Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 32

Коли Лана зайшла на кухню о дев’ятій тридцять наступного ранку, там дзвонив телефон.

— Місіс Рубікон?

Лана була надто втомлена, щоб виправляти її.

— Я телефоную з офісу Старшої школи Північного Монтерея.

— Слухаю вас, — Лана позіхнула.

— Джеклін сьогодні не прийшла в школу через хворобу? Ми не отримували попередження про те, що її не буде.

— Що? Чекайте.

Лана поглянула на диван, який слугував Джек за ліжко. Її подушка, як зазвичай, лежала на складеній ковдрі. Лана бачила крізь вікно машину Бет на під’їзній дорозі. Вона намагалася дотягтися до спальні Бет, щоб постукати, але шнур туди не діставав.

— Ми вам перетелефонуємо.

— Це буде записано як пропуск без поважної причини.

— Кажу ж, ми вам перетелефонуємо! — гаркнула Лана в слухавку, але там почулися гудки ще до того, як вона договорила.

— Бет? — Лана обережно відчинила двері спальні своєї доньки.

— У-м-м, — Бет притислася обличчям до подушки, її тіло було сховане під горою ковдр. — У мене вихідний. Дай поспати.

— Бет, щойно телефонували зі школи, — Лана намагалася приховати паніку у своєму голосі. — Джек туди не прийшла. Удома її теж немає.

Бет миттю сіла на ліжку.

— Що? Як давно вона зникла?

— Не знаю. Мене розбудив телефон.

— Її рюкзак на столі?

— Що? — Лана озирнулася.

На столі лежали книги й аркуші, але рюкзака не було. Вона похитала головою.

— Задні двері, — скомандувала Бет, натягуючи на себе джинси.

Жінки вийшли з будинку й оглянули дворик за кухнею. Велосипед Джек стояв на місці, прихилений до стіни, разом із курткою і шоломом неонового кольору. Але Джек не було видно. Бет зазирнула за ріг будинку.

— Її падлборд. Він теж зник.

Лана з полегшенням видихнула.

— Це добре. Мабуть, вона просто втратила лік часу на болоті.

— Ні, у нас домовленість. Вона ставить рюкзак на стіл, якщо вранці йде кататися. І вона не повинна запізнюватися в школу. Жодних виправдань і поблажок. Інакше їй буде заборонено кататися на падлборді. Вона б не пішла на такий ризик.

Лана відчувала, як у голосі її доньки наростає занепокоєння. Вона провела очима по сірій поверхні болота. Воно було спокійним і лискучим, заповненим суднами й людьми. Два довгі човни з жіночими веслувальними командами. Троє широкогрудих чоловіків пливло в одиночних каяках вгору за течією. Єдиний падлборд, який бачила Лана, тримав на собі огрядного літнього чо­ло­­віка, що роздягнувся до пояса, не боячись ані холоду, ані осудливих поглядів. Лана втупилася в нього очима, прагнучи, щоб він магічним чином перетворився на дівчину-­підлітка в червоному рятувальному жилеті.

Бет підійшла до Лани.

— Вона не відповідає на дзвінки.

— Можливо, вона залишила записку?

— У нас так не прийнято. Де вона може… — Бет нахилилася й дістала камінець із краю свого лабіринту, стиснувши його в руці.

— Бет, вона підліток…

— І?

— У неї можуть бути таємниці від матері.

Лана приготувалася до тиради. Але обличчя Бет розпашіло від хвилювання, а не від злості. Лана незграбно погладила її по спині, а потім ще незграбніше обійняла однією рукою. Бет схилила голову на материне плече. Коли Бет відхилилася, її очі були наповнені слізьми…

***

Коли Джек була ще малям, Бет годинами вивчала її крихітне обличчя, гостре підборіддя, темне волосся, що вилося навколо голови, як хмарка. Тоді Бет узагалі не спала: вона бігла з дитсадка до школи медсестер, потім на роботу й додому, а ввечері допізна сиділа в латаному кріслі, знайденому біля дороги, поки Джек у сні крутилася в неї на руках. Щось із цих безсонних ночей закарбувалося на повіках Бет, і тому образ доньки завжди був у жінки перед очима. Вона бачила Джек у темно-­карих очах пацієнтів. У табелях успішності і в плакатах із видрами, у велосипедах і падлбордах, у молодій сосні, яку гойдав вітер.

Але зараз цей образ зник. Можливо, Джек справді втратила лік часу, як припускала Лана? Можливо, вона свідомо попливла бозна-куди, щоб зробити щось потайки від Бет? Або ж її забрали, викрали з болота?

Потрібно було опанувати себе. Бет дістала телефон і почала телефонувати всім, хто міг бачити Джек. У «Каякерській хижі» ніхто не відповів. У яхт-клубі теж. Вона написала Кайлі — та не бачила Джек перед школою й на перерві після першого уроку. Бет знову надіслала повідомлення Джек. А потім зупинилася. Їй більше нікому було телефонувати.

Вона подивилася на свій телефон і задумалася. Як так сталося, що вона більше нікого не знає з життя Джек? Її звʼязок із Джек раптом видався тонким, наче поверхня темної водойми. Джек відпливала все далі й далі, і Бет не мала гадки куди.