Гумор та сатира

Цукрова хвороба

На сцені — вечір. В темноті стоїть високе дерево.

Під деревом — лавочка. На лавочці — двоє. Петро Миколайович і Микола Петрович. Обидва — літні чоловіки з газетами і дошкою для гри в шахи. Петро Миколайович — високий, солідний. Микола Петрович — маленький, запальний. Для нас вони будуть просто — Петро і Микола, бо ми їх давно знаємо.

Отже, Петро згортає газету і замислюється.

ПЕТРО. Знаєш, Миколо, мені треба тобі щось сказати важливе. Тільки ти не смійся.

МИКОЛА. Чого б це мені сміятися. Та й не вмієш ти нічого казати смішного.

ПЕТРО. Я, мабуть, Миколо, скоро помру.

МИКОЛА. Петро, ну, що ти верзеш!

ПЕТРО. Точно, Колю, я був у лікаря.

МИКОЛА. Від того, що раз на сімдесят років пішов до лікаря, ніхто ще не вмирав.

ПЕТРО. От знову ти жартуєш. Вже двох онуків маєш, ветеран праці, а все тобі хаханьки. Лікар сказав, що в мене в крові — цукор.

МИКОЛА. Ну, то й що? Он у моєї тещі теж цукор. А їй дев’яносто років, і рафінаду кидає в чай сім шматочків.

ПЕТРО. Лікар казав, того цукру в мене стільки, що він кожної хвилини може піднятися, і мені капець.

МИКОЛА. Значить, треба лікуватися. Самогонку менше пити, бо сам знаєш, скільки на неї цукру іде.

ПЕТРО (задумливо дивиться в чорне небо) Та мені і Галина моя каже, лікуйся. А я собі думаю, а навіщо? Ну, помучуся на тих ліках рік-другий, а все одно помру. Діти в мене вже дорослі, у Галі буде гарна пенсія, ну, рано чи пізно ляжемо в землю, станемо травою, перегноєм…

МИКОЛА. Здрасьтє! Приїхали. А душа?

ПЕТРО. Яка ще душа, Миколо?

МИКОЛА. Ну, та, що залишиться, коли тіло в землю закопають.

ПЕТРО. Дивуєш ти мене, Миколо. Ніби в одній школі навчалися, разом до комсомолу вступали. Ти згадай нашу хімічку Ганну Іванівну. Я на все життя запам’ятав її мудрі слова: «Ніякої душі чи там бога не існує. Коли людина вмирає, молекули просто розпадаються на атоми, і виникає…» Короче, щось виростає на могилі.

МИКОЛА. А хіба це справедливо?

ПЕТРО. Справедливо чи ні, але це наука.

МИКОЛА. Виходить наш прораб Опанасенко сорок років обдирав нас кожної получки, а Вася, мій брат, за все життя мухи не прибив, і обидва просто ляжуть в могилу, і нікому нічого не буде?

ПЕТРО. Виходить, що так.

МИКОЛА (задумливо) А от я читав в одній газеті, що людина, коли вмирає, потрапляє, ну, як би в інший світ. І там живе. І ніби її питають, як вона жила до того, як померла.

ПЕТРО. Ну, ці казки мені ще бабуся розповідала.

МИКОЛА (розпалюючись) А ще один мужчина, як ми сиділи в поліклініці до зубного, розповідав мені, що читав одну книгу. І там писалося про людей, які вмирали на операції чи там в аварії, а потім лікарі їх оживляли, і вони розповідали все, що бачили. Так їх там…зустрічали. І вони летіли. І хтось невидимий з ними розмовляв.

ПЕТРО. Вибачай, Микола, але ще раз тобі кажу, це вигадки.

МИКОЛА (знову задумливо) Ні, не вигадки. Слухай, Петро, я тобі щось скажу, а ти не смійся.

ПЕТРО. Та мені зараз не до сміху. Та й не вмію я насміхатися як ти.

МИКОЛА. Я тут якось у себе на Оболоні зайшов до церкви.

ПЕТРО. Ну, і що?

МИКОЛА. Не знаю. Тільки я стояв, стояв, а потім зрозумів. Не знаю, як сказати…Короче, ми не одні. Нас бачать. І ти знаєш…Нас жаліють. Нас дуже жаліють!

ПЕТРО. Хто бачить, Коля? Ти про що?! Ти, мабуть, був з похмілля?

