Дочки-матері та ніч убивства

Розділ 34

— Вибач, я припустилася помилки, — Джек сиділа на пасажирському сидінні, повернувшись до Бет і намагаючись спіймати її погляд. Натомість Бет стежила за дорогою. — Обіцяю, я більше так не робитиму. Я лише намагалася… я хочу, щоб ти…

Джек намотувала волосся на правий запʼясток.

— Мамо, будь ласка, скажи щось.

Бет звернула на передній паркувальний майданчик школи й зупинилася на місці для відвідувачів за баскетбольним майданчиком.

— Джек, я знаю, що ти припустилася помилки. А ти знаєш, що одна помилка…

— Може змінити твоє життя назавжди, — Джек зітхнула.

Її матір злегка кивнула. Відтак обернулася до неї. Карі очі Бет із зеленими цятками були лагідними й втомленими.

— У нас із тобою хороші стосунки, правда?

Джек кивнула.

— Як думаєш, завдяки чому?

Джек не була впевнена, як відповісти.

— Тому що ми довіряємо одна одній, — вела далі Бет. — Ти розповідаєш мені, що відбувається, а я поважаю твоє право ухвалювати рішення. Ти не можеш пообіцяти мені, що більше не припускатимешся помилок. Припускатимешся. Навіть великих.

— Отже?

— Отже, ти можеш пообіцяти мені, що дотримуватимешся правил. А вони зміняться. Відтепер, — Бет зустрілася поглядом із донькою. — Більше ти не виходитимеш на болото сама.

— Ніколи? — голос Джек затремтів.

— Ніколи — це дуже довго, Джек. Скажімо так: поки що. Поки я не дозволю. Поки не з’ясується, що сталося з цим молодим чоловіком.

— А як же моя робота в «Каякерській хижі»?

— Мені треба про це подумати, — Бет торкнулася плеча Джек. — Це не покарання, доню. Просто зараз багато всього відбувається.

Джек відчула категоричність у голосі матері. Вона зважувала наслідки цих слів, відчуваючи, як перед нею зачиняються двері. Більше ніяких прогулянок на падл­борді в тумані. Ніяких доходів. А отже, і вітрильника теж. Джек чекала на слушний момент, щоб розповісти матері про електронний лист від хлопця, який продає вживаний двадцятидвофутовий човен, і попросити її допомогти з авансом. Тепер вона, мабуть, ніколи не ступить на цей човен, не кажучи вже про те, щоб назвати його своїм.

Джек заплющила очі, намагаючись стримати сльози.

— Я можу далі допомагати Примі з розслідуванням?

— Ми можемо їй допомагати. Але, Джек, ти маєш бути обережною. Більше ніяких одиночних мандрівок. Крапка.

Джек ковтнула. Рішення матері звучало жорстко й несправедливо. За винятком «ми». «Ми» — це добре.

— Хочеш почути, що я з’ясувала? — запитала Джек.

— Там був іще хтось, окрім того чоловіка?

— Ну… минулого вечора, коли ви з Примою пішли спати, я намалювала карти. Мабуть, їх розмила вода в рюкзаку, але я знайшла…

Дзвінок оголосив кінець четвертого уроку. Джек поглянула на будівлю.

— Мені час іти.

— Розкажеш нам за вечерею.

Бет нахилилася до Джек, не відстібаючи ремінь, та обійняла її.

— Тепер спрямуй свою кмітливість на дракона в кабінеті директора, щоб він дозволив тобі відпрацювати пропущені уроки.

***

Бет повернулася додому виснаженою й готовою повернутися до сну, із якого її так різко вирвали три години тому. Та в її матері були інші плани. Лана сиділа на гойдалці, натягнувши на голову в’язану шапку й закутавшись у флісовий плед, ніби величезний пудель. На колінах у неї лежав один із перших подарунків Джек до Дня матері — їжак, зроблений із шишки. Коли Бет вийшла з машини, Лана озвалася до неї:

— Бет, я…

— Ми можемо поговорити про це пізніше?

Кожна сходинка до ґанку давалася їй важко. Лана взяла її за руку.

— Бет, сядь на хвилинку.

Бет залишилася стояти на місці, вагаючись.

— Я хочу вибачитися.

Бет сіла на гойдалку, накривши ноги пледом.

— Я слухаю.

— Я не хотіла створювати загрозу для Джек. Ти це знаєш, так?

Старша жінка була явно схвильована, ніби думка Бет хоча б єдиний раз мала для неї значення.

