Одіссея

Ментес ловить яблуко

Телемах сидів обличчям до них — як і завжди. Царевич їв собі й намагався не звертати уваги на бурчання, регіт, чавкання й відрижку. Зараз якраз Антиной розповідав якусь історію, — явно смішну та не надто пристойну, — судячи з хихикання, рохкання та дружного дзенькання келихів.

Якби Телемах їв десь в іншому місці — це створило б враження, ніби він боїться їх. Тепер, коли він сидів у загальній залі, хоча й окремо від інших, усі насміхалися з нього, інколи навіть кидаючи в царевича фруктами. Телемах ніяк не відповідав на ці образи.

Знову юнак пустився в самовиправдовування і самобичування:

— Якби я тільки був старшим! Якби я був сильнішим! Якби мене навчили добре битися! Я би влучив списом у кожного з них — просто в шию. Якби тільки мій батько...

Прислужник відчинив двері — до зали увірвався промінь денного світла, і Телемах побачив у дверях силует. Юнак протер очі, але не міг упізнати, хто це.

— Хто це там у дверях? — запитав він прислужника.

— Якийсь мандрівник, мій пане. Він від самого ранку стояв і чекав біля брами. Ці... поважні пани веліли не звертати на нього уваги.

— Невже? — сказав Телемах, встаючи на ноги. — Усі ми знаємо що ці, так звані поважні пани геть позбавлені почуття честі та гідності.

Прислужник вклонився та відійшов, а Телемах підійшов до гостя та простягнув йому руки:

— Пробачте мені, пане. Я щойно дізнався про вас. У стінах цього дому достатньо людей, які не мають жодного уявлення про гостинність. Прийміть мої вибачення від імені мого дому. В ім’я Зевса Гостинного запрошую вас40.

40 Буквально Zeus Xenios. Гостинність завжди посідала в греків важливе місце. Чимало проклять, кар та просто негараздів у грецьких міфах ставалися через нечестиве порушення законів гостинності, які однаково мали шанувати і гість, і господар. Називаючи Зевса Гостинним, греки підкреслювали особливу важливість цих звичаїв — їх бо шанує сам цар богів. Принаймні на сторінках Гомерової «Одіссеї» про це згадано кілька разів. — Прим. автора.

Вклоняючись гостеві, Телемах знав, що ці формальні звороти, завчені ним від мами з бабусею, звучали надто вже пом­пезно в устах безбородого юнака, але також він знав, що ці привітання обов’язково мають бути сказані.

Підійшовши до незнайомця ближче, Телемах помітив, що це людина середніх літ із сірими очима та охайною бородою. На ногах у нього були золоті сандалії, і він поважно спирався на довгий дерев’яний посох. Хоча ні — це був не посох. Коли гість наблизився до царевича, той побачив, як сонячні промені грають на бронзовому наверші — це був спис.

— Прошу проходити, пане. Простоявши стільки на сонці, ви, мабуть спраглі й голодні, та й сіли б залюбки, — Телемах провів гостя за свій стіл, де ще стояв його посуд. Тут у їхній бік жбурнули огризок яблука — гостеві просто у лице. Той не ворухнувся — навіть очима не блимнув.

Значно більш боляче було Телемахові. На очах у нього виступили сльози:

— Я... я...

— Не бери в голову, — відповів йому на це гість, стискаючи огризок у руці, — він у якийсь спосіб спромігся зловити його просто в польоті. Потім підніс його до рота, відкусив — і на обличчі його прочиталося щастя. Гість помахав рукою людям на далекому кінці столу й вигукнув: «Дякую вам, браття». Голос був м’яким, але сильним, і на тому кінці столу його почули добре.

Насмішки перейшли в бурмотіння, і люди на дальньому кінці трапезної повернулися до своїх тарілок і келихів.

Телемах плеснув у долоні:

— М’яса і вина для нашого гостя!

Прислужники, виночерпці та рабині кинулися виконувати наказ, а Телемах тим часом посадив гостя за стіл:

— Моя мати, цариця Ітаки, радо привітала б вас, — звернувся царевич до чужоземця, — але зараз вона... не може.

