Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 19

О шостій тридцять ранку неділі Джек пройшла навшпиньки до бетонованої доріжки за будинком, на якій вона зберігала свій велосипед.

— Мамо?

Бет, одягнена в спортивний костюм і шапочку, ретельно перекладала камінці у своєму альпінарії. Він тягнувся вздовж усієї стіни, відгороджуючи гравійний схил, що вів до болота. Камінці утворювали лабіринт — складну, перисту спіраль. Дівчина штовхнула Бет ліктем.

— Мамо? Усе гаразд?

— Мені не спалося. Вирішила попрацювати над лабіринтом.

— Гарно, — обережно сказала Джек.

Чим більше вона придивлялася, тим складнішим здавався візерунок. Джек запитала себе, чи спала її матір взагалі. Бет пригорнула доньку до себе, і Джек відчула звичне тепло материнської турботи. Але сьогодні воно було занадто гарячим, навіть задушливим. Джек знала, що має робити. Вона вислизнула з обіймів і поглянула матері у вічі.

— Я поїду на пристань. Може, ти й не готова. Але я готова.

Бет повільно кивнула. У неї під очима були темні кола.

— Знаєш, вона використовує людей. Твоя Прима. Коли я була малою, вона щипала мене, щоб я заплакала й нас пропустили без черги в аеропорту. Для неї всі — працівники. Усі слугують її цілям.

— Я роблю це не для Прими.

— Якщо вона взяла тебе в помічники, це ще не означає, що ти маєш приєднуватися до її хрестового походу.

Джек випрямила спину й учепилася руками за кермо велосипеда.

— Це те, що я хочу зробити.

Бет ковтнула слину. Її голос звучав м’яко, втомлено.

— Гаразд. Я тобі довіряю. Їдь.

Джек енергійно крутила педалі, проїжджаючи повз старий молочний завод та електростанцію. Вітер мчав наввипередки з її думками. Минув лише тиждень, а вона вже майже забула, як їй подобається запах пристані — солодке поєднання моторної оливи й солі, що підіймається з моря. Одного дня в неї буде човен, який так пахнутиме. Навряд чи Бет дозволить їй самостійно плавати навколо світу, як ті підлітки, на яких вона підписана в Інстаграмі, але кілька ночей у відкритому морі, подорож до Каталіни або до Сіетла теж були б чудовими. Свобода. Її світшот надувався від вітру, і Джек уявляла, ніби його тканина — це вітрила.

Перетнувши міст, вона припинила мріяти й зосередилася на прийдешньому дні. Дівчина не дозволить збити себе з пантелику. Якщо в детективки є якісь запитання, вона матиме на них відповіді. Джек подумки повторила, де вона була, що робила та хто ще там був. Якщо розмова обмежиться минулими вихідними, вона впорається.

Джек влетіла на пристань і пригальмувала на паркувальному майданчику біля «Каякерської хижі».

— Ти сьогодні рано, Крихо, — сказав Пол, підходячи до неї й витираючи волосся рушником.

Джек знизала плечима.

— Ну, сьогодні буде незвичний день, — додав Пол. — Приїдуть копи. Підготуй усе до великого шоу.

Джек усміхнулася. Це їй було під силу.

***

Трьома годинами пізніше Лану розбудив брязкіт пляшечки з пігулками.

— Ма, — Бет стояла над нею. — Час вставати. Сеанс хіміотерапії.

Лана перевернулася на бік і застогнала.

— Ходімо, — продовжила Бет. — Вдягайся.

Бет вийшла з кімнати, зачинивши двері гучніше, ніж було потрібно. Лана виповзла з ліжка та вдягнула кашеміровий светр, широкі штани й флісовий хомут, який вона носила раз на три тижні на сеанси хіміотерапії. Це була не стенфордська лікарня з привабливими лікарями й санітарами.

Її чекало п’ять виснажливих годин у претензійному коридорі на другому поверсі торговельного центру, які вона проведе сидячи між реклайнером і стоматологічним кріслом, поки у її вени вливатимуть отруту. У процедурній було холодно, і бутик на першому поверсі отримував чималий дохід із продажу вовняних жа­кетів і махрових шкарпеток для непідготовлених. Лана вибрала гарне взуття — італійські чорно-білі шкіряні ботильйони, але одяг насамперед мав бути теплим.

