Гумор та сатира

Метаморфози

На фуршеті якось, в банку,

Де блищать вогні,

Пили ми з Петром до ранку

За підйом гривні́.

Я тягнувся до портвейну,

Петя — до курчат.

Раптом бачу в «оріфлеймах»

Поруч двох дівчат.

Так собі, херсонські леді,

Завдяки ж вину,

Щось таке я в них угледів

І притис одну.

— Як вас звуть, богиня столу?

— Мотря, гран мерсі.

Хоч колись я був Микола,

Коля звали всі.

Я страждав без пересадки,

Плаття шив з «Бурди»,

Мріяв ставити прокладки,

А не мав, куди!

І дівча зітхнуло басом.

Отакі дива…

Притягла мене тим часом

Дама номер два.

Вії довгі, очі сірі,

З рота валить дим.

— Дуже рада? — каже, — Фіра,

А колись Юхим.

Дядьку, що це ви зів’яли?

Не лякайтесь нас!

Ми тут всі — транссексуали,

Хлопці — супер-клас!

І той Фіма зняв жакета,

Ніжно завмира.

Я рвонув до туалету,

Де зустрів Петра.

— Друже! Прошу, будь відвертим

За моє добро.

Ти той самий друг мій Петрик

Чи вже не Петро?

А воно краватку смика:

— Так, Петро Нечай…

Хоч в душі я — Анжеліка.

Друже, вибачай.

І пішов, мов тиха жінка,

Мовчки вздовж стіни.

Я заскочив до кабінки,

Зняв, пардон, штани.

Глянув: так, усе природно,

І що є, то є.

І хоча уже не модне,

Але все ж моє!

Знай, Галино, знай кохана,

Пташко-соловей!

Повернусь, як був, Іваном,

Лиш доп’ю портвейн.