Одіссея

Назад у Мікени

Тим часом Арсіноя вирішила відвідати гробницю Агамемнона.

— Боги благословлять нас, — сказала вона. — Яка взагалі з тебе донька, якщо ти ніколи не була на могилі батька? — няні, які виховують дітей з пелюшок, завжди говорять з ними, як з дітьми, — навіть коли вони виростають і стають дорослими царівнами.

Вони з Електрою стояли посередині стоа — колонади, яка вела до похмурого мавзолею71.

71 Вибачте мені цей анахронізм — цар Мавзол, на честь пишної усипальниці якого й пішло слово «мавзолей», правитиме лише в IV ст. до н. е. — Прим. автора.

Ніде не було ані зображення Агамемнона, ані навіть його імені, але на архітраві, балці, яка з’єднувала між собою колони, був напис: ἄναξ ἀνδρῶν — Повелитель народів.

— Їй вистачило нахабства звести цю гробницю за свій кошт. І навіть проливати сльози на похороні, — сказала Арсіноя.

Разом вони запалили листя і стали на коліна, шепчучи молитви.

— Можна... — запитала Електра в няні, — ...можна мені побути з батьком наодинці?

— Люба дитино, ви завжди поруч. Він тримав тебе на колінах, співав тобі пісні й називав своєю наймилішою. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Крякнувши й охнувши, Арсіноя підвелася, поцілувала Електру в тім’ячко й відійшла.

На дах колонади сів крук. Стіни усипальниці ехом посилили хлопання його крил, яке відізвалося у вухах Електри німим докором. Вона намагалася пригадати, що означає приліт ворона. Дівчині казали, що круки якось пов’язані з Аполлоном. Так, здається, бог колись покарав білого крука, зробивши і його, і його нащадків чорними на віки віків72.

72 Див. «Міфи» (с. 250) та історію Ісхія і Короніди. — Прим. автора.

— Батьку мій, батьку! — уголос зверталася донька в молитві. — Чому ж ти був таким довірливим, таким нерозважливим щодо власного життя! Як ти міг здолати цілий народ — доблесних троянців — і впасти жертвою двох зрадливих псів! Як ти міг залишити доньку?

— І свого сина.

Електра обернулася. У променях вечірнього сонця вона побачила постаті Ореста й Пілада і встала привітатися:

— Кажете, пішли на полювання? І як?

— Краще, ніж тобі здається! — сказав Пілад.

Вони сіли на мармурову глибу, й Орест розповів сестрі про відвідини оракула.

— І ти це зробиш? — запитала Електра, вислухавши все.

— Якщо ти маєш на увазі вбити Егіста — то так.

— А нашу... матір? — вимовлене шепотом, це слово рознеслося ехом навколо портика.

Орест засмутився:

— Я не знаю. Може, слід дати їй бодай можливість сказати щось на свій захист? Пояснити?

— Пояснити? Що тут можна пояснити? Вона вбила нашого батька. Холоднокровно й розважливо. Не лишивши йому навіть часу підготуватися до переходу в інший світ. Хіба може бути злочин страшніший за цей?

— Помста. Хіба не це казав Аполлон? — нагадав Пілад.

Почувши ім’я цього бога, Електра інстинктивно підвела очі на дах колонади. Крук усе ще був там. Він глянув на неї, схилив голову й прокричав.

— Ось як це можна зробити, — сказала Електра.

Орест з Піладом нахилилися до неї та почали уважно слухати.

Помста

Клітемнестра милувалася собою у високій відполірованій бронзовій плиті — такі тоді були дзеркала. Нова смарагдово-зелена із золотом сукня, на думку цариці, дуже їй пасувала. Вона підкреслювала зелені вкраплення в її очах.

Вона чула голос Егіста в залі для нарад: він кричав на її нового розпорядника. Новий чоловік їй подобався, проте інколи їй дуже хотілося, аби він краще тримав себе в руках. Кричати на головних прислужників — таке цареві не личить.

Навіть опустивши завісу, вона бачила у віддзеркаленні бідного розпорядника: він, почервонівши й трясучись від страху, побіг за нею.

Не минуло й хвилини, як бідолаха повернувся й низько вклонився їй:

— Пробачте мені, Ваша Величносте. Перед брамою стоїть гість, який дуже хоче з вами поговорити.

