Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 46

Віктор зрадів дзвінку Лани настільки, наскільки можна зрадіти дзвінку в суботу о восьмій ранку. Звісно, він радо зустрінеться з нею якомога раніше. Сьогодні вранці він в окрузі Монтерей: обходить традиційну яблучну ферму на схід від Елкгорна з волонтерами. Він може зустрітися з нею там.

Лана вилізла з ліжка й оглянула ящик, у якому Бет зберігала своє туристичне спорядження. Якщо Віктор справді вбивця, вона не хотіла йти до нього з порожніми руками. Під легким рюкзаком і громіздкими чоботями лежав кишеньковий ніж, який вона не могла розкласти, і вузька пляшка спрею від ведмедів із защіпкою на ручці. Лана прикріпила пляшку до поясу штанів, сховавши її під блейзером оверсайз. Ідеально.

За годину вона йшла стежкою від «БМВ» Віктора до саду. Ранок видався свіжим, низькі підбори були доречними, а в руці вона тримала дієтичну «Колу». Якби не невидимі лещата, що стискали її легені, Лана б насолоджувалася прогулянкою. Вона пройшла повз гурт волонтерів у джинсах і фланелевих сорочках, які прибивали щось схоже на велетенські шпаківні до паркану. Свідки. Лана помахала їй. Вони помахали їй у відповідь. Добре.

Сад тягнувся довгим схилом пагорба. Яблуні стояли рівними рядами на відстані п’ятнадцяти футів одні від одних. Їхні стовбури були зафарбовані м’якою білою фарбою так, ніби вони вдягнули гольфи. Через кожну дюжину дерев Лана зупинялася, щоб перевести дух та оглянути долину, із якої вона піднімалася. Із пагорба вона бачила далеко. Підіймався тонкий ранковий туман, й охайні ферми внизу поступалися місцем блискучим, звивистим лиманам.

У третьому ряду Лана помітила широкоплечого чоловіка в чорно-­золотистих чоботях, який тягнувся до крони дерева. Вона поправила свій блейзер.

— Сеньйор Моралес!

Віктор випрямився і, коли обертався до неї, Лані здалося, що він коригує міміку: швидко переходить від здивування до занепокоєння, а потім — до чогось, схожого на радість.

— Міз Рубікон, — його пухкі губи розпливлися в невпевненій усмішці. — Сподіваюся, ви вже одужали?

Він дотримувався шанобливої відстані й роздивлявся її обличчя, шукаючи на ньому чи то синці, чи то відповіді — а може й те, й інше.

Лана згадала, що під час їхньої останньої зустрічі вона махала до нього металевою шпилькою туфля.

Вона зробила маленький крок у його бік, тримаючи руку на спреї від ведмедів.

— Я хочу подякувати вам за квіти.

— Це дрібниця, — Віктор усміхнувся їй, цього разу щиро. Проте він продовжував стискати в руці маленький об’єкт, який дістав із дерева. — Я почуваюся жахливо через те, що сталося. Якщо я можу щось зробити для вас…

— Що це? — запитала Лана, указуючи на його руку.

Віктор розкрив долоню, демонструючи надкльоване зелене яблуко.

— Птахи їх дзьобають, — пояснив він. — Тому волонтери зібралися тут.

— Щоб установити хлопавки?

— Пташині бомби? Ці речі небезпечні. Можливо, старі фермери їх і використовують, але не ті, із якими ми співпрацюємо. Наші волонтери розставляють гнізда для яструбів та сов. Відновлюють популяцію хижаків і контролюють шкідників одночасно.

— Природа сама дбає про себе, — сказала Лана.

Віктор підморгнув їй.

— Із невеликою допомогою від друзів.

Лана вирішила, що крига між ними скресла.

— Я мушу зробити зізнання, — мовила вона. — Я прийшла сюди не для того, щоб говорити про птахів.

— Я сподівався на це.