— Це моє розслідування безглузде, я знаю. Детективка Рамірез казала мені не втручатися. Ти казала мені бути обережною. А потім я опинилася в лікарні, а Джек ховалася в струмку від якогось маніяка з лопатою.

— Ма, Джек у безпеці. Усе гаразд.

— Ні, не гаразд. Я знала, що так буде.

— Як буде?

— Я приїду сюди, захоплю твій будинок і зіпсую тобі життя. Вибач.

Бет подивилася на свою матір. Навіть просячи вибачення, Лана ставила себе в центр усесвіту. Утім, коли вона востаннє за щось перепрошувала? Ця жінка якось змусила вибачитися перед нею чоловіка, у машину якого врізалася. Можливо, це прогрес. Бет поглянула на нервово стиснуті губи матері. На її ключицю, яка випирала з-під светра. На лавандову шапочку, яка ховала залишки її волосся.

— Це тому ти до нас ніколи не приїжджала? — запитала Бет. — Думала, що зіпсуєш мені життя?

Лана ковтнула.

— Того дня, коли ти пішла, я була дуже сердита. А зараз… Я не мала права вказувати тобі, що робити, Бет. Я чекала, поки ти приповзеш назад у Лос-­Анджелес, щоб сказати тобі це. Щоб піклуватися про тебе. Натомість ти почала будувати тут нове життя з Джек усупе­реч усьому. Я вирішила, що тобі буде краще без моїх напосідань і контролю.

Бет поглянула на їжака на колінах матері.

— Ти вирішила, га?

— Мені здавалося, що тобі все вдається.

Це була правда. Коли Бет познайомилася з Флорою та іншими матерями-­одиначками в дитсадку, вони напрацювали складну систему чергувань і термінової допомоги. Бет радо вимінювала медичні поради на каструлі з чорними бобами й тостонес. Але на створення цієї мережі підтримки пішло кілька років. Коли вони приїхали сюди, то не мала нікого. Жінка пригадала, як самостійно перестилала підлогу: вона не чула ні ніг ні рук, усюди літала тирса, а Джек кричала у вживаній колисці.

— У перший рік я складала речі в машину разів із п’ят­десят, щоб повернутися, — сказала Бет.

— І не повернулася.

— Ні. Але ти була мені потрібна, ма. Щоразу, коли ти присилала мені пакунки з позолоченими туфлями або кашеміровими дитячими ковдрами, я хотіла, щоб замість них приїхала ти.

Лана опустила очі на їжака й довго мовчала.

— Вибач, Бет.

Бет обережно хитнула гойдалку, відштовхнувшись ногою від землі.

Лана зиркнула очима на їхню вулицю з глухим кутом, а потім поправила флісову ковдру на плечах.

— Знаєш, я рада, що ти почала це розслідування, — сказала Бет.

Лана з цікавістю подивилася на неї.

— Тобі був потрібен якийсь проєкт, — продовжила Бет. — Щось корисніше, аніж ремонт у будинку. І ти явно запалила вогонь у Джек…

— Вона не повинна була виходити з дому, нікого не по­передивши. Це абсолютно неприйнятно.

Лана різко зупинила гойдалку ногою, і їжак упав на землю. Бет з усмішкою нахилилася й підняла його.

— Це більше схоже на тебе, — сказала вона.

Лана досі була насторожена.

— Ма, якщо існує ймовірність, що містера Роудза вбили, я теж хочу це знати.

— Я хотіла запитати тебе про містера Роудза, — сказала Лана. — Про його лікування.

Сама того не бажаючи, Бет напружилася.

— Медсестри в «Бейшор-­Оукс» дуже хороші…

Лана перебила її.

— Звісно, хороші. Послухай: я знайшла запис у щоденнику Рікардо Круза щодо лікаря, до якого Рікардо возив містера Роудза в середу.

— Так…

— Спочатку вони їздили раз на місяць. Потім — через тиждень. Я припускала, що ці візити відбувалися до того, як він переїхав у «Бейшор-­Оукс». Але записи продовжувалися до самої його смерті. Тому я подумала…

— Практично щосереди? — Бет наморщила лоба. — Цього не може бути.

— Що ти маєш на увазі?

— У містера Роудза було три інсульти. Його реабілітація та всі обстеження відбувалися на території «Бей­шор-­Оукс». Це було однією з причин, чому донька привезла його до нас. Щоб не їздити з ним до терапевтів кілька разів на тиждень.

— Коли містер Роудз переїхав у «Бейшор-­Оукс», він не відвідував інших лікарів?

