Одіссея

Одноокий

Наближення велетня ми почули задовго до того, як його побачили. Під його ногами тряслася земля. І ось циклоп увійшов до печери, кинув на підлогу величезну в’язанку дров, а потім — о жах! — завалив вихід з печери величезним валуном. Налякані, ми заховалися в куті. Проте велетень навіть не глянув у наш бік. Натомість він сів на табурет і з ніжністю й турботою, дивними для такого страховиська, почав доїти овець із козами, говорячи з ними, немов рідна мати.

Нічого такого я ще не бачив. Аякс Теламоніл був високим та сильним. Ефіоп Мемнон, який бився на боці троянців, вважався велетнем, і так, це була найвища людина, яку я коли-небудь бачив. Але чи можна назвати людиною циклопа? Руки, ноги, тулуб, голова в нього, як в людей, але величезні й потворні. Картину довершувало одне око посередині чола. Може, тому він нас і не помітив — через одне око бічний зір у нього був так собі, і нас він не побачив. Але ця вада в нього з лишком компенсувалася спритністю й чудовим слухом.

Закінчивши доїти, циклоп узявся розпалювати вогонь. Один з моїх людей зробив глибокий вдих. Я ледь почув його, але циклоп одразу обернувся у наш бік і проревів:

— О, ні! Хто тут в нас? Пірати? Крадії?

Мої люди затряслися від страху — і я їх розумію. Побачиш таку величезну потвору — і найсміливіший туніку обмочить — і не лише обмочить. На щастя, Афіна — чи то був Аполлон, чи то Гермес, чи то хто там, але хтось з них вдихнув у мене відвагу вийти уперед і сказати:

— Ми — ахейці, милостивий пане, воїни війська Агамемнона. Ми вертаємося додому після війни у Трої. Нас занесло сюди вітрами, і ми просимо вас про гостинність заради Зевса, покровителя мандрівників.

Циклоп вилупився на мене, а потім пирхнув гучним рох­каючим реготом:

— Зевс? Ха-ха! Думаєш, циклопи шанують вашого Зевса? — він намагався клацнути пальцями, великими та грубими, але звуку не вийшло. Тоді він сплеснув руками. — Гостинність? Та я не став вас вбивати тільки тому, що надто втомився. Мандрівники? А де стоїть ваш корабель?

Я зрозумів, що він готує мені пастку:

— Корабель? — запитав я його, удаючи щось на кшталт гіркого сміху. — Який корабель? Корабель наш розбило бурею об скелі на дальньому кінці острова. Ми — єдині з тих, кому пощастило вибратися на берег.

Циклоп не сказав нічого, лише дивився на мене своїм єдиним оком. Аж раптом, без попередження, він простягнув руку й схопив двох із моєї команди. Бідолахи крутилися й верещали в його руках, наче цуценята. І тут велетень вдарив їх головами об землю, легко й спокійно, наче висипав зерня з глека. Кров і мозок забризкали підлогу печери. З радісним гарчанням, він повідривав убитим руки і ноги, немов крильця в курчат, а потім зжер — з усіма нутрощами, м’ясом та кістками.

Ми плакали від жаху та закликали до Зевса, але циклопи Зевса не шанують. Доївши, велетень взяв величезне відро з молоком (у його руці воно було неначе наперсток) і запив свою нечестиву вечерю. Потім відригнув і завалився спати біля вогню. Невдовзі уся печера здригалася від звуків його хропіння.

Я тихесенько намацав за поясом меч і вийшов уперед. «Устромити йому меча просто між ребер, — подумав я, — натиснути всім тілом. У мене вийде». А потім зрозумів, наскільки дурна ця затія.

Один з моїх людей уже шепотів мені на вухо:

— Давайте, царю! Зробіть це — або це зроблю я.

— Ні, дурню, не зробиш. Послухай, — шикнув на нього я. — Ну, вб’ємо його — і що далі? Вихід завалений каменем, і його ані на дюйм ми не зрушимо, навіть якщо візьмемося усі разом. Так ми тут і помремо. Маємо дочекатися ранку, і я щось вигадаю.

Ранок настав швидко — надто швидко. Велетень прокинувся, почухався, видав зі свого гороподібного тіла кілька пікантних звуків і встав на ноги. Його око окинуло печеру, не оминуло увагою і нас. Потім, не сказавши нам ані слова, він усівся доїти худобу, яка вже бекала, вимагаючи, аби їм звільнили вим’я, наповнені за ніч. Закінчивши з останньою козою, велетень блискавичним рухом схопив ще двох моїх людей і так само вбив та з’їв.

Після цього циклоп відвалив камінь та покликав худобу на випас. Коли з печери вийшла остання коза, він поставив камінь назад — легко, ніби це була пряжка від туніки. Печера знов була зачинена. Ми чули, як циклоп свистить, подаючи худобі команди, але вийти назовні не могли.

Ми знов розпалили вогонь — не так для тепла, як для світла.

— Ну?

Я здійняв голову. Вісім пар очей (саме стільки в мене лишилося людей) допитливо дивилися на мене.

— Що? — перепитав я.

— Щось вигадали, царю?

Сказано це було з гіркою іронією. Проте я всміхнувся:

— Звісно, що вигадав!

Саме Афіна вклала ідею в мою голову. Цікаво, хто подає ідеї їй?

Біля стіни стояло оливкове дерево. Тобто це раніше воно було оливковим деревом, а тепер служило циклопові за посох. Мабуть, запасний — вночі їх було два, і перший велетень взяв, ідучи на пасовисько.

Під здивованим поглядом моїх людей я відрубав від того посоха шматок десь у людський зріст, а потім загострив його кінець так, щоб він легко проколов шкіру. Потім я обпалив загострений кінець, аби він став твердішим.

— Тепер, — сказав я, ховаючи цей кілок у темному куті печери, присипаючи додатково землею, — тягніть жереб, хто сьогодні мені допоможе.

— Допомогти? У чому?

Відваги моїм воїнам вистачало. А от розуму — не завжди.

— А спробуйте здогадатися! — відповів я. — Мені потрібні четверо помічників, аби встромити цей кіл циклопові просто в око.

Воїни потягнули соломинки, і пощастило (або не пощастило) тим чотирьом, яких я і сам волів би відібрати. Мабуть, тут не обійшлося без мого прадіда Гермеса.

— А тепер — спати, — наказав я.