Клітемнестра підняла брову:

— Чому це ти турбуєш мене різними гостями перед брамами?

— Це Менандр, Ваша Величносте.

— Менандр? Я маю його знати?

— Якщо буде ваша ласка, він був наставником ваших... царевича Ореста й царівни Електри, пані. Перед тим, як... якби то сказати, коли...

Губи Клітемнестри розплилися в усмішці:

— Так, так, так, я пам’ятаю його. А чи казав він, чому хоче зі мною поговорити?

— Він каже, що має для вас звістку, пані.

— Що ж, нехай заходить.

Клітемнестра заколола волосся золотим гребінцем і почекала — обличчям до дзеркала, спиною до дверей, доки не побачила, як розпорядник веде гостя до зали. Тоді вона повернулася із задоволеною усмішкою. Менандр опустився на одне коліно, і розпорядник одразу вийшов.

Клітемнестра оглянула свої нігті, дозволивши паузі затягнутися.

— Що ж, пане Менандре, — нарешті звернулася вона, — давно ми не бачилися. Дай-но пригадаю... Сім років, здається.

— Так, сім років, Ваша Величносте, — пробурмотів вчитель.

— Сім років відтоді, як ти і твоя дружина — ну й потвора — викрали з палацу моїх дітей. Ні, не треба плакати й виправдовуватися. Ви зробили цареві Егісту й мені велику послугу — позбавили трьох зайвих ротів. І що ж ти тепер від нас хочеш?

— Я приніс скорботну звістку, моя царице. Ваш син Орест, він... він перейшов у нижній світ.

— Орест помер? Як?

— Здається, це був нещасний випадок на полюванні, Ваша Величносте. Зараз до вас прямує посланець фокідського двору — він привезе вам тіло й розповість більше. Здається, у його почті — царівна Електра.

— Що ж, можеш іти. Вітання дружині. Вона така ж потворна, як і колись?

— О, так, Ваша Величносте. Потворна, як десять жаб.

— Чудово. От тільки не треба вдавати, ніби радієш із цього.

— У жодному разі, пані.

Коли Менандр пішов, Клітемнестра покликала Егіста і розповіла йому добрі новини. Разом вони подякували небесам — адже страх, що Орест живий і сягає повноліття, уже давно не давав їм спати спокійно. А як він збере військо й піде повертати трон, який вважає своїм по праву?

— Ми у безпеці, любов моя! — кричав Егіст. — Боги до нас прихильні!

По обіді він пішов у свої покої. Егіст завжди йшов до себе по обіді — чи то гострити меч або списи, чи то рахувати скарби, чи то пити вино — цариця не знала напевно, чим він там займається. Сама вона почала ткати — аж тут повернувся розпорядник:

— Прибула принцеса Електра з почтом, Ваша Величносте!

І от раптом перед очима Клітемнестри постала її рідна донька Електра — плоть від плоті, кров від крові — блискуче красива дівчина з ясними очима та вразливими губами.

Цариця підвелася:

— Люба доню! Рада тебе бачити!

За спиною в Електри стояло двоє молодих людей, один з яких мав у руках глечик.

— Я тут лише для того, аби повернути на батьківщину рештки свого брата Ореста.

Клітемнестра вказала рукою на стіл біля неї:

— Можете все поставити сюди. Розкажи, люба, як бідний хлопець зустрів свій кінець?

Вона не помітила, як один з молодих людей, поставивши глек на стіл, тихо вислизнув з кімнати.

— Якось вранці він поїхав на полювання, — почала розповідь Електра.

Перебираючи в голові варіанти того, чим Егіст може займатися по обіді у своїх кімнатах, Клітемнестра була недалека від істини. Він справді любив гострити зброю, рахувати скарби — і дуже любив побалувати себе келихом міцного вина. Але саме тепер він розглядав мапу своїх палаців, намальовану на звірячій шкірі. Крім великого палацу в Мікенах, він мав резиденції по цілому Пелопоннесу, але все одно Егістові здавалося, що для володаря наймогутнішого царства цього недостатньо. Тож він часто займався тим, що креслив плани нового величного палацового комплексу.

Тут він почув, що до кімнати хтось зайшов.

