Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 20

Бет вийшла до Джек через чорний хід ще до того, як дів­чина пристебнула велосипед.

— Як усе минуло?

— Нормально. Добре, мабуть.

Джек притулила велосипед до стіни й дозволила матері обійняти себе однією рукою. Відтак побігла на кухню.

— А детективка…?

— Вона класна. Спочатку була не в захваті від прогулянки на природі, але потім звикла.

Джек сіла за стіл із пачкою кукурудзяних чипсів і тарілкою сальси. Вона поглянула на матір.

— Прима мала рацію.

Із дивану долинув голос Лани.

— Щодо чого?

Бет здивовано підняла брову.

— Спи, ма.

Лана встала з дивану й пошкандибала до них. Токсини ніколи не збивали її з ніг у перший день, і Бет знала, що стероїди забезпечуватимуть її енергією щонайменше два дні, але жінці все ж було важко дістатися до столу. Джек перевела погляд із матері на бабусю.

— Вона сказала мені, що я більше не підозрювана. Мабуть, мене понизили в статусі.

— Що ти маєш на увазі? — з надією запитала Бет.

Лана підморгнула їй.

— Бачиш, Бет? Я казала тобі, що Джек не потрібен адвокат.

Бет точно не хотіла вкотре втягуватися в цю суперечку.

— Що їх переконало у твоїй непричетності?

— Думаю, це не пов’язано зі мною. З’ясувалося, що Рікардо Круз помер у п’ятницю, ще до початку моїх турів.

— У п’ятницю? — перепитала Лана. — А вони знають коли?

— Удень. А потім він пробув у воді від двадцяти чотирьох до сорока годин, поки я не знайшла його.

— Якщо він помер удень, а ти знайшла його опівдні в неділю… минуло близько сорока восьми годин. У цьому разі…

— Джек, це чудово, — сказала Бет.

Вона знову обійняла Джек — цього разу міцно. Їй було неважливо, скільки годин Рікардо Круз пробув у воді. З її доньки зняли підозри, і лише це мало значення.

— Тепер можна залишити справу позаду.

Лана продовжувала бубніти собі під ніс:

— Можливо, його вбили, а потім кинули у воду. Або…

Бет роздратовано спостерігала за тим, як Джек вислизнула з обіймів і подивилася на Лану.

— Що таке, Примо?

— Вона ще щось тобі сказала? Про хід розслідування?

— Ма, загроза для Джек минула. Ми в безпеці. Не думаю, що…

— Був один дивний момент. Вона змусила нас розпаковувати аптечки й вилучила всі Mаglite. Пола це дуже розсердило. Вона сказала, що це — імовірні докази.

— Стривай.

Лана підійшла до дивана й повернулася з блокнотом та ручкою.

— Розкажи мені про «Maglite».

Бет втупилася очима в матір, яка енергійно записувала щось у свій жовтий блокнот. Це мав бути щасливий момент. Спокійний. Але Лана позбавила її цього. Бет повернулася до своєї доньки.

— Джек, ти не мусиш…

— Я теж хочу знати, мамо. Болото важливе для мене. Я хочу, щоб там було безпечно. Для всіх.

Бет зітхнула. Вона встала з-за столу й почала переносити тарілки з посудомийної машини до шафи.

***

— Отже, «Maglite», — повторила Лана.

Вона була виснажена, і навіть руки її не слухалися, але слова Бет про те, що проблему вирішено, викликали в неї паніку. Їй здалося, що її позбавили чогось, що вона ризикує втратити своє єдине джерело енергії. Жінка не була готова відмовитися від свого розслідування, від можливості на щось впливати. Поки що не була готова.

— На кожному каяку гіда є аптечка, — сказала Джек. — Базові речі: пластирі, питна вода та великий ліхтар. На той випадок, якщо ми застрягнемо десь увечері. Я використовувала його лише раз, коли одна з учасниць туру загубила перстень у воді.

— Ти знайшла його?

