Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 51

Дійшовши до під’їзної алеї, Лана помітила, що двері стайні відчинені. Вона зайшла всередину, не сумніваючись, що знайде там Джек. Лана зауважила стіни з вузькокільцевої деревини та блискучі латунні петлі. Містер Роудз не пошкодував грошей на відбудову. Над кожним стійлом висіли легкі, сучасні мідні світильники. Джек увімкнула частину з них у задньому ряду, зануривши мотлох у тепле світло. Лана згадала фотографію на кухні — серйозні Роудзи та Крузи на порозі щойно завершеної будівлі. Цю стайню побудували вимушено. Конструкцію можна було відновити, а от Алехандро Круза та Кору Роудз — ні.

Джек гукнула до Лани з глибини стайні. Лана обережно зайшла в глухий кут із тенісних ракеток, іграшок і поцвілих спальних мішків. Вона провела пальцем по набору електроніки — яскраво-­жовтій коробці, що виділялася на фоні брудно-­коричневого й сірого, які переважали у стайні.

— Поглянь на це, — Джек поклала на руку Лані бейсбольну рукавицю. Це була крихітна рукавиця ловця зі справжньої шкіри: обнадієні батьки іноді купують такі своїм маленьким синам. Лана ледве змогла засунути всередину три пальці. Але нею явно користувалися. Рукавиця була потерта, шкіряна кишеня вицвіла й по­тріскалася. Ремішок розвалювався, а одну зі зав’язок погризли миші. Збоку на великому пальці було написано «Рікардо» великими друкованими літерами. А внизу, менш чітко, іще одне ім’я: «Мартін».

Лана стиснула в руках рукавицю й заплющила очі. Вона згадала те, що чула від Діани про пожежу, а від Бет про подальші події. Про те, як Мартін і Гал залишилися на ранчо, але віддалилися один від одного, поки Рікардо — дивовижна дитина — підростав.

Лана помилилася. Вона знала, що вбивство Рікардо пов’язане з любов’ю та зрадою. Але це була не любов Віктора до Рікардо чи злощасний роман між Діаною й Рікардо. Це була сімейна любов. Те, що почалося кілька десятиліть тому. Те, що згоріло й було відбудоване крізь біль. Річ була в синові Гала та в його хлопчику, а також у дистанції між ними.

— Джек, ти мала рацію. Це все-таки не НАОУ.

— Ти хочеш сказати…

Лана кивнула.

— Мартін.

Вона згадала дивну чорну сумку на задньому сидінні його машини. У неї поки що не було слів, щоб усе пояснити, але вона відчувала, що має рацію. Лана бачила азарт в очах Джек.

Вона подивилася на телефон. О пів на восьму. У стайні сигналу майже не було, а Рамірез більше не намагалася з нею зв’язатися. Лана перевела погляд на двомісний каяк у передньому кутку стайні, над яким висів один рятувальний жилет.

— Це той, який ти бачила на поминках?

Джек кивнула.

— У ньому щось змінилося?

— Ні, — Джек придивилася до човна. — Але у двомісного каяка має бути два рятувальні жилети…

Дівчина змовкла, ніби занурилася в цю жахливу згадку про те, як Рікардо Круз плаває в грязюці, і його бездиханне тіло вдягнене в рятувальний жилет.

У голові Лани вималювалася хронологія подій. Рікардо вбили в п’ятницю опівдні й скинули у воду пізно ввечері, а в неділю вранці його знайшли туристи. І Джек. Уперше Лана звернула увагу на цей проміжок часу в п’ятницю між убивством і потраплянням у воду. Вона підрахувала, скільки часу потрібно, щоб приїхати з Сан-­Франциско в Елкгорн, повернутися в місто й знову приїхати сюди того самого вечора. На велосипеді це зробити неможливо. А на «мазераті» буде навіть приємно. Цей дивний чорний предмет у машині Мартіна. Ве­лосипед Рікардо, із якого зникла сумка. Це була вона.

— Джек, розкажи мені про велосипедні сумки. Вони важкі, як ґрунтоване полотно?

Дівчина кивнула, широко розплющивши очі.

— Чому ти запитуєш?

— Ходімо звідси.

