Лабіринти

55

– Як вона почувається, лікарю?

Камілла Ніжинскі зняла рукавиці з хутряною підкладкою і обережно масажувала руки. Пекельна спека, яка панувала в лікарні, контрастувала з лютим морозом надворі, аж свіжі тріщини на Каміллиних пальцях щеміли. Жестом лікар Фібоначчі подав їй знак не проходити далі в палату. Обличчям до них спала пацієнтка. Розмірене попискування електрокардіомонітора свідчило про спокійний сон, якому не можна було заважати.

— Лікарі, що її оглядали, кажуть, фізичному здоров’ю нічого не загрожує. У біохімічних аналізах крові є неістотні відхилення від норми, але нічого серйозного. Місцями обмороження досить глибокі, але з часом від них навіть слідів не залишиться. А от з психічним станом — зовсім інша історія. Скажу максимально просто: з її пам’яті все стерлося.

— Що ви маєте на увазі, кажучи це «все стерлося»?

— Геть усе. Усе її попереднє життя. Вона нічого не пам’ятає. Її пам’ять нині — абсолютно чистий аркуш.

Марк Фібоначчі вивчав реакцію своєї співрозмовниці, яка дістала з кишені ручку і блокнот. І ручка, й блокнот були новісінькі, власне, вона й сама прокинулася новою людиною кілька днів тому в психіатричному відділенні. Дивно, як швидко вона перетворювалася з однієї особистості на іншу. Мовби за помахом чарівної палички.

Лікар Фібоначчі не міг уявити, що може статися нова дисоціативна фуга, але хвороба раптово відродилася, ще більше віддаливши Жулі Москато від тієї, ким вона була насправді. Тепер вона стала лейтенантом поліції, і якщо одного ранку з’явилася тут, то просто тому, що, за її словами, смертельно втомилася. Почувалася остаточно виснаженою після нескінченних днів, які присвятила абсолютно божевільному розслідуванню, головною підоз­рюваною в якому була ця жінка в лікарняному ліжку.

— Вам доведеться усе детально мені пояснити, лікарю. Я не розумію, як ця жінка могла зненацька «забути» все своє життя. Вона лежить у лікарні, при цьому ви стверджуєте, що фізично з нею майже все гаразд. Її знайшли закривавлену в шале посеред лісу поруч із мертвим тілом. Відтоді вона не промовила жодного слова. А тепер ви мені кажете, що вона зовсім нічого не пам’ятає?

Лікар Фібоначчі подумки реєстрував інформацію, що далі, то більше приголомшений. У глибині її мозку залишилися спогади, але вони були видозмінені, непослідовні та перемішані з сьогоднішніми реаліями. Це ж саме її знайшли біля трупа в шале посеред лісу. А пацієнтка перед ними взагалі не мала жодного стосунку до цієї історії. Просто незнайомка, яка заблукала під час походу в горах і цілу ніч провела на морозі.

Камілла коротким жестом відкрила свій блокнот.

— У нас нічого немає! Ми не знаємо імені підозрюваної, не знаємо імені жертви, не маємо уявлення про обставини трагедії. Цієї жінки ніхто не знає, ніхто її ніколи не бачив. Узагалі незрозуміло, звідки вона взялася. Вдати амнезію — це, можливо, її спосіб приховати від нас, хто вона, або уникнути відповідальності за скоєне.

— Повірте мені, вона не симулює.

— У такому разі поясніть мені, переконайте мене, щоб я могла переконати начальство. Їм потрібні відповіді.

Фібоначчі запросив Каміллу вийти в коридор, зачинив двері й кивнув на двох чоловіків, які чекали трохи далі.

— Котрий із них ваш начальник?

— Ні той, ні той. Просто ми в одній команді, але вони… не надто налаштовані колупатися в заплутаних справах. Обидва тільки й чекають виходу на пенсію. І, чесно кажучи, ми до такого в нашому місті не дуже звикли. І що ж нам робити? Правильно, доручити цю справу новенькій! Такий собі тест, розумієте?

Двоє чоловіків не зводили з них очей, їхні обличчя були напружені.

Лікар відзначив неймовірний хист, який розвинула його співрозмовниця: вона просто на льоту створювала своє сьогодення з повністю вигаданого минулого, у нього перед очима. З кожною годиною, з кожним днем оболонка, в яку вона прошмигнула, ставала дедалі товща. Насправді вона не просто вірила в те, що вона поліціянтка. Вона була поліціянткою.