Гість сів на низький стілець, який запропонував йому Телемах, але коли рабиня хотіла роззути його, щоб вимити ноги, той ввічливо підніс руку на знак відмови.

— Ти — син Одіссея й Пенелопи? — сказав він. — Здається, твоє ім’я Телемах. Як ти виріс! Роки летять непомітно. У тобі є дещо від твого батька. Очі чи вигин уст.

— Ви знали його? — оживився Телемах.

— Так. Але коли я був тут востаннє, палац ще не був докінчений, а ти ще не народився. Царював тоді Лаерт. Але настав час вибачитися і мені. Слід було одразу привітатися. Мене звати Ментес.

— Ментес? Цар Тафії?

— А ти багато знаєш, Телемаху. Але я забув відповісти на твоє запитання. Так, я знаю Одіссея, твого батька.

— Знали, — похмуро поправив царевич Ментеса. — Мій батько помер, помер уже давно.

Ментес глянув на Телемаха своїми гострими сірими очима:

— А звідки ти такий впевнений?

— Десять років, цілих десять років минуло з падіння Трої. Він мав повернутися дуже давно. Наш острів маленький, але звістки з широкого світу до нас доходять. Побратим мого батька Діомед давно повернувся в Аргос цілим і неушкодженим41.

41 Справді, так і було, але вдома він застав свою жінку Егіалею з коханцем. Дехто каже, що коханців у неї були десятки, а наслала на Егіалею таку пристрасть Афродіта, яка ніяк не могла пробачити Діомеду. Річ у тому, що Діомед поранив Афродіту в зап’ястя, коли в розпалі битви ледь не вбив Енея, і богиня кохання затулила сина собою (див. «Троя»). Тож герой покинув Аргос і після численних пригод подався до Італії, де заснував кілька міст — серед них Бріндізі та Беневенто. Найменш ідеалізований серед усіх великих грецьких воїнів, Діомед став героєм багатьох героїчних культів через багато століть після своєї смерті. Кажуть, що коли він помер, його воїни так плакали за ним, що їхні крики дійшли до вух богів на Олімпі, і ті перетворили їх на альбатросів, чий крик нагадує людський плач. Сімейство великих альбатросів у науковій термінології називається Diomedea. — Прим. автора.

Менелай і Єлена давно вже вдома у Спарті. Агамемнон — ну, весь світ знає, як його зустріли вдома. Але все одно — ціла грецька армія, аргів’яни, данайці, ахейці, елліни, критяни... усі повернулися до своїх домашніх вогнищ, на поля, до родин. Усі — крім ітакців та Одіссея.

Ментес був увічливим і вдав, що не помітив надрив у голосі Телемаха:

— Можливо, що все не зовсім так. Можливо, твій батько живий і зараз сидить на безлюдному острові без засобів до життя. Таке трапляється. Я впевнений, що він обов’язково знайде спосіб повернутися додому, і ви з ним побачитеся — і то досить скоро. Не те щоб я був пророком, але передчуття таке в мене є.

— Ви дуже добрі, пане. Ви намагаєтеся дати мені надію. Принаймні так воно здається. А можливо, що надія — лише трата часу. Можливо, надія — це саме те, що утримує нас від дій.

Гість відповів на це:

— Ніколи не полишай надії. Надія — це молитва. Молитва, на яку боги можуть відповісти.

Повз Телемаха з гостем пройшов домашній музикант з лірою під пахвою. Його покликали до великого столу й зустріли схвальними криками та піднятими догори кулаками. Нев­довзі звідси полилася красива пісня.

Ментес усміхнувся:

— Добре, що Фемій усе ще з вами. Одіссей захоплювався тим, як він складає пісні, і тим, як співає. Ти, я так розумію, зовсім не пам’ятаєш батька.

— Я був лише немовлям, коли він вирушив у похід. Але в пам’яті іноді постає образ — чи то справжній, чи то вигаданий — фортечний мур у гавані, мати плаче, бородате обличчя з каро-золотими очима, блискучі зуби — і воно дивиться на мене. А Аргус усе гавкає й гавкає.

— Саме так воно й мало бути. А за його відсутності краї­ною правив твій дідусь Лаерт?

— Спочатку так. Але згодом... — Телемахові стало ніяково. — Роки не пощадили його.