Лана засунула бейсбольну рукавицю під пахву й почала вибиратися із захаращеної стайні, друкуючи повідомлення Полу й сподіваючись, що сигналу вистачить, щоб його надіслати. Але перш ніж вони дійшли до дверей, Лана почула кроки. Надворі хтось розмовляв. Сердитий голос Діани долинав із темряви.

— Мартіне, ми ще не закінчили нашу дискусію…

Висока постать закрила собою вхід до стайні. Потім з’явилася ще одна постать. І ще одна.

— Ось де ви, — сказав Мартін. Його очі були темними й непроникними у тьмяному світлі.

— Що це у вас?

Лана інстинктивно закрила собою Джек і сховала бейсбольну рукавицю за спину. Раптом вона передумала. Їм було потрібно вийти зі стайні. Привести Пола й детективку Рамірез. Слід було вдати, що їм нічого приховувати.

Лана підняла рукавицю, прикривши рукою написи з внутрішнього краю.

— Ми з Джек розважалися.

Лана напустила на себе незворушний вираз і кинула рукавицю в неосвітлене стійло.

— Пусте. Ходімо.

Лана підійшла до дверей. Але більше ніхто не поворухнувся. Мартін заблокував вихід зі стайні, а Діана порівнялася з ним ліворуч. Бет стояла на кілька кроків позаду, у темряві біля відчинених дверей.

— Мартіне, я не розумію цю вилазку, — голос Діани звучав різко.

Лана обвела очима стайню.

— Вибачте, що змусила вас чекати. Треба повертатися в будинок, щоб обговорити майбутнє ранчо.

— Для цього ми й зібралися тут, — сказав Мартін.

— Звісно. Я хотіла спершу знайти Джек, — продовжила Лана.

Це прозвучало менш переконливо, ніж вона очікувала.

— Що ще ви знайшли? — запитав Мартін.

Лана поглянула на чоловіка, який стояв перед нею. Його очі були шалені. Він був високим і спортивним. Та все ж лише чоловіком. Вона впорається з ним.

— Мартіне, прошу вас, ходімо в будинок. У вашої сестри є хороші ідеї, і я думаю, що з вашою винахідливістю ми створимо щось надзвичайне. Чому б нам…

— Ми продаємо ранчо, — сказав Мартін.

Його голос був гучним і твердим, як залізо. Він розходився луною в стайні, відбиваючись від металевого даху.

— Це не те, чого хотів ваш батько, — заявила Джек тонким голосочком.

Мартін зробив крок у бік дівчини.

— Звідки ти знаєш?

Бет підійшла до нього й поклала руку йому на плече.

— Мартіне…

— Бет.

Він обернувся до неї, схопив її пальці та притиснув їх до своєї куртки. Джек нервувалася.

— Я маю на увазі…

— Ми знайшли плани, — утрутилася Лана. Їй не подобалося, як Мартін дивиться на її дівчат. — Плани проєкту, який ваш батько розробляв із Рікардо Крузом. «Вердадера Лібертад».

— Я не знаю, про що ви говорите, — сказав Мартін.

Цього разу не стрималася Бет. Вона відсмикнула свою руку від нього.

— Я передала вам ці документи, — зауважила вона. — Від архітектора.

— Отже, ви їх бачили? До того, як передати мені, чи заглядали через моє плече? — він із відразою похитав головою. — А я було думав, що ви не граєте в ігри своєї матері. Ді, ці жінки втручаються в наші справи. У татові справи.

— Ми не втручаємося, — сказала Лана, — а з’ясо­вуємо правду.

Вона не зводила очей із Діани. Якщо не можна вивести їх звідси, потрібно торгуватися з ними.

— Я вам розповідала про це за обідом, — нагадала вона. Її голос звучав спокійно й чітко. — У вашого батька з Рікардо Крузом був спільний проєкт. Вони хотіли перетворити ранчо на ферму-­інкубатор для жінок та знедолених підприємців. Можливо, Рікардо згадував про це. Про велику мрію вашого тата.

— Ця мрія померла, — сказав Мартін.

— Померла? — Лана втупилася в нього очима. — Тому що ви їх убили?