Його карі очі зблиснули в плямистому світлі. Лана загад- ково усміхнулася, запрошуючи його нахилитися ближче.

— Щодо Рікардо Круза.

Вогники в очах Віктора згасли.

— Я знаю, що він був дуже важливим для вас, — продовжила Лана, ігноруючи його напружену поставу. — Оскільки ви люб’язно запропонували свої послуги, я хочу поставити вам кілька запитань. Прошу вас, — Лана знову усміхнулася, цього разу більш по-дівочому. Вона тримала руки вздовж тіла й широко розплющила очі, намагаючись не здаватися загрозливою.

— Коли я це казав, то не мав на увазі…

— Я буду безмежно вдячна вам за допомогу.

Віктор розправив плечі й підняв голову, наче колишній боксер, який знову виходить на ринг.

— Гаразд, міз Рубікон. Можете поставити мені три запитання.

Його голос звучав грайливо, але водночас дещо різко.

— Як щодо п’яти?

— Три.

— Добре. Як я розумію, Рікардо не прийшов на роботу в день смерті. Чи можу я вас запитати, де ви були того дня?

Віктор зміряв її уважним поглядом.

— Я був у від’їзді в п’ятницю. І в суботу. На конференції з захисту дикої природи в Санта-­Барбарі.

— Ви там заночували, — Лана навмисно уникала питальних інтонацій.

— Так, заночував. Це не так далеко, щоб я не міг приїхати додому, — він продовжував дивитися на Лану, — але відмовлятися від безкоштовного номера в готелі біля океану я не хотів. Можете зателефонувати туди й перевірити моє бронювання. Детективи вже так зробили.

Вона кивнула.

— Друге запитання. Коли ви відвідували Гала Роудза на початку того тижня, у вівторок опівдні, він не казав вам, що змінив плани щодо ранчо?

— Я не знаю, про що ви говорите, — сказав Віктор.

— Ви обіцяли допомогти мені, — нагадала Лана.

Вони зміряли одне одного поглядами. Цей досвід був доволі приємним. Нарешті Віктор відповів:

— У сеньйора Роудза було багато креативних ідей щодо того, як зберегти землю для майбутніх поколінь. В останній тиждень він сказав, що вони з Рікардо сподіваються невдовзі поговорити зі мною предметніше. На жаль, цього не сталося.

— У вас виникло відчуття, що він хотів розірвати домовленості?

— Це ваше останнє запитання?

— Лише уточнення.

— Я не можу робити припущення щодо його планів, — Віктор зробив крок уперед, скоротивши дистанцію між ними. Лана відчувала його подих на своїй щоці.

— У вас залишилося одне запитання.

Несформовані думки кружляли в її голові, наче пилинки на сонці. Лана не хотіла запитувати напряму про пожежу, про суперечку між Віктором і Рікардо або про «Вердадера Лібертад». Він просто збреше, або розсердиться, або скаже їй те, що вона вже знає. Але вона збагнула, що вся теорія базувалася на одному твердженні. Твердженні, яке не мало чітких доказів.

— Ви знали про… справи Рікардо з Діаною Вайтекр?

— Ви вмієте дивувати.

Лана чекала, стоячи на своєму.

— Мій батько перед смертю сказав мені, що чоловіку потрібно сорок років, щоб навчитися слухати жінок. Сприймати серйозно їхню силу, їхню безжальність. Боюся, у Рікардо не було батька, який навчив би його цього.

Віктор вийшов із її особистого простору, ніби його там ніколи й не було.

— Спробуйте запитати в сеньйори Вайтекр, де вона була тієї п’ятниці. А також тридцять років тому, коли заснув її дорогоцінний герцог.

Лана втупилася в нього поглядом, сподіваючись, що він продовжить свою думку. Він спокійно дивився на неї. Його губи були стиснуті, темні очі нічого не видавали. Він підняв капелюха, розвернувся й зник за гіллястою яблунею.