Ментес кивнув головою з розумінням:

— Але манери твої вишукані, а слова ввічливі. Ти добре ведеш розмову. Хтось явно тебе виховує.

Телемах ледь стримав своє задоволення від такого компліменту:

— Мене вчив Ментор, друг батька. Він і Евмей.

— Евмей-свинопас?

— А ви добре обізнані про наш край, пане. Так, це свинопас мого батька. Але він добре вихований і освічений. Ви ж знаєте — він царський син42.

42 Про що ми дізнаємося пізніше. — Прим. автора.

Ментес кинув погляд повз Телемахове плече у бік великого столу:

— Це, звісно, не моя справа, але ці люди...

Телемах гірко засміявся:

— Люди? Це не люди. Це свині, це пси. Ба навіть гірше, вони — щури. Вони залізли сюди й чинять шкоду вже багато років. А називають себе вони її женихами. «Одіссей мертвий, — кажуть вони, — ти маєш одружитися знову». Звісно, насправді вони прагнуть лише накласти лапи на її царство, адже, одружившись із царицею Ітаки, вони стануть її царями.

— Але хіба не ти маєш стати царем? Якщо батько справді помер, то трон твій.

Телемах показав великим пальцем через плече:

— Оці, що тут сидять — це лише верхівка. Палацом ще ходить більше сотні — царі й вожді, переважно із сусідніх островів. Серед них є навіть дехто з ітакських панів, які збагатіли завдяки моєму батькові, але виявилися надто старими, — чи надто боягузливими, — щоб йти з ним на Трою.

Ментес нахмурився:

— А за яким правом вони заполонили твою домівку?

— За правом сили й кількості. Що може проти них одне нерозумне хлопчисько? Мою царську кров вони не шанують, без дозволу вони вбивають худобу на острові для своїх учт. Незабаром вони вип’ють усе вино в наших підвалах. Наді мною вони сміються й поводяться, немов із дитиною. Я непогано метаю спис і поводжуся з мечем — але мені лише двадцять. Вони дорослі, досвідчені воїни, і їх дуже багато. Чому Зевс не вразить їх своєю блискавкою? Ці женихи не шанують священних днів і не приносять жертв богам нашого дому й нашого острова. Іноді мені здається, що Зевс та інші безсмертні покинули Олімп, покинули нас — або померли.

Очі Ментеса блиснули:

— Телемаху! Так казати не можна!

— Пробачте мені. Справді, не слід було мені це казати. Але для мене все ще залишається загадкою, чому боги не покарають цих нечестивих щурів.

— Усе буде добре. Згодом.

— Ментор учив мене, що для богів час плине не так, як для нас.

— Він дуже мудра людина.

— А доки боги зволікають, ці нечестиві скурвисини вип’ють все наше вино, з’їдять усе їстівне на острові й розвалять усе господарство. Тому мати й не залишає своєї кімнати. Боги! Якби тільки мій батько справді був живий і повернувся додому! Вони б обмочилися від страху! Пищали б, як курчата! Він узяв би спис і меч і порубав би їх на шматки! Перерізав би їм горлянки! Але він не повернеться. Він помер. Одіссей помер. Поза сумнівами. Марно сподіватися на щось.

— Тс-с! Надія є завжди. Мати ж твоя спромоглася не віддати руки жодному з претендентів?

На подив Ментеса, Телемах розсміявся:

— Дозвольте розповісти вам, як вона від них відбивається. Вам це сподобається.

Гість здивувався тому, як швидко змінився настрій Телемаха — від відчаю до відвертого задоволення:

— Вона почала ткати велику плащаницю — сказала залицяльникам, що її свекор Лаерт скоро помре, і їй треба зробити йому покривало, гідне царя. Ці женихи — безбожні дурні, але навіть вони з повагою ставляться до смерті та похорон. Тож мати ткала й ткала, сиділа цілими днями за ткацьким верстатом, працювала над плащаницею — а вона величезна. Але вночі вона тихенько пробиралася в майстерню й розпускала майже все, що встигла зробити вдень. Женихи зляться й питають, чому так довго триває робота, але нічого не можуть вдіяти. Як вам таке?