Мартін засміявся. Він повернувся до Діани, криво усміхаючись їй.

— Це твоя переговорна стратегія, Ді? Використовувати дикі погрози, щоб ранчо дісталося тобі?

Лана подивилася прямо на Діану.

— Ваш брат убив Рікардо. Ось тут, на ранчо. Забив його до смерті та скинув у струмок. А потім убив вашого батька.

— Вухам не вірю, — фиркнув Мартін.

— Шерифи вже їдуть сюди, Мартіне, — сказала Лана. — Щоб зібрати докази.

— Докази? — перепитала Діана.

— Вони тут, — відповіла Лана, обвівши рукою стайню.

Вона точно не знала, що там було. Імовірно, те, що допоможе їм виграти час. Утримає його подалі від машини. Діана бігала очима стайнею, намагаючись роздивитися гори непотребу в тьмяному світлі. Вона сумнівалася. Прислухалася. Мартін глузливо усміхнувся.

— Ді, Рікардо Круза вбили за кілька миль звідси. А я ввесь день був у Сан-­Франциско. Ця жінка не знає, що каже. Вона — невдачлива нишпорка.

— Ви були в Сан-­Франциско, Мартіне, — погодилася Лана. — Але не ввесь день.

Вона зустріла його розлючений погляд, сподіваючись, що в її обличчі читається співчуття.

— Я знаю, як це, Мартіне, — сказала вона шовковим голосом, лагідно промовляючи його ім’я. — Коли твоя сім’я не цінує тебе. Не поважає, — вона зробила крок у його напрямку. — Мабуть, вам було боляче спостерігати за тим, як Рікардо знову обкрутив їх навколо пальця. Він зник на двадцять років, а потім вигулькнув, щоб перебрати на себе ранчо.

Лана помітила, як його повіка сіпнулася — ледве помітний, мимовільний рух.

— Ви були єдиним, хто бачив його наскрізь, — сказала вона. — Єдиним, хто був готовий захистити свою сім’ю. Вашу спадщину.

Мартін нічого не відповів. Але його очі блищали, а голова схилилася в її бік. Лана підступила ще на крок.

— Він збирався все вкрасти, — сказала Лана. — Ви мусили цьому запобігти.

— Ви не знаєте, про що говорите, — повторив Мартін уже менш категорично.

Лана підступила ще ближче до нього.

— А потім ви натрапили на нього тут. У будинку. Рікардо тут ночував, так? Із вами, Діано? По середах?

Діана схрестила руки на грудях. Невпевненість у її голосі чергувалася з викликом.

— Рікардо був мені як племінник. Він спав у своїй колишній кімнаті, у якій він жив з матір’ю після… Нічого непристойного не було. Ми просто згадували давні часи.

— Давні часи. Вони найкращі, авжеж? — сказала Лана. — Коли Рікардо був малюком, а ви — молодою жінкою з розбитим серцем. Жінкою, яка потребувала зцілення.

— Рікардо був єдиним промінцем світла в той час, — голос Діани тремтів. — Нашим ангелятком. Нашим маленьким хлопчиком.

Лана кивнула. Відтак вона висловила здогад.

— Того тижня ви обоє затрималися тут у четвер. Щоб обговорити майбутнє.

Діана обернулася в темряву, ніби Рікардо стояв по той бік дверей.

— Я хотіла запропонувати йому долучитися до створення оздоровчого центру. Таким чином ми обоє могли б ушанувати памʼять наших батьків, створити щось гарне разом, — на обличчі Діани з’явився рум’янець, її голос звучав чіткіше. — Тоді я дізналася, що в них із татом інші плани.

— Ви посварилися.

— У четвер увечері, так. Виникла суперечка. Я поїхала в п’ятницю вранці — Рікардо тоді ще спав. Я хотіла поговорити з татом у «Бейшор-­Оукс». Про все домовитися. Я б нізащо не скривдила Рікардо.

Лана кивнула.

— Ви б нізащо його не скривдили. Але ви приховали свій зв’язок із ним.