Бет мовчала всю дорогу. Щоразу, коли Лана намагалася почати розмову, вона вмикала радіо. Поки вони підʼїжджали до клініки, синоптик практично кричав про ймовірність опадів. Бет припаркувала машину між манікюрним салоном і центром із курсами математики, трохи зачекала.

— Ти не зайдеш? — запитала Лана.

— Не можу, — відповіла Бет. — Надто зайнята.

Лана задумалася. Вона хотіла надутися, але натомість вирішила піти в атаку.

— Отже, сьогодні в Джек важливий день на роботі?

Вона усміхнулася доньці. Бет дивилася вперед, тримаючи руки на кермі.

— Я заберу тебе о четвертій.

Відчуваючи, що донька може зараз виставити її з машини, Лана взяла сумку, вибралася з пасажирського сидіння й попрямувала до ліфта. Вона не озиралася.

***

Гараж для каяків давно не був таким охайним, як після огляду Джек. Вісімдесят п’ять каяків і сімнадцять падлбордів були на місці в бездоганному стані. Шістдесят весел стояли рівно вздовж стіни. Двісті тридцять сім рятувальних жилетів висіли на стійці довгими рядами від менших розмірів до більших. Джек досі не знала, чому в стайні містера Роудза був подвійний каяк, але це не стосувалося огляду. Принаймні сьогодні про це не варто хвилюватися.

Вона на мить затрималася біля каяка 33. Поправляючи на ньому підніжки, Джек згадала відкритий, подібний до літери «о» рот хлопчика, який здійснив жахливе відкриття минулої неділі. Але потім вона перейшла до каяка 4, який чомусь був у багнюці, і зосередилася на тому, щоб витягти його на вулицю й вимити під шлангом.

О восьмій сорок п’ять «Каякерська хижа» була вичищена до блиску. Біля входу стояли дві плюшеві видри в натуральну величину. На прилавку лежав новий журнал. Пол навіть знайшов десь у закутку сорочку поло. Коли під’їхала детективка Рамірез, він стояв на вулиці, усміхаючись, наче кеді, який самостійно підстриг волосся.

Джек насторожено спостерігала за тим, як Тереза Рамірез виходить із машини. Але детективка почувалася ще менш комфортно. Вона вибігла з «б’юїка» у неоново-зеленому напівкомбінезоні поверх вузького чорного гольфа. Вона вдягла пояс шерифа на напівкомбіне­зон, через що неонова тканина нависла над її талією, і, коли Рамірез наближалася до «Каякерської хижі», з-під неї виглядали рація, кайданки та кобура. Меліроване волосся жінки було заплетене у високу тугу косу, яка не торкалася шиї.

Після поверхового огляду Рамірез вдягла рятувальний жилет і пішла до доків, щоб узяти участь у турі о девʼятій. Вона вирішила сісти з Джек у двомісний каяк замість того, щоб пливти окремо. Детективка відмовилася від весла, яке Джек їй запропонувала, і завмерла, коли Джек застрибнула на заднє сидіння.

Джек не звикла проводити тур із пасажирами, але на щастя, група була достатньо великою для двох гідів. Хорхе сидів у головному каяку й розповідав гостям про п’ять основних відмінностей між морськими левами та тюленями. Джек потрібно було лише тримати їх укупі й слідкувати, щоб ніхто не заблукав і не відставав. А також відпо-відати на запитання приємної детективки в зеленому вбранні, озброєної пістолетом. За перші десять хвилин Рамірез спитала її лише двічі: яка ймовірність того, що човен перевернеться, і що робити, якщо тебе вжалила медуза. Далі вона мовчала. Вони провели двогодинний тур у тихому трансі: Джек упевнено вела їх уперед, спостерігаючи за тим, як детективка махає косою, та сподіваючись, що вона не страждає на морську хворобу. За звичкою Джек показувала їй дику природу на шляху. Видру, яка ніби махала їм лапою з-під мосту. Яструбів і пісочниць, які пірна-ли з Пташиного Острова по анчоусів. Детектив мовчала. Вона крутила головою, переводячи погляд із каяків на північний берег. Джек не знала, що вона шукає. Коли вони повернулися на пристань після туру, Джек простягла їй руку, щоб допомогти вибратися з каяка. Рамірез завмерла, дивлячись на чайку на доку.

