лани задзвонив до того, як вона почала їсти.

Лана побігла в спальню й зачинила двері. Бет здивовано подивилася на Джек, але дівчина була занадто зайнята рівномірним розкладанням начинки поверхнею піци, щоб це помітити.

— Дякую, що так швидко перетелефонував, Анд­ре, — Лана сіла на ліжко навпроти вікна й поклала лист про наміри двох чоловіків на коліна.

— Не варто подяки, люба. Де ти? Твоя асистентка щось казала про медичну процедуру за містом, а потім ти перестала відповідати на мої повідомлення. Коли я знову зателефонував їй, вона вже працювала на якогось інфлюенсера в Охаї.

Лана не очікувала, що їй буде так приємно й водночас боляче почути голос давнього друга. Це було схоже на відклеювання пластира, про який вона забула.

— Андре, зі мною все гаразд. Просто ситуація виявилася складнішою, ніж я очікувала.

— Де ти?

— У затоці Монтерей, біля Кермела. Недалеко звідти.

Андре повільно видихнув.

— Дякувати Богу! Я вже думав, що ти застрягла в якомусь жахливому місці на кшталт сибірської тюрми чи Бейкерсфілда, — він зробив паузу. — Стривай. Ти проходиш процедури равликотерапії? Оце так! Я чув, що равликовий слиз пахне жахливо, але зморшки зникають на очах.

— Дурниці. Ти ж знаєш, що в мене немає зморшок.

— Ти мені не скажеш, так? Отже, у чому річ?

— Я сподівалася, що ти зможеш мені трохи розповісти про консерваційний сервітут.

— Сподіваюся, ти не приєдналася до Партії зелених?

— Ні, нічого такого. Я вивчаю кілька контрактів із земельним трастом, тож у мене виникли запитання. Я раніше ніколи не зіткалася з неприбутковими організаціями, і мені спало на думку, що ти можеш тут допомогти, — сказала Лана.

Він засміявся.

— Молодець! Працюєш не покладаючи рук. Запитуй.

— У мене в руці лист про наміри, підписаний п’ять років тому ранчером і земельним трастом. У ньому йдеться про сервітут. Це передача прав на забудову, а не землі, правильно?

— Саме так. Земля залишається у власника, але він відмовляється від права щось із нею робити. За це йому списують податки. Це схоже на сервітути, про які ми домовлялися раніше, щоб прокласти дорогу через приватні володіння. Але в цьому випадку замість будівництва вводиться заборона на забудову.

— Отже, якщо ніхто не купує та не продає землю, яку роль виконує земельний траст? Що вони з цього отримують?

— Контроль. Земельний траст виконує роль няньки в цьому процесі. Вони позбавляють цю ділянку будь-яких можливостей для розвитку та прибутку. Вони підпису-ють документи й фіксують введені обмеження. А потім моніторять територію, ввірену їм, щоб ніхто не побудував там крамницю, будинок чи, боронь Боже, фабрику.

— Як земельний траст заробляє гроші за такого сценарію?

— Ніяк. Тому він і називається неприбутковою організацією.

— Якось нелогічно.

— Для тебе так. І для мене теж, люба. Але кожному своє… і я припускаю, що земельні трасти часто отримують великі грошові винагороди за свою працю. Так само, як дехто жертвує на потреби лікарні, у якій померла старенька матуся.

Лана намагалася ігнорувати цю аналогію.

— А якщо в земельного трасту, згідно з консерваційним сервітутом, буде достатньо землі, щоб отримати федеральний статус заповідника дикої природи?

— Якої дикої природи?

Лана визирнула у вікно.

— Тюленів. Видр. Водоплавних птахів.

— Харизматична мегафауна, — зауважив Андре. У його голосі поєднувалися повага та відраза. — Що симпатичніші тварини, то більша винагорода. Мільярдери з клубу Сьєрра таке люблять. І федерали теж. Якщо земельний траст доведе, що ці тварини унікальні або перебувають під загрозою, він зможе претендувати на федеральний статус. Це дозволить залучити великі кошти й диктувати умови в радіусі кількох миль.

Отже, Діана не перебільшувала. Лана уявила собі, як Віктор Моралес — король консервації — забирає Елкгорн у ранчерів, які контролювали ці землі поколіннями. Він об’їжджає трав’янисті пагорби на коні, у чоботях, пошитих на замовлення, оглядаючи свою екоімперію. Віктору б це сподобалося. І йому б це личило. Але між ним і цією мрією стояло одне невирішене питання.

— Із мого досвіду, лист про наміри не має юридичної сили, — сказала Лана. — Проєктів консервації це теж стосується, так?

— Так. Лист про наміри — це лише обіцянка. Ти ж знаєш, як часто у сфері нерухомості проєкти змінюють або відкидають на середині шляху.

— Без контракту немає домовленості, — це була одна з її мантр. — Дякую, Андре. Саме це мені було потрібно.

— Пусте. Я єдиний, кому вдалося поспілкуватися з тобою за останні місяці. Усі заздритимуть мені, — він запнувся. — Без тебе тут не так весело. Балачки — це добре, але я сумую за тим, як ти розбирала цілі будинки.

— Ти сумуєш за роботою, яку я тобі підкидала.

— Ну, і це теж. Але, люба, у Західному Голлівуді зараз ставлять нестерпну виставу, у якій чоловічі ролі виконують свині, і всі тільки про це й говорять. Ти скоро повернешся?

Лана відчула сум за своїм колишнім життям, за п’ян­ким барабанним дробом комерції, за передзвоном келихів у компанії друзів і ворогів. Вона скучила за ресторанами, у яких виділяли столик залежно від становища в місті. За послугою паркування автомобіля. Але вона не знала, яка частина її колишнього світу буде доступна їй, якщо вона повернеться зараз, із запалими очима і швами. У неї були причини не розповідати про свою хворобу нікому, окрім Ґлорії. Впливові люди на кшталт Андре уникали слабкості, як зарази. Лана теж її уникала, до того, як захворіла.

Жінка оглянула кокон, на який вона перетворила задню спальню дому своєї доньки в Елкгорні. Обшарпані меблі. Розкидані всюди папери. Вона не обирала це місце, але тут могла бути собою — вразливою, недосконалою Ланою, хворою на рак. За два дні, у четвер, вона пройде тести, які визначать, коли жінка знову стане просто Ланою. Це може статися швидко. Або ніколи. У неї в душі жевріла надія, що пухлини зменшилися й вона зможе повернутися додому, знову стати приголомшливою й твердою, як діамант, залишивши все це позаду.

До того часу в неї були нові заняття.

— Я точно не знаю, коли повернуся, Андре.

Лана бачила крізь вікно, як болото оживає ввечері, як крячки та тюлені заходять у воду, щоб уполювати собі вечерю.

— Мене дещо зацікавило тут.

— Сто акрів можливостей? Сріблястий лис? Знаючи тебе, і те, й інше.

Лана усміхнулася.

— Я розповім тобі все, коли повернуся, Андре. Омакасе. Я пригощаю.

— Чекатиму з нетерпінням, люба. Приводь його з собою.