Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 36

Улюбленим заняттям мешканців «Бейшор-­Оукс» було вказувати на недоліки закладу, у якому вони опинилися. Шашки в ігровій кімнаті були надщерблені. Полуничний пиріг готували із замінника вершків і бісквіту, а не зі свіжих збитих вершків і печива. Окрім того, їхні посилки ніколи не прибували вчасно.

Можливо, щодо останнього вони мали рацію. Поштовою кімнатою керували мешканці позмінно та на волонтерських засадах — жменька короткозорих бюрократів і клопотунів. Після купи переплутаних посилок на День матері ця група вирішила, що кожна посилка має бути перевірена щонайменше трьома волонтерами задля уникнення помилок. Але схоже, цього разу у свої руки з домашнім манікюром взяла справу одна волонтерка.

Бет зайшла в кімнату Джіджі Монтеро, щоб поставити їй крапельницю, і побачила манільський конверт на ліжку. Він був великим і товстим. Адресованим Галу Роудзу.

— Міс Джіджі? — гукнула Бет.

Із туалету почулося кректання.

— У вас там усе гаразд?

— Бет! Диявол випробує мене, — щось зашурхотіло, стукнуло, а потім міс Джіджі переможно відчинила двері.

Вона радісно усміхнулася Бет і помахала пляшечкою з лаком у повітрі.

— Але сьогодні не його день.

Рожеве волосся мініатюрної жінки було ідеально закручене. Чорний спортивний костюм облягав її птахоподібну фігуру, а на грудях сріблястими літерами було написано «Auntie Power». Бет поглянула на свій синьо-­бежевий халат, почуваючись недостатньо причепуреною.

— Звідки у вас це? — Бет указала на конверт.

— Із поштової кімнати, — відповіла міс Джіджі.

Вона вмостилася на кріслі, закотила рукав і простягла Бет руку. Задоволено кивнула, коли та ввела голку з першої спроби.

— Моя зміна у вівторок. І пам’ятаю, що ви розповідали мені про похорон містера Роудза.

— І?

— І в нього дуже вродливий син.

Міс Джіджі глянула на неї з-під повік, розмальованих у кольори веселки. Вона втисла два нігті, щойно покриті лаком, у передпліччя Бет.

— Подобається? Це називається кракелюр. Можу попросити Цезаря принести вам такий.

— Міс Джіджі, не можна просто так брати… — Бет відтягла нігті жінки від свого передпліччя з більшою силою, ніж хотіла. Похитала головою. — Знаєте що? Усе гаразд. Я… спілкуюся з сином містера Роудза. Можу передати йому.

— Спілкуєтеся?

Веселки на повіках міс Джіджі підкреслювали її вичікувальний погляд. Бет схилилася над її рукою, зосередивши всю увагу на приклеюванні пластиру, який мав тримати голку на місці.

— Ми сусіди, — нарешті сказала вона.

— Принесете пиріг?

Бет втупилася очима в міс Джіджі. Мініатюрна жінка усміхнулася їй.

— Коли нестимете листа, адресованого його покійному батьку, візьміть із собою свіжий пиріг. Він дивитиметься на вас інакше. У вас гарна фігура, Бет. І добре серце. Але вам треба…

— Міс Джіджі, я не…

Крапельниця загуркотіла, струшуючи інфузійний мішок і даючи Бет шлях для відступу. Бет потяглася до свого телефону, подивилася на екран і відхилила дзвінок.

— Вибачте.

— Може, це ваш сусід. Прийміть виклик.

— Це моя мати.

— Тоді тим більше прийміть виклик.

— Ви не знаєте мою матір.

— Усі матері однакові. Коли вони телефонують, треба відповідати. Хочете, щоб ваша донька ігнорувала ваші дзвінки?

Бет попрямувала до виходу.

— Інфузія триватиме сорок п’ять хвилин. Відтак я повернуся та звільню вас.

— Мене звільнив Бог, Бет! Візьміть конверт. І по­обіцяйте мені, що розчешете волосся перед тим, як піти до нього.

***

Лана не очікувала, що Бет їй перетелефонує. Вона вибралася з МРТ- і ПЕТ-сканерів, перевдяглася в переповненому туалеті клініки та їхала на південь у Кермел, де на неї чекала Діана Вайтекр у хваленому заміському клубі.

— Із Джек усе гаразд? — крикнула Лана в автомобільний динамік.

Краєвиди вздовж 17-мильної дороги були неймовір­ні: монтерейські сосни, що гойдалися на вітрі, скелясті бухти та туристи, які робили фотографії з орендованих машин. Водночас телефонний звʼязок був жах­­ли­вим. Стільки грошей, і ніхто не придумав, як його покращити.

— Ма, із Джек усе добре. Вона написала мені повідомлення три години тому, коли прийшла в школу. Що сталося?

— Просто перевіряю, як ви.

Ці слова прозвучали дивно з уст Лани. Але вони були щирими. У неї не було причини для дзвінка. Їй стало… ніяково.

— Ну, дякую, — Бет була здивована не менше, ніж Лана. — Як минуло сканування?

— Як по маслу. Результати будуть на початку наступного тижня.

На лінії виникли перешкоди. Лана вже збиралася завершити дзвінок, коли голос Бет зазвучав чітко:

— Ма, я дещо знайшла. Архітектурна компанія надіслала пакунок містеру Роудзу.

— Це чудово! Я можу заїхати до тебе, коли повертатимуся з обіду.

— Ма, я не зможу тобі його дати.

— Чому?

— Це поштова махінація.

— Не вигадуй, — Лана вимкнула звук і посигналила червоному «мустанґу» із туристами, який зупинився посеред дороги, щоб помилуватися дельфінами, що вистрибували з води.

— Ма, я чую, що ти розчарована…

Насправді Лана була задоволеною собою. Туристи сіли у свій кабріолет і зрушили з місця, а на обрії зліва з’явилася вивіска клубу «Пенінсула Пайнз». Лана вирішила піти на ще один ризик.

— Роби, як вважаєш за потрібне, Бет.

Вона завершила дзвінок без уточнень.