— Сходжу принесу нам кави, — тільки й відповів лікар Фібоначчі. — Вам — чорної і дуже солодкої?

— А ви вмієте читати думки!

— Почасти в цьому й полягає моя робота. Пройдіть, будь ласка, в сусідній, двадцять перший, кабінет, ми зможемо там спокійно поговорити.

Він підійшов до свого колеги та лейтенанта поліції, який керував розслідуванням. У психіатрів було п’ять тижнів, щоб скласти експертний висновок. Проблема в тому, що вбивство сталося понад місяць тому, і абсолютно все в цій справі викликало безліч запитань і сумнівів. Починаючи з жертви, якій розбили голову кочергою. Калеб Траскман, який буцімто мертвий уже багато років.

— Ну, як там у вас справи? — запитав поліціянт.

— Та погано, — визнав лікар Фібоначчі. — Увесь картковий будинок завалився. Вона не може пригадати історію, яку сама ж нам розповіла. Її «вікно просвітлення», яке дало їй змогу отримати доступ до всіх своїх ідентичностей, тривало, на жаль, зовсім недовго.

— І більше немає ніяких спогадів про Віру, Лізанну, Аріадну чи Жулі Москато?

— Немає. Дисоціативна фуга знову взяла все під конт­роль, і зараз це справді Камілла Ніжинскі, лейтенант поліції. Камілла — запозичено в Камілли Клодель. А Ніжинскі — у Вацлава Ніжинскі, знаменитого танцюриста. Тут немає жодної таємниці: історії цих двох творчих особистостей описані в книжці «Безумство митця: творити на краю прірви»{19}, яка була серед книжок у шале. Ніжинскі хворів на шизофренію, Клодель — на хронічне параноїдне марення і психози.

— Художня література теж, здається, постійно відігравала важливу роль у формуванні її ідентичностей, — уточнив його колега.

— Саме так, книжки й газетні статті — це базис, — далі вів лікар Фібоначчі. — Наприклад, вона стала психіатром у попередній іпостасі, тому що там жив психіатр і в бібліотеці були всі ці посібники, довідники. Ця зміна особистості була логічна, очевидна. Що більше вона читала, то комфортніше їй ставало у своїй ролі психіат­ра. Тоді, ґрунтуючись на новинах, напевно, одній із тих, що були розвішані на стінах її камери ув’язнення у лігві Траск­мана, вона вигадала собі утоплену доньку. У замітці не було названо імені дитини, тому вона дала їй своє…

— Емілі… Одна з героїнь «Таємниці Iндiанського острова».

— Ім’я Віра Клейторн — теж із «Таємниці Iндiанського острова». Знову ж таки, мабуть, давні спогади спливли на поверхню, коли їй знадобилося нове ім’я.

Лікар Фібоначчі підійшов до кавової машини, кинув монети в щілину і вибрав напої. Те, що він пережив із Жулі Москато, було унікальною справою в його житті. Так само, мабуть, і поліціянт ніколи не мав із таким справи. Цей випадок був неординарний.

— Попри все, я хотів би наголосити, що ця нова дисоціативна фуга в образ поліціянтки спричинилася до того, що вона звільнилася від своїх галюцинацій і цієї інтенсивної фази параної, яку вона, здається, пережила в лісі. Тоді Зофія Енриш була лише голосом і обличчям, які постійно посилали їй повідомлення про її власний психічний стан. У певному сенсі Зофія Енриш з’явилася на одну ніч, щоб розкрити жахливу правду: правду про молоду жінку, яку роками тримав у полоні монстр і яка шукала безпечного прихистку в цих лісах. Не знаю, був це неймовірний знак долі чи щось інше, але саме тоді її знайшов Калеб Траскман. І це не було плодом її уяви.

— Тобто ми ставимо діагноз шизофренія? — запитав його колега.

— Доведеться копати глибше. У своєму шале Віра Клейторн бачила людей і предмети, яких не існувало, вела з ними складні розмови, які породжували абсолютно ненормальні реакції та дії. Вона грала в шахи наодинці, думала зіграти партію по радіо з чоловіком, який був мертвий кілька місяців, і читала роман, який її мозок створив з нуля на основі драми, що пережила юна Ромі. Вона поставила галочки в багатьох пунктах параноїдної шизофренії. Але чи означає це, що Лізанна, її попередня особистість, страждала на цей розлад? І що тепер страждає Камілла Ніжинскі?