МИКОЛА. Ні, тверезий. А бачить… Той, мабуть, хто зустрічав отих бідолах, що померли.

ПЕТРО. Не ображайся, Колю, але це вже якийсь дурдом.

МИКОЛА. Не лайся, бо нас чують.

ПЕТРО (червоніє) Хто чує?! Ти здурів?!

МИКОЛА. Ми зараз сидимо тут, а Він (невпевнено дивиться вгору) бачить, і чує, що ми говоримо.

ПЕТРО (вкрай роздратовано) Колю, припини! Ніхто нас не бачить, і ніхто нас не чує!

Раптом з темноти Петро одержує сильний удар в потилицю.

ПЕТРО (хапається за голову) О-йо!

МИКОЛА. Що таке?

ПЕТРО. Та щось по голові довбонуло.

МИКОЛА. Що, чесно?

ПЕТРО. Авжеж, чесно. (дивиться вгору) Мабуть, щось з дерева впало. Тут така темрява, нічого не видно.

МИКОЛА. Ой, Петю, це не з проста.

ПЕТРО. Та не кажи ти дурниць! Стільки років тебе вчили, молекули складаються з атомів, атоми теж там в собі щось мають. А більше…(озирається) нікого немає.

Знову одержує потужній удар по голові. Падає навколішки.

МИКОЛА. Петюню, я тебе прошу, припини! Бо потім з мене спитають, за те, що я тебе слухав!

ПЕТРО (підводиться на весь свій значний зріст) Хто спитає?!

МИКОЛА (тихо) Сам знаєш.

ПЕТРО (театрально піднімає руки) Та немає його!

Роздається сильний удар грому.

ПЕТРО (кричить в темряву) А я кажу, нема! (Миколі) Ну, хочеш, я йому прямо скажу, що його немає, і мені за це нічого не буде?

МИКОЛА. Не треба, Петю.

ПЕТРО. Ні, скажу. (стає на лавочку і гукає в темне небо) Електрон так само невичерпний, як і атом! Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне! (Миколі) Ну, бачив? Хочеш ще? Будь ласка! (стрибає з лавки на землю, і походжає натхненно вигукуючи) Релігія — це опіум для народу! Релігія — це, блін… І нічого! Бачив? Ха-ха-ха! І нічого!

Раптом Микола хапає шахівницю і б’є Петра ззаду по голові. Той падає.

МИКОЛА (в небо) Прости мене, Господи! Я не міг більше терпіти, як Ти.

Помічає, що Петро не рухається. Піднімає його руку, але вона безсило падає.

МИКОЛА. Петюню, ти чого? Я ж не того! (пригадує, як робиться штучне дихання) На заводі медсестра казала, треба якось рота в рота.

Нахиляється, щоб робити процедуру, але Петро раптом відкриває очі, і затуляється рукою.

ПЕТРО. А от цього не треба. (сідає на землі і озирається)

МИКОЛА. Петюня! Живий!

ПЕТРО. Ти знаєш, Миколо, я дещо зрозумів.

МИКОЛА. Зайка моя!

ПЕТРО. Це в мене цукор піднявся. Точно. Так в потилицю шваркнуло.

МИКОЛА (дивиться на шахівницю) Мабуть, що цукор.

ПЕТРО (важко піднімаючись з землі) Ну, то нічого. Як зараз не помер, то ще поживу.

МИКОЛА (підхоплює Петра, як пораненого) Авжеж, поживеш, Петюнєчка! Ти ж мій єдиний друг. (непомітно дивиться в небо) Що ж у мене заберуть останнього друга?

ПЕТРО. Що ти кажеш?

МИКОЛА. Та кажу, зараз підемо додому, повечеряємо, поговоримо, а там згодом і цей дурний цукор з тебе виженемо.

ПЕТРО. Дав би Бог…

МИКОЛА. Дасть, зайка, от побачиш, дасть. А яку ми пісню співали, як йшли сюди?

ПЕТРО (наспівує басом) Два кольори мої, два кольори…

МИКОЛА (підхоплює тенором) Оба на полотні, в душі моїй оба…

Вони йдуть у бік 16-ти поверхового будинку. Сцена темнішає, дерева вже не видно, і тільки здалеку лунає пісня: «Червоне — то любов, а чорне — то журба»