Одіссея

Одіссей розповідає: Острів Лотоса⁸⁸

88 Буквально — «острів лотофагів», їдців лотоса. — Прим. перекл.

Що ж, покинувши Трою, ми — а була в нас флотилія з дванадцяти кораблів — припустилися помилки. Ми зупинилися пограбувати країну. Я кажу «ми», але, звісно, помилка була моя. Але потім воїни не прислухалися до моєї поради й залишилися на ніч на березі. Бенкетували ми надто довго — кікони повернулися, і ми з ганьбою втекли назад на кораблі. Варто нам було вийти в море, як налетіла буря небаченої сили. Мабуть, це була кара богів за те, що вчинив Аякс Локрійський. Може, і ще за щось. Ми завжди знаємо, коли гніваються боги — от тільки не завжди знаємо, за що.

Ми не втратили жодного корабля, але всі вони потребували ремонту. Коли небо прояснилося — ви знаєте, це як коли немовля покричало, заспокоїлося і знову сміється, ніби й не ревіло щойно. Так і зараз — ми ніколи не бачили спокійнішого моря й чистішого неба. Буря? Яка буря?

І ми натрапили на острів. І то який! Після сіро-чорної бурі, синього моря й синього неба побачити зелений берег... Ми зраділи, пристали й висадилися.

Я мав би знати. Може, і ви знаєте. Усе ж таки, цілий світ знає, що немає кращих мореплавців, ніж феаки, тож у своїх подорожах ви, мабуть, бачили землю лотофагів. Ні? Що ж, тоді я вам її опишу.

Посередині острова здіймаються зелені пагорби, а береги складаються з м’яких крейдяних скель, між якими затишно заховалися піщані бухти. В одній такій бухті ми й кинули якір. Трава на схилах пагорбів така густа, така зелена — для овечих отар кращого місця не знайти, але худобу там шукати марно. Місцеві жителя, наскільки мені відомо, їдять тільки одну страву. Називають вони її лотос.

Мої люди вирушили на пошуки води та деревини для ремонту, а я лишився на кораблях, керуючи роботами, які можна було виконати просто зараз.

Минуло вже кілька годин, а ніхто з моїх людей так і не повернувся. Вони були озброєні, загартовані у тривалих боях — інших таких важко було б знайти. Навряд чи їх захопили зненацька місцеві жителі. Але на всяк випадок я надягнув обладунки, пристебнув меч і тільки після цього пішов на пошуки.

Піднявшись на вершечок найвищого пагорба, я переконався, який красивий цей острів. Дерева зелені, усюди цвіли квіти, з джерел била чиста вода, а птахи співали, здавалося, від радості. І от я побачив одного з моїх людей, Періменіда — він лежав просто на траві.

— Привіт! — промимрив він мені з дурнуватою по­смішкою.

Я схопив його та потряс: «Що, до біса, з тобою? Ти п’яний?».

Аж тут я побачив ще одного, потім ще одного. Мій розвідувальний загін у повному складі лежав на травичці, дивився на сонце, усміхаючись і наспівуючи, немов діти. Я підходив до кожного і, поки намагався поставити їх на ноги, зрозумів, що розум їхній затьмарило не вино. Вони наїлися проклятого лотоса.

Тут до мене підійшов (урочисто, немов жрець) один з місцевих жителів із кошиком, повним цих клятих плодів. «Вітаємо тебе, о чужоземцю, — сказав він мені так ласкаво й гостинно, аж задушити захотілося, — візьми цей плід і забудь про всі життєві турботи».

Я вдарив по кошику так, що лотоси злетіли в повітря. Жрець захникав і кинувся збирати їх назад. Тим часом я взяв одного з моїх людей і дав йому кілька ляпасів. Він втупився в мене — очі його були зовсім тьмяні — і сказав:

— А це смішно!

— Мерщій на корабель! — закричав я. — Усі ви — вертаймося на кораблі. На вас чекає рідний дім!

Від їхньої відповіді я здригнувся:

— Дім? А що таке дім?

— Кому цей дім потрібен?

— А наш дім тут!

— Нумо, краще полежимо на сонечку!

— Відійди, ти псуєш повітря!

— Нехай зійде на нас блаженство!

— Облиш нас!

Тут знов з’явився жрець — він лаяв мене за зіпсований лотос. Я дав йому такого стусана, що він розпластався на землі так само безпорадно, як і мої воїни.

Я вибіг на край скелі та крикнув решті команди, аби підійшли. Разом ми затягли розвідників на кораблі. Як вони впиралися! Махали руками й ногами, відбивалися, ніби їх ведуть на смерть. Довелося прив’язати їх до лав і почекати, доки не пройде той дурман.

Коли ремонт був завершений, я обійшов усі дванадцять кораблів. Усі мої люди твердо стояли на ногах, говорили тверезо й ніхто не ліз до мене з поцілунками. Тоді я віддав наказ вибирати якоря та забиратися геть з того проклятого клаптика суші. І повірте мені, дорогою нам траплялося різне, — чудовиська, велетні, страшенні звірі, людожери, — але не було місця, небезпечнішого за острів Лотоса89.

89 З часів Гомера багато хто намагався встановити, де розташований цей осередок оманливого щастя. Дехто розміщав його біля берегів Північної Африки, між Лівією і Тунісом. А щодо чарівного плоду... Тут кандидатів не бракує: конюшина, хурма, водяна лілія — остання принаймні нагадує лотос, як його зображують в Індії і далі на Сході. Лотос Блакитного Нілу теж підходить — він і снодійний, і психотропний.

Я міг би запропонувати власного кандидата (усім можна, чому ж не спробувати) — листя салату, які теж мають снодійні властивості. Між іншим, про них згадувала Беатрікс Поттер: в одній з її казок кролики наїлися салату й заснули. Один із сортів салату, досить популярний у наші дні, називається «римський» (в американців переважно) або «кос». А що ще називається Кос? Правильно, острів у Греції. Отже, Острів салатоїдів!

Ну, а щодо історії з «Одіссеї», то її дух і настрій чудово передає поема Альфреда Теннісона «Лотофаги»:

Клятву разом принесемо й сповнимо її:

Лишимося на чарівній Лотоса землі

Щоб, забувши про весь світ, жити, як боги.

Краще нам лежати тут, ніж серед морів

День і ніч тягати весла наших кораблів.

Най хто хоче — йде у путь. Ми-бо вже прийшли! — Прим. автора.