Гумор та сатира

Дума про Конституцію

День був тихий, небо ясне,

В рідній стороні

Лицар мужній та прекрасний

Їхав на коні.

Раптом плач і голос ніжний

Рветься із грудей.

А навкруг, що дивовижно,

Жодного з людей.

— Хто це плаче, — каже лицар,

— Вийди! Де ти є?

І дозволь хоч подивиться

На лице твоє!

— Ой, не можу! Горе, горе,

В серці сум без меж!

Я тепер така потвора,

Стрінеш — утечеш…

— Не втечу! Одвіку, люба,

Я не відступав.

Раптом вийшла із-за дуба,

Глянув лицар. Впав.

Потім каже: — Сиротино!

Як твоє ім’я?

— Конституція Вкраїни!

Так, це, дядьку, я.

А носила ж довгі коси,

Пила мед, росу,

Та як стали зміни вносить –

Втратила красу.

Кожне в тебе лізе, кляте,

Кістки хрусь та хрусь…

Лицар вскочив: — Кати! Кати!

Зачекай, помщусь!

І помчав кудись за гори,

І нема чуток.

Кажуть, бився з прокурором

І одержав строк.

Потім ніби офіційно

Він у бій пішов,

Суд шукав Конституційний,

Але не знайшов…

А Спотворена на лаві,

В лісі, мов сова.

Все чекає. Хоч в державі

Діє вже нова.