Одіссея

Суд

Афіна приготувалася до приїзду Ореста як слід — нашептала, що треба, міським старійшинам, які (самі здивовані своїй мудрості, кмітливості й далекоглядності) зібрали суддівську раду. І от дванадцять суддів зайняли своє місце на Ареопазі, пагорбі Ареса, готові розбирати справу Ореста. Були покликані свідки, а поруч, просто на землі, сидів величезний натовп міщан, очікуючи на цікаве видовище. Ніколи ще в історії людства не було такого зібрання — принаймні ні про що таке ані писали, ані згадували. Тож усім присутнім було цікаво, як піде судовий процес.

Коли Орест і Пілад прибули, вартові зв’язали Орестові руки за спиною, відвели в центр зібрання і поставили на високий камінь посередині. За загальною згодою, Піладові дозволили говорити від імені друга. Фокідський царевич звернувся до суддів з усією серйозністю й авторитетом — принаймні так йому здавалося.

— Чи варто мені переповідати вам, громадяни Афін, історію, чиї жахливі подробиці ви й так добре знаєте? Найгірші з наших віршувальників уже продають — і за непогані гроші — вульгарні опуси, у яких зображують Ореста то героїчним месником, то кривавим убивцею. І жоден із цих образів не є правдивим. Орест — чоловік, син, брат, який став лялькою в руках долі з перших днів свого життя.

Шістнадцять років тому, коли я був ще дитиною, його мати вступила у зрадницький перелюб з Егістом, двоюрідним братом свого чоловіка. Орест зі своїми сестрами були вигнані із царських палат, які по праву були їхнім домом, залишені на милість няні й учителя та мали їсти й жити на кухні, серед слуг і рабів. Їм залишалося тільки молитися про повернення свого батька Агамемнона, Повелителя народів, щоб у Мікенах знов запанував лад.

І великий цар Агамемнон справді повернувся. Але варто йому було зайти додому, як Клітемнестра зі звірячою люттю, подібною до землетрусів, якими Посейдон ввергає людство у трепет, боягузливо, підступно й безжально відібрала життя у відважного шляхетного царя. Те, що почала вона, довершив Егіст, заколовши троянську принцесу й жрицю Аполлона, зневаживши саме поняття честі.

Орест і його сестри втекли до царя Строфія, де я мав честь зустріти й полюбити їх, зростати поруч із ними й засвідчити шляхетність їхнього духу та ласкавість їхньої вдачі, і тому свідчу перед високим судом про чесноти цього царевича.

Чи мріяв він про помсту? А чому б ні? Хто б з вас не мріяв на його місці? Щоправда, дії, до яких він удався, були чистими, чесними й керувалися божественною волею. Він вирушив до оракула Аполлона в Дельфах, де Піфія, чиїми устами говорить сам бог, прямо й недвозначно — наголошую — наказала йому помститися за вбивство батька. І за це ви зв’язали його й виставили на суд, наче простого злодія?

Один із суддів підняв руку, аби перебити Фокіда:

— Простіть мене, царевичу Піладе. Ваші слова звучать переконливо, але ви самі знаєте, що будь-хто може заявити, що діяв так, як велів йому оракул. Як це можна довести? Яким би жорстоким і беззаконним став світ, якби наказ оракула міг бути виправданням будь-якого злочину?

Пілад запнувся:

— Вельмишановний пане... ви... не можете вимагати від мене привести сюди жрицю як свідка. Я можу заприсягтися перед вами й усіма богами Олімпу, що я був там зі своїм другом. Так, у самій печері. Я стояв поруч із ним. Я слухав кожне слово, звернене до нього, та присягаюся своїм життям і посмертною долею моєї душі, що кажу вам суцільну правду. Жриця Аполлона веліла йому помститися за батька і веліла це зрозуміло й недвозначно.

Суддя помахав рукою, ніби на знак згоди. Згоду висловили й громадяни, які сиділи навколо. Здавалося, ніби всі Піладові повірили.

— Отже, — Пілад повернувся до своєї промови, — Орест із сестрою Електрою вчинили помсту — без зайвої жорстокості, не насолоджуючись кожною краплиною крові, як то часто буває. Двоє злочинців, що скоїли небачене кровопролиття, були покарані згідно з вічним законом та божественним волевиявленням. Якби це була історія, усі тут присутні не просто б виправдали Ореста — вони б ще нагородили його. Але історія має продовження. Виконавши волю оракула, мій друг зазнав нестерпних страждань і мук від фурій, які почали його переслідувати. Вони не давали йому спокою, відібрали сон, позбавили всіх чеснот, якими завжди відрізнявся цей прекрасний, мудрий, поважний та сповнений чеснот царевич, котрого я маю честь називати своїм найкращим другом. Він прибув сюди для отримання покарання, але я хотів би зазначити, що він уже зазнав тяжких мук, тож, щоб звершилося правосуддя, поважне зібрання мало б оголосити про його повне виправдання й розгрішення тут і зараз. Я не прошу цього — я вимагаю.