— Тут гарно, — сказала вона, виходячи з човна. — От тільки забагато пташиного посліду.

Рамірез провела наступні кілька годин в офісі, спостерігаючи за тим, як Пол приймає з десяток замовлень і за­повнює документи для двох наступних груп. Вона знову приєдналася до Джек у двомісному каяку о четвертій годині — це був призахідний тур, на який записався Рікардо Круз минулої суботи. Учасників було шістнадцять, і знову Хорхе сів у головний каяк, а Джек і Рамірез стежили, щоб ніхто не відставав. Цього разу Рамірез узяла весло. Вона навіть спробувала гребти, але зрештою кинула його на сидіння біля аптечки. Вітер був ходовий, і вони запливли далі, ніж під час ранкового туру. Перед тим, як розвертатися назад, Рамірез указала в бік північного берега.

— Тіло знайшли там, так?

Джек нахилилася вперед, а Рамірез ухопилася за корпус човна, щоб утримати рівновагу.

— Радше ось там.

Джек присіла в неї за спиною і вказала на мілину, яка вилискувала на призахідному сонці. Вона відчувала запах парфумів детективки, змішаний із запахом поту та болотної трави. Опустивши погляд, дівчина побачила револьвер Рамірез у кобурі.

— Як учасник твого туру міг опинитися там?

Джек скривилася.

— Я вам уже казала. Він не був у моєму турі.

Детективка розвернулася на сидінні, на мить забувши про воду.

— Джеклін, я не це мала на увазі. Я запитувала не про містера Круза, а про Болдвінів — того бідолашного чоловіка та його сина, які знайшли тіло.

Вона повільно повернулася до носа човна.

— Я не бачила, щоб сьогодні хтось плив так далеко.

Джек повернулася на своє сидіння.

— Тут усе контролює приплив.

— Отже?

Коса Рамірез схилилася на бік.

— Під час припливу океанічна вода потрапляє в болото. Це схоже на пропускання води з великого відра через лійку. Під час відпливу відбувається протилежний процес. Вода витікає з болота назад в океан.

— Як це впливає на дистанцію, яку ви проходите?

— Приплив визначає не лише рівень води, а й течію. Під час відпливу каяки відносить далі. Вони можуть легко запливти за мілину. Іноді нам доводиться використовувати моторні човни, щоб відтягнути їх назад. Під час припливу, як-от зараз, усе навпаки. Човни тримаються ближче до гирла річки. Вітер теж відіграє певну роль.

Рамірез мовчала. Джек не могла зрозуміти, чи то їй нудно, чи вона просто задумалася.

Таки задумалася.

— Припливи щотижня відбуваються в різний час, так? Відповідно до фази місяця?

Джек була вражена. Більшість людей нічого не знають про те, як влаштований світ.

— Саме так. Припливи відбуваються двічі на день. Але у зв’язку з тим, що місячна доба не збігається із сонячною, вони щодня зміщуються приблизно на годину. Отже, тиждень тому припливи відбувалися на сім годин раніше, ніж зараз. Звучить заплутано, але насправді це легко вирахувати. Наприклад, сьогодні приплив був о четвертій сорок п’ять, а наступний буде о шістнадцятій. Відплив сьогодні припадає на одинадцяту тридцять і на двадцять третю.

Рамірез крутнула головою зліва направо.

— Зараз приплив. Уранці був відплив, — пробурмотіла вона. — Вода справді має інший вигляд, ніж уранці.

Джек кивнула.

— Під час припливу болото стає більше схожим на річку.

Детектив подивилася на північ.

— Отже, там, де знайшли містера Круза, мул опиняється під водою?

— Так. Навіть зараз, якщо підпливти ближче, буде знач­но більше води й менше мулу, ніж уранці. Можливо, Болдвіни його не знайшли б, якби під час туру не було відпливу.