— Не розумію, — сказав лейтенант. — У неї дві психічні хвороби? Шизофренія і, водночас, повторювані дисоціативні фуги?

— У Віри було дві психічні хвороби, так. Але стосовно інших особистостей ми не маємо навіть уявлення.

Його колега похитав головою.

— У нас надто мало часу, щоб подати звіт.

Він повернувся до поліціянта.

— До речі… Ви телефонували її батькам? Бідолашні… Ми тоді багато чули про цю історію викрадення. Зникнення Жулі Москато набуло широкого розголосу, а потім усі повернулися до свого звичного життя. Але не вони…

— Ми хочемо спершу достеменно з’ясувати деякі важливі моменти. А потім уже повідомимо їм. Ми не хочемо зв’язуватися з ними, допоки не розплутаємо найскладнішої частини цієї справи і матимемо певність, щоб повідомити їм. Нам треба чітко й доступно пояснити все її батькам, які вважають, що їхня донька мертва вже тринадцять років, і яким доведеться, зустрівшись із нею нарешті, побачити Жулі в такому стані. Тринадцять років, ви розумієте?

У коридорі запала важка тиша. Потім лейтенант мовив далі:

— Усі документи, які нам вдалося зібрати в Ле-Менілі-­Амело, однозначно вказують, що ця жінка — Лізанна Барт, а не Жулі Москато. І не можна забути найголовнішого: ця жінка з особливою жорстокістю вбила чоловіка кочергою.

— Чоловіка, який украв майже чверть її життя, ув’язнивши в неволі… Чоловіка, який піддавав її немислимим тортурам і приниженням… Та й, власне, хто вбив цю людину? Жулі? Віра? Чи ні та, ні інша? Чи справді та жінка, що чекає мене в іншій кімнаті, усвідомлювала свої дії?

Поліціянт нічого не відповів. Розслідування заповідалося довге й виснажливе. Не кажучи вже про наслідки, про інших причетних осіб… Він уже стомився. І, схоже, не тільки він.

— Я повертаюся до неї, — оголосив Марк Фібоначчі, беручи напої. — Спробую пояснити їй те, що вона сама нам розповіла, перш ніж знову змінити ідентичність. Може, вдасться підібрати слова, щоб до неї достукатися.

Він повернувся й рушив коридором.

Увійшов Марк Фібоначчі з двома стаканчиками гарячої кави й штовхнув двері підбором.

Камілла ходила кімнатою туди-сюди.

— Сідайте, будь ласка, мадемуазель Ніжинскі. Сподіваюся, ви маєте час. Те, що я збираюся розповісти — це ніби похмурий роман-трилер, п’ятсотсторінкова поїздка на американських гірках.

— Я маю стільки часу, скільки треба. Важливо, щоб ми докопалися до суті і з’ясували правду.

— О так, правду…

Фібоначчі підійшов до вікна, де Камілла стояла кілька хвилин тому. Якусь мить він мовчав, притуливши стаканчик до вуст.

З того місця він міг бачити з висоти пташиного польоту зелений кабріолет «форд», який знайшли на покинутому хуторі і який належав справжній Лізанні Барт. Звичайно, Камілла Ніжинскі не могла вільно пересуватися, але психотерапевт попросив слідчих припаркувати автомобіль на стоянці. Усе потрібно було розташувати, як у театральних декораціях — звідси блокнот і ручка, витягнуті з канцелярської шафи — щоб оцінити глибину фуги й спробувати зрозуміти, як його пацієнтка функціонувала і як реагувала на суперечності, з якими постійно стикалася. За кілька хвилин він повернувся до неї.

— Людський мозок здатен вдаватись до найнеймовірніших хитрощів, щоб захистити психіку. Він постійно пристосовується, відбудовується на своїх руїнах… Він навіть може заманити самого себе в пастку. Підсунути собі фальшиві спогади й видати їх за справжні. Переконати нас, наприклад, у тому, що на нас напали в їдальні, коли ми навчались у школі, навіть якщо цього ніколи й близько не було. Знаєте, як називається цей феномен?

— Ні, звичайно. Я простий працівник поліції…

— Парамнезія. Псевдоспогади: дежавю, дежавекю. Чиста вигадка розуму. Як же тоді визначити, де правда, а де неправда, починаючи з того моменту, коли ви повірили, що минуле, яке ви пам’ятаєте — справді ваше минуле?