Пілад вклонився та зробив крок назад.

Кінець його промови викликав схвальний галас у народу. Навіть судді кивали головами на знак згоди. Той самий суддя, який піддавав сумніву слова Пілада щодо оракула, закликав до тиші:

— А тепер чи має хтось виступити проти обвинуваченого?

Уперед виступила дівчина — приголомшливо красива, темноволоса, зеленоока. На вигляд їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, не більше.

— Ваше ім’я? — запитав суддя.

— Я Ерігона, донька царя Егіста й цариці Клітемнестри.

У натовпі здивовано заговорили, закрутили голова­ми. Орест зробив крок уперед і ледь не впав. Пілад його втримав:

— Не турбуйся, — прошепотів він другові, — я впевнений, нічого важливого вона не скаже.

— Бачиш її очі? — запитав Орест. — Мамині.

— То що ти хочеш нам сказати, царівно Ерігоно? — запитав суддя.

— Мій пане, я могла б стояти тут із вимогою помсти в ім’я дівчини, яку жорстоко позбавили люблячих і любимих батьків.

Бліда, тремтлива, але впевнена в собі, Ерігона дивилася по черзі на кожного суддю:

— Я вимагаю не законної помсти за кровопролиття. Замість того я прийшла, аби закликати подивитися на речі глибше. Закінчилася війна у Трої, ми перемогли, й усі ці царі, царевичі, вожді, чоловіки, сини, брати, які пережили всі криваві негоди, повернулися до своїх домівок. Але пролилася кров, і ми вимагаємо, аби постав новий світовий порядок, новий спосіб життя, у якому боги ніколи не зможуть влаштувати нам нову Троянську війну.

Цей суд — ознака цього нового устрою. Ознака того, що прокляття, кровні обітниці й помсти не псуватимуть більше нашого життя. Боги самі знають, що Справедливість, Доля і Закон — сили древніші, глибші й могутніші за них. Ми, смертні люди, можемо самі вершити правосуддя й дотримуватися законів, без втручання вередливих богів. Груба жорстокість пророцтв і божественних об’явлень не приносить нам нічого, крім жаху, печалі — і рік крові, як та, що зібрала нас тут. Ми зібралися тут під егідою покровительки цього міста Афіни, чия здатність розуміти й судити, бачити людську сутність, чия мудрість і знання є тими якостями, яких ми потребуємо, щоб перебудувати світ, яким правлять порив і кровні обов’язки, за законами розуму й здорового глузду. Вона — єдина богиня, яку ми потребуємо.

Я не виправдовую смерть Агамемнона. Але він погодився на вбивство своєї невинної доньки Іфігенії, ще й сам влаштував її загибель. Ба більше, він насмілився порушити вірність своїй дружині з троянською полонянкою, яку вирішив відкрито взяти собі за наложницю. Хіба це не привід для помсти?

Один чи двоє суддів кивнули головами на знак симпатії до Ерігони. А вона продовжувала:

— Ні. Не привід. Я виголошую, що моя мати і мій батько не мали вбивати Агамемнона. Учинивши так, вони скоїли страшний злочин.

Ерігона зробила паузу, дозволивши її словам — палаючим, сильним, приголомшливим — лунати Ареопагом.

— Ще гіршим було те, як вони це зробили — безжально і зненацька. Повелитель народів не мав можливості підготуватися до смерті, очистити свою душу. Його діти, Орест і Електра, знали, що вбивство їхнього батька було жахливим злочином, противним усім поняттям про добро й зло. Але на цьому моменті ланцюг помсти мав перерватися. Хіба можна назвати належним актом відплати вбивство власної матері?

Ми, греки, очікуємо, що кожне нове покоління буде кращим за попереднє. Ми винайшли (принаймні так нам здається) ідею прогресу — руху до досконалості. Орест мав можливість зробити дещо більше, ніж просто наслідувати приклад своїх попередників. Він міг піднятися над цим проклятим колом і зробити те, що ми робимо зараз. Він міг вивести Егіста й Клітемнестру на відкритий суд, щоб громадяни та мудрі старійшини могли винести справедливий суд і визначити покарання.

Тому я звинувачую Егіста у страшному протиприродному злочині, а ще — у тому, що він узяв на себе роль правосуддя, на що не мав права. Якщо ми прагнемо бути гідним та справедливим суспільством мудрих і законослухняних громадян, ми маємо тут, на Ареопазі, визначитися, на чому і за що ми стоїмо.

Я вимагаю, щоб Орест був покараний заради нашого спільного майбутнього. Нехай ця кара буде попередженням для всіх, хто насмілиться перетворювати закон і правосуддя на свою приватну власність.