— Хіба не бачиш? Я зайнятий, — пробурчав він, не підводячи очей.

— Перепрошую, Ваша Величносте, мені здалося, що Ви хотіли б мене побачити.

Егіст глянув на гостя. Молодий чоловік, дорійський акцент, на поясі — меч.

— А, ви від царя Строфія. Так, так, дуже шкода. Мій пасинок... А що саме сталося?

— Що ж, розповім Вам, Ваша Величносте, — молодий чоловік озирнувся. — Це було під схилами Парнаса. Дикий вепр плюндрував навколишні села, тож ми вирушили на полювання.

Машинально гість узявся за один зі списів, який стояв біля стіни:

— Царевич Орест мав при собі спис, тримав його в руці, ось так. І раптом...

Егіст і моргнути оком не встиг, як вістря списа опинилося біля його горла.

Що за...

— ...і раптом, царевич Орест опинився в Мікенах, просто перед сучим сином, який замислив вбити його батька, найвеличнішого із царів, що жили колись на землі.

В Егіста очі вилізли на лоба:

— Ти?

— В ім’я Аполлона, я прийшов помститися73.

73 Цілком можливо, що за сім років у Фокіді Орест і навчився дорійського діалекту грецької мови, і перейняв їхній акцент — чи принаймні навчився його добре вдавати. — Прим. автора.

Орест вдарив. Спис пробив шию Егіста, і з рани бризнув цілий фонтан крові. Орест натиснув сильніше, і спис увійшов у спинку стільця, на якому той сидів. Прибитий до неї, Егіст здригнувся в агонії та затих.

Клітемнестра нахилилася вперед, слухаючи історію про полювання. Обличчя її здавалося печальним і співчутливим:

— То ти кажеш, що то був вепр?

— Так, могутній, немов калідонський вепр. В Ореста не було жодних шансів74.

74 Про полювання на калідонського вепра, одну з великих подій Доби героїв, див. «Герої». — Прим. автора.

— І вепр убив Ореста?

— Ні, мати, — донісся новий голос, — це Орест вбив його.

Клітемнестра обернулася. Перед нею виступив Орест. Цариця побачила, що його туніка у крові.

— Так, я вбив його, — продовжував юнак, — пронизав його списом наскрізь, так само, як і зараз.

— Егіст! — забувши про царську гідність, Клітемнестра закричала від болю.

— А тепер твоя черга, мати, — додала Електра. — Ти теж заплатиш за те, що зробила з моїм батьком.

— Ти не зробиш цього. Не насмілишся. Не проллєш кров власної матері.

— Ти вбила мого батька. Ми бачили це. Бачили, як ти це зробила. Зв’язала його й заколола.

— Він дав убити твою сестру Іфігенію! Як я могла лишити це безкарним? І після всього він ще привіз до мого дому цю троянську хвойду!

— Він був Агамемноном, Повелителем народів! — Електра підвелася на ноги. Вона вказала пальцем на Клітемнестру: — Він був вартий тисячі таких, як ти. Давай, Оресте!

Царевич витягнув з-за пояса меч, наставив його на матір, але зброя тремтіла в його руці.

— Я... я не знаю, — казав він.

Але Пілад поклав руку йому на плече:

— Так велів Аполлон — так ясно, що ясніше й не можна було сказати. Ніколи ще оракул не відповідав так чітко й зрозуміло.

— Оресте, ти мусиш, — додала Електра.

— Сину, ти не можеш, — заперечувала Клітемнестра.

Проте Орест зміг. Він устромив вістря меча їй у живіт. Клітемнестра закричала. Електра взяла кинджал і почала бити її зі свого боку. Пілад стояв поруч і молився.

Електра засміялася й крикнула радісно:

— Ми помстилися за душу батька!

Орест упав на коліна в сльозах, обхопивши руками голову. Пілад кинувся, щоб утішити друга, але той відштовхнув його:

— Що я накоїв! Що я накоїв!

— Ти виконав веління оракула. Ти виправив велике зло, — наполягав Пілад.

Орест похитав головою:

— Тоді чому навколо вони?

— Хто? — переглянулися Електра і Пілад.

— Хіба ти їх не бачиш? Ось вони! Ось! — Орест тикав кинджалом навколо себе.