— Але на ньому був рятувальний жилет.

— Так.

Джек зажмурилася й побачила перед очима червону тканину.

— Мабуть, ми б знайшли його в іншому місці.

— Як далеко щось може запливти за день у болоті?

— За день? Тобто ви точно знаєте, коли вбили Рікардо Круза?

Детективка повернулася до Джек у півоберта. Здавалося, що вона вирішує, чи відповідати на це запитання.

— Рікардо Круза вбили третього лютого, — обережно сказала вона.

Джек подумки порахувала.

— Минулої п’ятниці? Але…

Детективка кивнула.

— Ви знайшли його в неділю. Знаю.

— Отже, ви також знаєте, що його не було в моїх турах.

Джек виразно подивилася на Рамірез, пригадуючи, як Ніколетті накричав на неї в її будинку. Рамірез або забула про це, або не хотіла згадувати.

— На думку коронера, містера Круза вбили в п’ят­ницю у часовому проміжку між десятою та шістнадцятою годинами. Після цього він пробув у воді від двадцяти чотирьох до сорока годин.

Джек знову порахувала.

— Отже, він уже був у воді, коли я проводила призахідний тур у суботу. Того дня ми були дуже далеко від мілини. Ті хлопці забагато випили, щоб пливти далі мосту. Тьху! Неприємно думати, що він тут плавав у суботу, а ми навіть не здогадувалися.

— А якийсь із турів діставався мілини?

Джек напружила пам’ять.

— Мої не допливали. Але в такий гарний день на болоті завжди є люди. Хтось точно там плавав. І навіть далі. Навіть якщо це не був хтось із наших. А коронер упевнений…?

— Він упевнений, що містер Круз пробув у воді не менше двадцяти чотирьох годин. І це була болотна вода, тобто його не втопили у ванні й перенесли сюди.

Джек раптом почало нудити. Людину вбили й кинули в її болото. Було нелогічно, що Рамірез розповідає їй ці деталі. Джек згадала побоювання своєї матері щодо того, що копи готують пастку. Можливо, вона вже наговорила зайвого.

— Нащо ви розповідаєте це мені? — тихо запитала Джек — Я не хочу…

— Джек, я не відповідаю за це розслідування. Не я ухвалюю рішення, — у Рамірез був втомлений погляд. — Але я думаю, ти маєш право знати, що ми не віримо в твою причетність. Як ти вже сказала, містер Круз помер іще до початку твоєї зміни. Ти була в школі в п’ят­ницю, правильно?

— Я була там до вечора.

— А після уроків ти не ходила до води?

— Ні. Лише вранці.

Цієї пори року після уроків було надто темно, щоб кататися на падлборді. Детективка кивнула.

— Ми опитуємо всіх, хто був на болоті з десятої ранку того дня, коли помер Рікардо. Якщо тебе тут не було, із тебе знімуть підозри.

Джек відчула полегшення. Але в пам’яті відразу ж зринула фотографія Рікардо Круза, його ясні очі та широка усмішка. Він не заслужив того, що з ним сталося.

Рамірез перервала її думки.

— Якщо Рікардо Круз перебував у болоті всю суботу та його ніхто не бачив, де він міг бути?

— Якщо він проплавав тут тридцять годин? — Джек задумалася. — Його могло віднести далеко. Або ж він міг застрягти. Тут безліч маленьких струмків, що впадають у болото з півночі. Вони тягнуться на кілька миль. Тож залежить від того, у якому напрямку та як швидко рухається вода. Він міг зачепитися за солонець у якомусь глухому куті або за гілку далі за течією. Залежить від напрямку й швидкості руху води. Рамірез мимоволі здригнулася. Сонце вже сіло, і ставало холодніше.

— Ми закінчили?

Джек кивнула.

Вона опустила весло у воду та використала його як стерно, щоб одним довгим рухом розвернути каяк. Детектив дістала своє весло з-під ніг і почала обережно гребти. Вода огортала їхні весла, наче дихання, накочуючи й відступаючи в сталому ритмі, відносячи їх до пристані в повній тиші.