Одіссея

Удома

Евріклея торкнулася рукою щоки Пенелопи.

— Прокиньтеся, пані, прокиньтеся.

Цариця піднялася й сіла на ліжку:

— О боги, що за сон! І які сни я бачила! А тепер... що з нами зараз? Що там внизу? Так тихо. Будь ласка, скажи мені, Евріклеє, хіба зміг хтось з них вистрілити через усі дванадцять сокир?

— Боюся, що так, Ваша Величносте.

— О, ні! І хто це? Тільки не Антіной! Я бачила, як він намагався, але йому навіть лука зігнути не вдалося. Але знаючи його, він би обов’язково спробував ще. То це не він?

Евріклея засміялась та обережно потягнула Пелелопу за руку:

— Надягніть найкращу сукню, пані, і я скажу вам, хто це.

— Еврімах?

— Ніхто з них, моя мила.

— І хто? Невже... Не муч вже мене.

— Один чоловік натягнув лук і влучив в усі дванадцять сокир. Але це був не один з тих клятих женихів.

— Евріклеє, якщо не скажеш просто зараз — отримаєш ляпаса.

— Ой, пані, ви ж знаєте, що я можу і здачі дати. Але гаразд, скажу. Це був той незнайомець.

— Незнайомець?

— Так, одягнений жебраком. Ви говорили з ним раніше. Він.

— То він натягнув лук і... Зачекай-но. Чому ти сказала «одягнений жебраком»?

— Тому що... тому що, пані, моя мила пані, цей незнайомець — ваш чоловік Одіссей. Він повернувся. Він натягнув лук і помстився всім залицяльникам. Він — і Телемах. Такого ми ще не бачили — двоє проти сотні. І всі вони мертві, царице. Усі.

Пенелопа глянула Евріклеї просто в очі:

— Це неможливо! Неможливо! Одіссей пропав у морі.

— Послухайте, пані. Прислухайтеся — як навколо тихо, ви самі казали. Жодного шуму, жодної лайки.

— Тоді це зробив якийсь бог. Так, спустився з Олімпу...

— Ні, моя пані. Пам’ятаєте, я мила йому ноги? Тоді я помітила шрам — той самий, від кабанячого ікла. Це точно він.

Пенелопа рушила до дверей:

— Няню, я дуже тебе люблю, але якщо бог захоче обернутися хоч цапом, хоч козою — то його не впізнаєш. То що їм прикинутися жебраком зі шрамом на нозі? Проте поки що мені здається, що все це сон. Боги й на таке спроможні.

Пенелопа повільно спустилася сходами. У великій залі було лише двоє. Телемах ходив з кута в кут, а незнайомець-жебрак у своєму лахмітті, тепер заляпаному кров’ю, сидів на табуреті, дивлячись у підлогу.

Пенелопа сіла біля вогню й подивилася на нього. Серце забилося сильніше. Іноді їй дійсно здавалося, що це він, а потім жебрак сідав в іншу позу, повертався в інший бік, піднімав чи опускав підборіддя — і Пенелопа знов бачила в ньому лише побитого життям бідолаху.

Телемах зупинився й звернувся до матері:

— Мати! Хіба ти не бачиш, хто це? Як ти можеш так спокійно сидіти й дивитися? Не вітаєш, не обіймаєш, не розпитуєш? Після усього, через що він пройшов? Невже боги створили тебе з каменю?

— Не треба так, — заспокоїв його Одіссей. — Твоя мати теж пережила багато. Вона має право випробувати мене.

— Хто б ти не був, — мовила Пенелопа, — я маю подякувати тобі за ту роль, яку, як я розумію, відіграв ти у звільненні мого дому від залицяльників. І я впевнена, що зараз під дверима підслуховує Евріклея. Няню!

Няня тієї ж миті з’явилася у дверях. Пенелопа звернулася до неї:

— Евріклеє, нашого гостя треба вимити. А ще він втомився.. Нехай слуги піднімуться до мене й спустять сюди моє ліжко.

Одіссей скочив на ноги:

— Що ти сказала? Хто насмілився рухати моє ліжко? Вони ж мали для цього зламати його. Я витесав його зі старої оливи. Цілий тиждень сокирою махав. Зрушити наше ліжко — означає зламати його. Хто посмів?

Пенелопа підвелася. Обличчя її сяяло радістю:

— Ніхто в цілому світі не знав про нашу таємницю. Це ти! Це ти! Мій чоловік, мій Одіссей! Нарешті ти вдома!

Вони підійшли одне до одного й обійнялися. Телемах узяв Евріклею за лікоть:

— Ходімо, няню. Ми тут більше не потрібні. Він нарешті вдома. Він удома.