— Я мусила захистити себе, — сухо сказала Діана. — Коли я дізналася про його смерть, то зрозуміла, що могла бути останньою, хто бачив його живим. Ми ночували вдвох на ранчо, а потім він помер. Це було жахливо. Я вже переживала такий жах в Англії. Правоохоронці накинулися б на мене, почали б ходити чутки. Навіть якби мені не висунули звинувачення, моя репутація була б зруйнована.

Лану раптом пройняло співчуття до Діани, яка любила Рікардо та втратила його. Але вона мусила зосередитися на Мартіні.

— А як щодо ваших попередніх зустрічей? Я розумію, чому ви приховували їх від чоловіка, але від брата?.. Невже ви не хотіли запросити Мартіна, щоб разом згадати минуле? Помріяти про майбутнє?

Діана схвильовано подивилася на Мартіна.

— Я не думала, що йому це буде цікаво.

Лана побачила краєм ока, як Мартін здригнувся. Маленька рана, яку можна відкрити. Вона поглянула на Мартіна широко розплющеними очима.

— Бачите, що я маю на увазі? Ваша сестра місяцями брехала вам. Захищала своє ангелятко Рікардо.

Лана підняла вгору руку, випереджаючи заперечення Діани, і зробила останній крок у бік Мартіна. У неї були не всі деталі, але він знав, що скоїв. Потрібно було звертатися до його серця.

— Я знаю, як це, коли тебе виштовхують із сім’ї, Мартіне. Внутрішні жарти, маленькі секрети. Усе почалося, коли ви були підлітком, так? Вам не приділяли уваги. Ваша мати померла. Ви були в жалобі. Але всі помічали лише Рікардо. Мабуть, для вас стало шоком по-бачити його в будинку через стільки років.

— Ви помиляєтеся. Мені було байдуже до Рікардо, — сказав Мартін рівним, непереконливим голосом. — Він був лише хлопчиком, який виріс. Рікардо повернувся в будинок і влаштовував піжамні вечірки з Ді. Що з того? Мені було байдуже.

— Так само, як вашому батьку до вас, Мартіне? Він опікувався Рікардо, але не вами?

Лана була на відстані витягнутої руки від Мартіна.

— Ви не знаєте, що…

Лана згадала, що їй розповіла Бет після смерті містера Роудза. Здавалося, що відтоді минула ціла вічність.

— Навіть у будинку пристарілих це знали. Ваш батько розповідав медсестрам про нього. Ви були його сином. Але Рікардо був його хлопчиком, його золотим хлопчиком, який повернувся.

Мартін повернувся до Бет. Його погляд був сповнений болю та питань. Вона спокійно подивилася на Мартіна.

— Це не ваша провина, Мартіне, — сказала Лана, спрямовуючи його увагу на себе. — Він не повинен був вас так покидати.

Вона простягла до нього руку. Мартін завагався.

— Ви надаєте великого значення дрібницям, — пробурмотів він.

— Передати Рікардо вашу бейсбольну рукавицю? Віддати йому ранчо? Це не нічого, Мартіне. Ви заслуговували на більше.

Лана обхопила його ліву руку своїми руками. Він не опирався. Попався. Лана в цьому не сумнівалася.

— Ви заслуговували на любов свого батька. Заслуговували знати, що він планує. Як мати, я знаю, що вам заборгували.

Його рука напружилася. Лана востаннє смикнула за мотузку:

— Якби ваша мати була тут, вона б підтримала вас. Захистила б вас. Якби вона…

Оглушливий удар обірвав її промову.

Попри її досвід протистояння чоловікам, Лана ніколи не мала справу з насиллям. Були крики. Були розбиті вази. Якось у її улюблені білі лаковані туфлі налили гарячу каву. Але противники Лани, як правило, не опускалися до побиття жінок.

Саме тому Лана була зовсім неготова, коли рука Мартіна врізалася в її вилицю. Обличчя жінки пронизав пекучий біль. Стайня попливла в неї перед очима. Лана почала сповзати від нього, від них, на холодну земляну підлогу.

Біль не дозволяв їй думати, шукати прорахунки в спробі заманити Мартіна в пастку. Але вона усвідомлювала одну чудову річ. Попри біль і хвилі шоку, що пробігали тілом, вона відчувала тріумф. Остання думка Лани була простою: вона мала рацію.