Він дістав із кишені якийсь предмет і сів навпроти Камілли.

— Ви граєте в шахи, мадемуазель Ніжинскі?

— Максимум, що я знаю про шахи, це хіба правила…

— У неї при собі була ця фігура. Чорний слон.

Камілла взяла дерев’яну фігурку заввишки п’ять сантиметрів.

Лікар Фібоначчі зачаровано спостерігав за нею. Справді складалося враження, що вона її вперше бачить, і, безумовно, так само вона відреагувала б і на блокнот Андре Ламбера. Але що як він запропонує партію у шахи? Який у неї рівень? Це Жулі Москато, Віра Клейторн, чи вона лише новачок, як вона стверджує? Так багато шляхів для дослідження, і так мало часу, щоб це зробити.

— Як це — «при собі»? Ми нічого не знайшли, і…

— Вона говорила зі мною, — серйозним тоном перебив Каміллу лікар Фібоначчі. — Перш ніж втратити па­м’ять, пацієнтка розповіла мені все, що сталося, від початку до кінця.

Камілла висловила своє здивування:

— Чому ви не казали про це раніше? Вона зізналася у вбивстві?

— З’ясувалося, що все набагато складніше. Мушу визнати: за всю свою кар’єру я ніколи не зустрічав такого випадку. Мені не раз доводилося мати справу з непростими пацієнтами. Але вона… вона абсолютно унікальна.

Лікар забрав шахову фігуру і кивнув на блокнот, який співрозмовниця поклала собі на коліна.

— Оце правильний підхід. Пишіть, записуйте все, що можете, навіть якщо історія, яку я збираюся вам розпо­вісти, буде довга й складна. Це, безумовно, найнезвичайніше, що ви почуєте за все своє життя. Історія, яку можна прочитати лише в романах. Отже…

Камілла знову розгорнула свій чистий блокнот. Перша сторінка.

— Даруйте, з вашого дозволу відхилюся від теми, — мовив лікар Фібоначчі. — Я великий шанувальник опери та класичної музики, і ваше прізвище інтригує мене з моменту нашого знайомства. Розвійте мої сумніви: ви не маєте родинних зв’язків з Вацлавом Ніжинскі, знаменитим танцівником минулого століття, який хворів на шизофренію?

— Мій прадід був родом зі Словаччини. Він був простий робітник на заводі. До опери не мав жодного стосунку. Принаймні я думаю, що знала б, якби цей знаменитий танцівник був одним з моїх предків.

Вона вигадувала, навіть не усвідомлюючи цього, як автор, що починає писати свій рукопис, не знаючи шляху до свого сюжету. І те, що вона вигадала сьогодні, завтра стане хибним спогадом. З кожною годиною Камілла Ніжинскі ставала трохи більше Каміллою Ніжинскі.

— Якщо вам цікаво, я був би радий поговорити з вами про Вацлава Ніжинскі якось іншим разом…

Він тільки побачив, як вона кивнула. Здавалося, вона була не в захваті від цієї ідеї.

— Повернімося до нашої справи, — вів далі він, наче нічого не сталося. — Вам слід знати, що в історії, якою я збираюся поділитися з вами, п’ять головних героїв, і всі вони жінки. Запишіть, будь ласка, це важливо для розуміння подальшої розповіді: журналістка, лікар-психіатр, жертва викрадення, романістка…

Вона скрупульозно записувала у стовпчик головних героїнь. Здавалося, щось обмірковувала. Марк Фібоначчі не зводив з неї очей, ніби намагався проникнути в її свідомість.

— Журналістка, лікар-психіатр, жертва викрадення, романістка, — повторювала вона, перечитуючи свої записи. — Бракує п’ятої головної героїні…

Лікар відхилився на спинку крісла і протяжно видихнув. Зараз йому доведеться розказати складну історію. Дуже складну.

— П’ята головна героїня з’явиться значно пізніше, і во­на — ключ до всього, — відповів він. — Ви дізнаєтеся, хто вона, аж у кінці моєї розповіді. А тепер послухайте все, що я маю вам розповісти…

Він поставив перед собою чорного слона.

— І зосередьтеся, адже ця історія — справжній лабіринт, у якому все переплітається. Що ж до цієї п’ятої головної героїні, то вона — та нитка в лабіринті, яка, я переконаний, дасть відповіді на всі ваші запитання.