Одіссея

Бики Сонця

Ми підійшли до острова Тринакія. Сонце сідало. На кораблі було чути, як в глибині острова ревуть бики та бекають вівці, яких ведуть у загорожі.

— Пробачте мені, хлопці, але тут зупинки не буде, — одразу сказав я, — це місце не для нас.

І Тіресій, і Кіркея говорили ясно й недвозначно. Одна помилка — і наслідки будуть жахливі. То навіщо ризикувати?

Але команда невдоволено зарепетувала. Піднявся Ев­рілох:

— Одіссею, ми знаємо, що ти дуже рішучий та сильний духом. Ти можеш іти — хоч ногами, хоч під вітрилом — дні й ночі без їжі та сну, не знаючи втоми. Але ми — люди прості, не з каменю вирізьблені. Насувається ніч. Невже ти хочеш, аби ми рушили далі у темряву, де нас може спіткати буря чи туман, у пошуках острова, який тобі сподобається? Може, все ж таки переночуємо тут? Поїмо та поспимо на березі, а вранці одразу вирушимо далі.

Команда забила п’ятками по палубі на знак схвалення.

— Що ж, — відповів я на це, — я, бачу, у меншості. Але пообіцяйте мені ось що. Якщо ви зустрінете на острові бика, корову, барана чи вівцю — не торкайтеся їх. Зрозуміли? Кіркея дала нам достатньо їжі, її запасів нам вистачить надовго. Згода?

— Так точно! — дружно вигукнула команда.

Еврілох часто дратував мене, але тут він мав рацію. Може, і справді я забагато вимагав від команди... Ми вийшли на берег, розвели багаття й зготували розкішну вечерю! А потім оплакали загиблих, згадавши на ім’я всіх, кого забрала Скілла. Піднявся місяць, і ми поснули.

Але прокинулися ми ще до світанку: піднялася страшна буря. Ми поспішно рушили до корабля й затягнули його до печери, поки тривав приплив. І знову я звернувся до своїх людей:

— Тут ми можемо перечекати бурю. Провізії вистачить. Але нагадаю знову: навіть пальцем не торкайтеся свійської худоби. Вона належить Геліосові. Він помітить, що худоба зникла й кара буде страшною. Зрозуміли?

— Так точно!

І все було б добре, але Зевс, наш небесний батько й повелитель штормів, гнав вітри й збурював моря довгі, довгі дні. Буря не стихала цілий місяць. Запаси Кіркеї добігли кінця й нам довелося виходити на полювання. Невдовзі ми вбили та з’їли всіх птахів, білок та інші дикі створіння на острові. Настав голод.

І ось якось я прокинувся ще до світанку. Небо було чорним, вітри ревіли, море стихати не збиралося. Я вийшов з печери, заліз на вершечок пагорба й почав взивати до богів. Я молився, молився, аж доки, най би його, не заснув. А тим часом в Еврілоха виник план, і він почав розповідати його команді.

Я прокинувся й каменем полетів назад у печеру. У мене було дуже неприємне передчуття. Біля входу до печери я зрозумів, що передчуття мене не надурило: у ніздрі мені вдарив запах смаженого м’яса.

— Ні! — крикнув я. — Ні, ні, ні! Що ви наробили! Що ви наробили!

Мої люди сиділи у колі, ласували соковитою смажениною, радіючи, наче діти.

— Не бійтеся, царю! — вийшов до мене Еврілох. — Ми про все подбали.

— Про все подбали? Ви? Про все? Подбали? Про що ви говорите, людоньки?

— Ми помолилися до Геліоса, царю. Ми пообіцяли, що як повернемося до Ітаки, то збудуємо йому храм, де чотири рази на рік приноситимемо в жертву нашу найкращу худобу. Від бога ж не убуде. Здається, це чесна угода.

— Прокляті дурні! Хіба я вам не пояснив?..

— ...немає вже сенсу тужити, царю. Що зроблено, те зроблено.

— Ти прокляв нас, Еврілоху. Ти прокляв наш шлях додому.

Той усміхнувся:

— Хіба?

Він показав на небо — і я зрозумів. Вітер стих. Хмари розійшлися й нас осяяло промінням ясного сонця.

— Здається, Геліос дає нам добрий знак! Він схвалив нашу угоду!

— Що ж...

Еврілох поклав руку мені на плече:

— Не лише ти вмієш вигадувати плани, Одіссею! І знаєш, іноді простий план спрацьовує краще, ніж складні та хитровироблені, які ти так любиш. За всієї поваги...

Звісно, жодної поваги у його тоні не відчувалося. Я старався не виказувати своє незадоволення. Еврілох завжди більше подобався мені, коли сперечався, ніж коли заспокоював. Але в одному він мав рацію: що зроблено, те зроблено.

