Гумор та сатира

У кожного своє горе

І свій гріх, мов камінь.

Той керує, той грабує,

А тому, як у храмі

Вклоняються, мов святому,

І слава до неба.

А може те покійному гидко,

І не слави йому треба,

А молитви…

Отак думав я, бульваром ідучи,

Поруч тополі, Києва окраса,

Та й не помітив, як вийшов

До Кобзаря кам’яного,

До нашого Тараса.

Бачу, букет на постаменті,

І трохи народу.

Так це ж день народження,

Та день його уходу.

І зітхнув я, незграбний, і раптом…

Що це?! Диво якесь чи година лихая?

Поет глянув на мене і теж зітхає

Грудьми кам’яними.

А далі, чи то примара,

Чи насправді було,

Не знаю, тільки з бульвару

Поверта колона пишна.

Ідуть в «Армані» убрані,

У вінках живі квіти,

Охоронці злі бігають.

Ну, значить, влада іде,

А з нею еліта.

І знову чую, зітхнув Поет,

Та іще так сумно!

І я, нахабний, кажу йому:

Чом зітхаєш, не впізнав?

То діти твої великорозумні,

Що уклоняються тобі,

Та інших нахиляють перед тобою,

Та перед собою…

Оно, дивись, твій нащадок,

Той, що всіх умовля

Думать по-українськи.

А в самого, гада,

Маєток англійський,

Рахунок американський,

А в кишеню кладе, стерво,

Мов митник бусурманський.

А поруч, дивись, не зітхай,

Письменнички та нацбезпека,

Та УПА ветерани.

Та на всіх крові крапельки,

Що колись із рани

Закатованих діточок витікала.

А це хто? Білі кали

Тримає, невже правнук отого з СС?

Ні, чую, каже: Yes! Yes!

І всміхається весь час, дурепа,

Це, мабуть, хтось із Госдепу,

Теж твій прихильник, Тарасе.

Та всі вони з одної каси

Годуються: і поети, і олігархи,

І той, що вбрався

В «київського патріарха»,

А сам, як нехристь поганий,

На погибель, нещасний,

Із церкви вигнаний…

Всі вони твої учні,

Ти їм вказав дорогу.

Навчив жаги ворожої крові,

Навчив не боятися Бога.

Так, так! Це ти написав:

Немає, немає Господа на небі.

Ну, от вони Його і забули,

І приходять до тебе,

Поклоняючись тобі, мов ідолу.

Тільки, знаєш, брате,

Господь сказав:

Спокуси у світ прийти мусять,

Та страшна розплата

Чека на того, хто спокусить

Малі Його люде…

І тут зненацька, брехать не буду,

У тому дивному мареві

Побачив я сльози кобзареві.

Почув його тихе: «Горе, горе…»

І зникло все, і натовп, і охоронці,

І прославителів хори.

А я пішов до храму,

Не до Володимирського собору

(Хоч і поруч, а святиня в полоні)

Пішов далеко, на Печерськ,

Бо не мав недостачі у часі я

І там на пагорбі,

Де на Божій долоні

Стоїть наша Лавра,

Молебен замовив на спомин душі

Раба Божія Тарасія…