Тепер настала її черга вклонитися, зробити крок назад і почути схвальний гул на свою адресу.

Головний суддя підвівся:

— Обидві промови й доводи обох сторін варті похвали, — сказав він. — Тепер наша суддівська рада має голосувати.

Він глянув ліворуч, потім праворуч:

Передусім ми маємо вирішити, чи скоїв Орест злочин, який заслуговує на кару. Відповідь має бути так або ні. Якщо більшість проголосує за, ми перейдемо до обрання кари — смерть, довічне вигнання або остракізм, тобто, вигнання на певний термін.

Судді кашляли, говорили щось, радилися між собою, та врешті-решт затихли. Пілад намагався за виразами облич угадати, який суддя за що проголосує. Закінчивши свою промову, він був упевнений, що симпатії всіх на боці Ореста, але вага, з якою прозвучали слова Ерігони, поселили в його серці сумніви й страх за долю друга.

Суддя на крайній лівій лаві підвівся:

— Так.

Підвівся наступний:

— Так.

Святі небеса! Пілад замружився й закрив руками очі.

— Ні.

І далі по черзі.

Піладові здавалося, що прозвучали сім голосів «Так», аж ось підвівся останній і сказав:

— Ні.

Головний суддя підняв руки:

— Громадяни! У нас по шість голосів за і проти покарання.

У натовпі чулися голоси — і так, і ні. Пілад уже починав хвилюватися і за своє життя, аж ось пролунав тихий голос.

З-за спин суддів виступила висока жінка в бойових обладунках. Від неї, здавалося, виходило неземне світло.

Афіна!

Пілад кинувся ниць, розуміючи, що всі афіняни зробили так само — впали долу, опустили очі на землю, не насмілюючись подивитися вгору.

— Люди Афін! — голос богині, м’який, людяний і одночасно владний та потужний, звучав, ніби в Пілада в голові. — Здається, що вирішальний голос лишили мені. І я віддаю свій голос на користь Ореста. Він прощений і може вільно йти. Його честь і його добре ім’я відновлені. Тож нехай цей високий суд засідає на цьому місці віднині й навіки. Нехай його слава лунає світом, ставши прикладом того, як не боги і не царі, а самі громадяни можуть вершити справедливий суд одне над одним. Коли ж голоси суддів розділяться навпіл, не даючи винести вирок, — як сталося сього­дні, — нехай тоді до них додається вирішальний голос у бік виправдання й милосердя.

Пролунали останні слова Афіни — а її могутній голос і досі звучав у вухах Пілада, навіть коли навколо вже здіймався гул натовпу. Напруження спало.

Орест, який упав на коліна з такою силою, що розбив їх до крові, закричав: «Чи вони ніколи мене не полишать?».

Знову Пілад почув сильний глибокий голос, який міг належати лише Афіні:

— Еринії, прадавні духи правосуддя й помсти, зляться на мене — адже я позбавила їх здобичі.

Гул навколо ставав сильнішим. Афіна продовжувала:

— Але я наказую вам, фурії, що постали з крові Урана, обрати собі новий, кращий шлях до правосуддя — не помсту, а великодушність. Я закликаю вас до вищої мети й нарікаю вас новими іменами. Тут, перед престолом Ареса, нехай буде святилище Евменід, Милосердних78.

78 Евменіди — так називається третя трагедія трилогії Есхіла «Орестея» (уперше поставлена в Афінах у 458 р. до н. е.). Власне, саме її обрав я (інтерпретувавши досить вільно) як основу для цього розділу. — Прим. автора.

Земля під ногами Пілада затряслася. Він підвів очі. Тепер за кріслами суддів він бачив лише піщаний вир. Повільно юнак підвівся на ноги. Усі навколо нього теж стояли — зокрема й Орест. Друзі перезирнулися. Обличчя Ореста ніби посвітлішало. Він обійняв Пілада за плече:

— Тюленю! — прошепотів він! — Я повернувся! Але що трапилося?

— Точно не скажу, — сказав Пілад. — Мені здалося, що я бачив... Чи чув...

Головний суддя тим часом сам намагався оговтатися після всього, що трапилося:

— Громадяни! Афіняни! Як голові цієї ради, мені стало ясно... тобто, я вирішив... в умовах, коли голоси розділилися порівну, я можу лише схилити терези на користь милосердя і розгрішення. Отже, я проголошую, що царевич Орест має бути очищений від усіх звинувачень проти нього й може бути вільний, а його... добре ім’я і честь... відновлені79.

79 Коли завершилася міфологічна доба і почалася велика (або «класична», як її ще називають) доба Афін, на Ареопазі засідали рада старійшин та суд. Із часів державника й законодавця Солона (630–560 рр. до н. е.) тут працював вищий кримінальний суд в Афінах, який розгляд убивства, тяжкі поранення, богохульство чи зраду. — Прим. автора.