Я зітхнув:

— Що ж, збирай людей. Забираємося звідси.

Слід визнати — смачний сніданок додав морякам сили. Я й сам ледь не скуштував шматочок — надто вже спокусливим був його запах. Але насправді було не до того — ми готували корабель до відплиття. А погода справді ніби всміхалася нам. Здавалося, що ми вирушаємо в дорогу в добрий час.

Я не міг зрозуміти цього. Тіресій та Кіркея ясно все мені сказали. Чи то Еврілох справді догодив Геліосові?

Ех, Одіссею! Як ти міг бути таким наївним...

Ми вийшли у відкрите море, і Еврілох усе ще тішився собою.

— Хіба пригадаєш, царю, коли наші люди ще так раділи?

Справді, вони просто сяяли від щастя й співали, налягаючи на весла. А Еврілох продовжував:

— Може, варто навіть передоручити мені складати плани? Звісно, великі справи я лишатиму тобі...

— О, ні! — закричав я. — Тільки не це!

Еврілох усміхнувся й хотів якось дотепно мені відповісти, але раптом зрозумів: я говорю не з ним. Я дивився через його плече. Він обернувся і теж побачив:

Майже над кораблем повисла величезна грозова хмара, чорна, наче вугілля. Я не встиг навіть команду дати, як у нас вдарила блискавка. У нас не було жодного шансу. Удар був такої сили, що всіх повикидало за борт. Я спромігся схопитися за щоглу, тільки й встигнувши кинути погляд на моїх людей, що зникали у глибинах, — чудових, відважних людей, які билися пліч-о-пліч зі мною під стінами Трої, які пройшли поруч зі мною весь довгий шлях. Суто з допитливості мені хотілося побачити обличчя Еврілоха — але він теж зник безслідно. Хвилі не поглинули тільки мене — бо я не торкався священних сонячних биків.

Аж тут я зрозумів, що буря несе мене до смертоносної протоки Скілли і Харібди. А ще хвилину тому я сподівався, що боги нарешті нам благоволять. Ха! Тільки зараз я зрозумів, наскільки підступну помсту вони нам влаштували.

Цього разу мені можна було не боятися Скілли, адже невблаганні хвилі несли мене просто у пащу Харібди.

Смертоносна круговерть була все ближче, і я поліз на щоглу — до самого воронячого гнізда на вершечку. Корабель почало затягувати у вир, а я перевісився через край, і опинившись біля скелі, я стрибнув щосили й ухопився за те саме фігове дерево, за яким я свого часу розпізнав скелю Харібди. Дерево нахилилося, вигнулося коріннями, але витримало мою вагу. Я заліз на скелю й подивився униз. Корабель описував кола у вирі — дедалі глибше, доки Харібда не поглинула його цілком — міцний, надійний, шляхетний корабель, який пройшов разом із нами стільки випро­бувань.

Не випускаючи з рук рятівної гілки, я почав рахувати: один... два... три...

Скеля... Дерево... З глибин пам’яті виплив день, коли ми з Пенелопою гуляли місцем, де мав постати наш палац. Вона тоді взяла з мене обіцянку не рубати стару оливу, яка росла на місці, де мала постати наша спальня. Я тоді обрубав частину гілок так, що вони створили основу для величезного ліжка, і навколо цього ліжка вже звів стіни нашої спальні. Це ліжко було нашою маленькою таємницею. Згадавши про ці дні, попри загибель корабля й команди, попри ненаситну Харібду, яка вирувала під моїми ногами, я всміхнувся. Які вони все ж таки різні — теплі, домашні мрії людей і мстиві та підступні задуми богів!

П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять, шістдесят!

І відпустив гілку і стрибнув вниз. Якраз у цю мить Харібда почала вертати назад все, що раніше поглинула. Я впав у море якраз посеред порваних тросів та уламків. Схопившись за дошку (мабуть, від палуби), я щосили поплив, аби бути якомога далі від чудовиська, коли воно знову закрутить вир. Мої легені і м’язи майже горіли від напруги, але врешті-решт я відплив достатньо далеко і міг віддатися волі хвиль.

Дев’ять днів море носило мене, аж доки не прибило до берегів Огігії, острова, де живе німфа Каліпсо, яка врятувала мене, оточила любов’ю і турботою та ув’язнила в себе на тривалі сім років. Коли ж я врешті-решт покинув Огігію, біла богиня допомогла мені досягнути ваших гостинних берегів, де неймовірно добра, красива й турботлива царівна змилостивилася наді мною й скерувала до вашого палацу. Ну, цю частину ви вже знаєте. Із цього я, власне, і почав.

О! Бачу, уже сходить сонце. Якраз я і закінчив.