— Вона в мудрості не поступиться Одіссеєві! — відповів Ментес.

— І так вона працювала цілих три роки. А потім одна рабиня все розпатякала. Тоді женихи змусили матір завершити роботу під пильним оком тієї рабині. І тепер із нетерпінням чекають на її рішення. Кажуть, вона має обрати когось із них.

Тут їхню розмову перебив насмішкуватий голос, і на плечі Телемаха опустилися сильні руки:

— Хлопчику, а чому ти не на уроках? Ментор і той свинар, мабуть, зачекалися у класі.

Це був Антиной, один з женихів.

— Сьогодні свято, день Деметри, пане Антиною, — гнівно блиснув очима Телемах.

— О! То ти будеш танцювати навколо вівтаря з вінком на шиї разом з іншими дівчатами? Треба прийти й подивитися. Але спочатку познайом мене зі своїм другом.

Телемах підвівся і представив їх один одному:

— Це Ментес, цар Тафії. А це Антиной, син Евпейтеса.

Ментес не підводився з місця. Антиной подивився на нього згори униз:

— Ментес із Тафії, кажеш? Теж прийшов випробувати своє щастя? То стань у чергу. Боюсь, перевага тут у мене.

Ментес уважно подивився на Антиноя:

— Перше місце в чому? У змаганні за те, хто є найпотворнішою потворою на берегах Середземного моря? Тут маю погодитися — ти переможець. Чи в змаганні, хто найтупіший? Зважаючи на все, що я чув, тут, мабуть, перемога теж за тобою. Хто найбільше смердить? Тут і думати нема чого — лавровий вінок твій...

Посмішка зникла з Антиноєвого обличчя. Він загарчав, зробив крок назад і витяг з-за пояса кинджал.

І тут Ментес підвівся. Телемах вперше звернув увагу на те, який він високий. Бронзовий спис сяяв у його руці. Сірі очі блищали — і цей блиск здавався Телемахові прекрасним і страшним водночас.

Антиной повернув кинджал назад за пояс. З нервовою посмішкою він сказав:

— Не варто гостям битися між собою. Усе ж таки сьогодні свято Деметри. І, звісно, ви теж можете позмагатися за руку Пенелопи. Тут усі рівні.

І він розвернувся, усім своїм видом кажучи, що тафієць не вартий його часу.

Сам же Ментес провів його очима, а потім сказав Телемахові:

— Неприємний тип.

— Отак, він — найгірший. Інші просто дурні, а цей знає, як ними заправляти. Коли йому треба, він може бути чемним і привабливим. Мабуть, тому я ненавиджу його найбільше.

Ментес усміхнувся:

— Ну що, здається мені, що настав час діяти.

— Діяти?

— Час показати залицяльникам, що ти — чоловік і господар у своєму домі. Час їм зрозуміти, що лише ти й цариця вирішуєте, що і як буде. Час вирушити в подорож, щоб встановити раз і назавжди, чи живий Одіссей, чи ні. Якщо ти знайдеш незборимі докази того, що твого батька немає серед живих, — тоді женихи можуть позмагатися за руку твоєї матері. Але скажу знов: я вірю, що він живий.

Телемах енергійно стиснув руку тафійця:

— І ви мені в цьому допоможете?

— Ні, мені час вирушати далі. На кораблі на мене зачекалися: у трюмі мідь на продаж. Довірся своєму вчителеві. Як там його звати?

— Ментор. Але...

— Довірся Менторові.

Тим часом женихи замовкли, слухаючи співця. Голос Фемія вільно лунав залом. Він співав про смерть Ахілла.

— Ахілла ж ви точно не знали, — прошепотів Ментесові Телемах.

Той лише всміхнувся.

Фемій дійшов до Одіссея і величезного коня на ілійських полях перед брамами Трої. У бічній галереї збиралися слуги — кожен хотів послухати цю історію. Усі чули про коня і Трою багато разів, але Фемій завжди вмів представити старий сюжет по-новому, так що слухачі не могли віді­рватися.

Нагорі відчинилися двері — і на галерею вийшла Пенелопа. Лице її було блідим.

Телемах обернувся до гостя:

— А це моя мати...

Але Ментеса в залі вже не було.