— Ні. Ця жінка хотіла пірнути по нього у воду, але побачила медузу й передумала. Вона сказала, що попросить свого хлопця купити їй кращий.

— Який вигляд мають ці «Maglite»?

— Вони схожі на звичайні ліхтарі, але важчі. Працюють від шести батарейок найбільшого розміру. А ще на них намальований прапор США. Пол придбав їх у військ­торгу.

— Детективка Рамірез вилучила їх усі?

— Здається, так.

— Що ти маєш на увазі?

— У нас шість каяків гіда. Відповідно, шість аптечок. Проте лише в п’яти з них були ліхтарі. Пол сказав, що шостий десь загубився. Думаю, так і було. Я не перевіряю вміст аптечок, — Джек насупилася. — Мабуть, слід було б.

Лана переглянула свої записи. Можливо, зниклий ліхтар — це знаряддя вбивства. Якщо Пол убив ним Рікардо, він міг викинути або сховати його. Або ж він справді його загубив. Це її теж не здивувало б.

Бет пройшла повз них, тягнучи старий пилосмок із коридору до своєї спальні. Вона грюкнула дверима, і з кімнати почувся звук, схожий на зліт невеликого літака. Лана вирвала сторінку з блокнота й записала на ній нагадування купити новий пилосмок.

— Детектив іще щось тебе запитувала?

Джек розповіла бабусі про те, як розраховується час припливів і відпливів. Лана примружилася, намагаючись слідкувати за її поясненням про воду, місяць та переміщення Рікардо Круза водою.

— Від двадцяти чотирьох до сорока годин, — сказала Лана. — Отже, його вбили в п’ятницю, а потім десь уночі або в суботу він опинився у воді. Мабуть, він помер не там, де ти його знайшла.

Джек кивнула.

— Я мала б раніше здогадатися. Було б дивно, якби в тому місці хтось побився або травмувався. Певний період часу воно затоплене, а в інші там занадто мілко, щоб дістатися туди човном. Крім того, його б хтось обовʼязково побачив, якби він пробув там усю суботу.

— Якщо його винесло туди водою, — Лана знову почала писати, — то звідки? Як далеко він міг пропливти?

— Залежить від того, чи він плив у відкритій воді, чи в струмку.

Лана підвелася з-за столу.

— Можеш показати мені?

— На карті?

— Ні, — Лана попрямувала до чорного ходу. — Надворі.

Джек і Лана стояли за будинком на пагорбі, який спускався до болота. Лана роззиралася навколо, дивуючись, що ніколи раніше тут не була. Вони стояли під вікном спальні, крізь яке щодня дивилася Лана, але без шибки все здавалося інакшим.

Тут був альпінарій — лабіринт з камінців, які спліталися в дивовижні візерунки.

— Це ти зробила? — запитала Лана.

— Мама. Вона почала працювати над ним кілька тижнів тому. Каже, що це лікує душу. Вона була тут сьогодні вранці, коли я встала.

— Гм, — Лана не була впевнена, як поєднати цей делікатний лабіринт із тією Бет, що виставила її з машини біля клініки. Вона щільніше загорнулася в халат. Тут болото здавалося живішим, вимогливішим. Запах перезрілих лучних трав підіймався на вершину насипу. Яструби вимальовували різкі лінії в небі. Лана бачила в гравії сліди, які залишала Джек щоразу, коли несла свій падлборд до води.

Вона стиснула свої холодні пальці ніг у капцях і поглянула на болото.

— Якщо я кину листок або падлборд у воду ось тут, куди вони попливуть?

— Під час припливу вони попливуть на схід, вгору за течією, до парку Кірбі. Під час відпливу можуть кружляти на місці або попливти на захід до пристані. Вони можуть навіть пропливти кілька миль й опинитися у відкритому океані.

— Чи може їх віднести на протилежний берег болота? Звідси до Пташиного Острова? — Лана вказала на заляпану послідом скелю на північному березі болота, на якій зібралися пелікани.

Джек задумалася.