— Можливо, раз чи два був у невропатолога. Але регулярно — ні. Мені про це не відомо. До того ж, якби Рікардо Круз приїжджав у «Бейшор-­Оукс» майже щотижня, я б його впізнала.

— А ти не впізнала.

Бет похитала головою. Лана задумалася над словами Бет. Якщо Рікардо не возив Гала Роудза до лікарів, то що ж він тоді робив?

— Тобі відомі лікарі, які практикують в Елкгорні? — запитала Лана.

— Що практикують? Катання на каяках?

— Можливо, пацієнтом був Рікардо, а не Гал.

— В офісі біля пристані є кабінет психіатра. І стоматологія для тих, у кого немає медичного страхування. А також кілька ветеринарів, які лікують сільськогосподарських тварин. Це все.

Бет відчула, як вібрує її телефон. Вона дістала його з кишені.

— Це Мартін.

Лана жваво нахилилася вперед.

— Увімкни гучномовець.

Бет втупилася в неї очима.

— Гаразд, я дам вам поговорити сам на сам. Але запитай у нього про лікарів його батька, добре?

Лана встала з гойдалки й рушила до будинку. Проходячи повз Бет, вона поклала їй руку на плече. Бет на секунду накрила її руку своєю.

Потім прийняла виклик.

— Ви знайшли її?

— Мартіне, вітаю. Так, дякую. З нею все гаразд. Вона в безпеці.

— Дякувати Богу, — він заговорив повільніше. — Я провів увесь ранок в офісі батькового адвоката з Ді. Вибачте, що не зміг вам допомогти. Де вона була?

— Ох, вона просто… втратила лік часу на болоті.

Бет не була готова описувати той жах, який пережила вранці.

Але він відчувався в її голосі.

— Мабуть, це дуже страшно, коли дитина зникає. Хіба що ви сувора людина, як мій батько. Думаю, він сказав би, що це зміцнює характер.

— У такому разі наші характери дуже зміцнилися за останні дні.

— Що ви маєте на увазі?

Перш ніж Бет усвідомила це, вона переповіла йому всю історію.

— Минулого тижня моя мама опинилася в лікарні і…

— Вона знову знепритомніла?

— Щось таке. Вона була в Санта-­Крузі, шукала документи в кабінетах земельного трасту, коли будівля зайнялася. Їй довелося втікати через вікно.

Бет мусила визнати: ця історія, сказана вголос, справді вражає.

— Це жахливо! Вона нічого не зламала під час падіння?

— Ні, це одноповерхова будівля. Вона просто… — Бет ковтунула, притлумлюючи ще один страшний спогад. — Нам пощастило. Вона просто пережила сильний шок. Схоже, більше ніхто не постраждав.

— Ви не знаєте, де почалася пожежа?

— Я не… не знаю. Вона розмовляла з поліцейськими в п’ятницю, але в них не було чітких відповідей. Я просто рада, що з нею все добре. Із ними обома.

Настала пауза, після якої Мартін стишив голос.

— А ви як, Бет?

Вона обдумала його запитання й те, що він пропонує. Дружбу. Розраду. Швидку машину та холодне пиво. Це звучало заманливо, але зараз їй не були потрібні додаткові ускладнення. Рікардо Круз помер три тижні тому, а шерифи досі нікого не затримали. Отже, Лана може знову вскочити в халепу.

— Нормально. Із нами все добре, — Бет намагалася говорити невимушено. — Ви досі в Елкгорні?

— На кілька днів. Нам із Ді треба розглянути пропозицію купівлі ранчо. Сподіваюся, ми зможемо підписати документи на вихідних, щоб я міг повернутися додому. Щиро кажучи, я мав би вже бути в місті. Зараз у нас відповідальний етап: видатки захмарні, і я мушу знайти іншого інвестора, перш ніж… Вибачте. Вам це ні до чого.

— Схоже, ви перебуваєте під сильним тиском.

Він не згадував свого батька, але Бет подумала, що горе досі тисне на нього.

— Нічого такого, що б не міг виправити подвійний віскі. Ді завтра мусить їхати з чоловіком на якийсь захід. Я буду в яхт-клубі о сьомій, пом’яну батька. Приходьте, якщо можете.

— Завтра? Можливо…

Бет почула приглушений стук у задній спальні, після якого прозвучало «Усе гаразд!».

Вона швидко попрощалася й побігла на допомогу Лані, яка поправляла коркову дошку. Випивка точно не завадила б.