— Навряд. Течія найшвидша посередині, із заходу на схід, від океану до ферм. Коли дме сильний вітер, каякери тримаються берега, щоб не боротися з нею. Для того, щоб щось пропливло в цьому напрямку, вода має бути нерухомою або дивно рухатися.

Лана спостерігала, як пелікан їсть рибу, мабуть, анчоуса, що виблискує сріблом у сутінках.

— До того ж якби посеред болота плавав труп, його б хтось помітив за двадцять чотири години, — додала Джек.

Вона сіла на бетонний майданчик, який вдавав із себе задній ґанок.

— Мабуть, Рікардо застряг у струмку або за щось зачепився. На ньому був рятувальний жилет, але він був у туфлях і джинсах, які тягли його на дно. Він міг опинитися під водою, або на камені, або в старій будці для полювання на акул, а потім його розвернуло течією в іншому напрямку.

— Особливо під час відпливу? Коли рівень води в каналах низький, правильно?

— Так.

Лана сіла біля своєї онуки та подивилася на воду, шукаючи місце, у якому міг застрягнути чоловік. Навпроти них було ранчо Роудзів. А за ним простягалася власність земельного трасту.

— Він міг застрягнути, а потім відчепитися й попливти далі?

— Мабуть, так, — відповіла Джек. — За двадцять чотири години відбулося кілька припливів і відпливів. Але це мало б бути там, де його ніхто не бачив. У струмку або в зливній ямі. Їх тут сотні. Він міг пропливти струмком під час припливу, застрягти десь під час відпливу, а потім попливти далі.

— Уздовж одного берега болота?

— Так. Жоден зі струмків не перетинає його.

На думку Джек, Рікардо не міг припливти на мілину звідки завгодно. Він плив уздовж північного боку болота. Його могли вбити біля струмка, який впадає в болото, або біля зрошувальної канави. Але його тіло рухалося вздовж протилежного берега. Лану трохи заспокоїло, що він помер не на їхньому боці болота. Це означало, що вбивство сталося далеко від її вікна, за чагарниками та стрімкою водою. Вона подивилася на північний берег, намагаючись визначити, де обірвалося життя Рікардо.

— Можна тебе дещо запитати? — голос Джек звучав тонко, невпевнено. — Чому ви з мамою не миритеся?

Лана підняла обличчя до неба, спостерігаючи за двома білохвостими птахами, які кружляли над луками в пошуках їжі. Цікаво, яку частину їхньої суперечки почула Джек у четвер увечері?

— Пам’ятаєш, як ти прозвала мене Примою? — нарешті сказала Лана.

Джек занадто швидко кивнула.

— Якщо це тебе зачіпає, я можу називати тебе інакше…

— Ні. Мені це подобається. В опері примадонни — зірки. Виконавиці головних ролей. Дехто називає їх вибагливими, але насправді це жінки, наділені владою. Жінки, які знають собі ціну.

— Я ніколи не думала про це з такого погляду.

Із такою матір’ю, як Бет, воно й не дивно.

— Твоя мати завжди підтримує інших, Джек. Це добре. Навіть шляхетно. Вона любить тебе більше, ніж себе, — Лана повернулася до онуки. — Але ти мусиш любити себе найбільше. Ніхто за тебе цього не зробить.

Вони довго стояли на сходинці попри холод.

— Але хіба ти… хіба не… — Джек не могла підібрати слова — або не хотіла.

— Звісно, я люблю тебе. І твою маму теж. Але я не допускаю думки, що моя сила криється у вас. Я сильна, тому що досягаю бажаного. Я — Прима. Як і ти.

Джек мимоволі усміхнулася: комплімент Лани їй сподобався. Відтак вона похитала головою.

— Може, моя мама й не Прима, але вона зробила це все, — дівчина обвела руками будинок, лабіринт, себе, — сама. Я думаю, що у вас більше спільного, ніж відмінного.

Лана знову підвела очі до неба.

Пташки вже відлетіли. Небо темніло, наче синець. Який би біль, які б натяки на прощення тут не витали, ніч їх проковтнула.